Злочин і кара - Достоєвський Федір

Але і сим не міг догодити; а тут місце стратив, і також не з вини, а через зменшення числа чиновників і тоді діткнувся... Буде вже тому півтора року, як опинились ми накенець після ріжних переселень і незмірних клопотів в от-сій пишній і украшеній многочисленними памятниками столиці. І тут я місце дістав... Дістав і знову стратив. Чи розумієте, добродію? Тут вэйе з власної вини стратив, бо моя вдача зйов взяла верх... /

— Проживаємо хепер кутом, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевексель, а чим жиємо і чим платимо, не знаю. Жиють там многі кромі нас... Содома, добродію, най-страшнійша... гм... так... А за той час доросла і донька моя, з першого подружа, і що ось витерпіла вона, донька моя, від мачохи своєї, підростаючи, про те я замовчую. Бо хоч Катерина Іванівна і переповнена великодушними чувствами, але дама горяча і роздразнена і руки не жалує... Так, пане! Ну, та нічого і згадувати про се! Виховання, як і представити собі можете, Зоня не одержала. Пробував я а нею перед чотирма роками переходити географію і все-світну історію; але що я сам в відомостях сих був не тугий* та і відповідних до сего підручників Бог дав, бо деякі книжки, що остались... гм!... ну, їх вже тепер і нема, сих книжок, то тим і скінчилась вся наука. На Кирі перськім і станули.

— Опісля, вже дійшовши до зрілих літ, перечитала вона кілька повістей, та недавно ще, через посередництво добродія Лебезятнікова, одну книжку, Фізіольоґію Люіса — чи зволите знати, пане? — з великим заняттям перечитала,

а навіть нам місцями в голос відчитувала: от і вся її просвіта.

— Тепер же звернуся до вас, ласкавий добродію мій, сам від себе, з питанням приватним: чи богато може, по вашій думці, бідна, але чесна дівчина, чесним трудом заробити? ... Пятнайцять копійок в день, добродію, не заробить, коли чесна і не має окремих таланів, та і то рук не спускаючи з пра-

. ці! Та ще ось статський радник Клопшток, Іван Іванович, — чи зволили чути? — не тілько грошей за шиття шести го-ляндських сорочок до сеї пори не віддав, але ще з обидою прогнав її, затупотівши ногами і виругавши неприлично під покривкою, будьто би обшивка від сорочки ушита не по мірі і скісно. А тут дітвора голодна... А тут Катерина Іванівна руки заломуючи по кімнаті ходить та червоні пятна в неї на лицях виступають, — що в отсій слабости завсігди буває:

— "Жиєш, каже, ти дармоїде у нас, їш і пєш і теплом вигріваєшся", а що тут пєш і їш, коли і дітвора по три дні і крихітки хліба не бачить! Лежав я тоді... ну та що-ж!... лежав пяненький, добродію, і чую, говорить моя Зоня (не-сміиенька вона і голосок в неї такий смирненький ... білявочка і личенько заєдно блідненьке, худеньке), говорить:

— "Що-ж, Катерино Іванівно, або-ж мені на таке діло пійти?".А вже Дарія Францівна, женщина плюгава і поліції не трохи звісна, разів три через господиню навідувалась.

— "А що-ж", відповідає Катерина Іванівна усміхаючись, — "чого берегти? Який там'скарб!" Але не^виноватіть її,'не виноватіть, ласкавий добродію, не виноватіть! Не в здоровім розсудку отеє сказане було, а при зворушених чувствах, в слабости і посеред плачу дітей, що не їли, та і сказане було більш ради зобидження, ніж в дословнім змислі... Бо Катерина Іванівна такого вже характеру, як розплачуться діти, хоч би і з голоду, то зараз бити їх починає.

— І бачу я, так коло шестої години, Зонечка встала, наділа хустинку, наділа бурнусик і з кватири мик, а в девятій годині назад прийшла. Прийшла і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею трийцять цілковитих мовчки поклала. Ні словечка при тім не вимовила, хоч би споглянула, а взяла тілько нашу велику зелену хустку (спільна така у нас хустка є, жіноча), накрила нею голову і лице і лягла на постіль, лицем до стіни, тілько плечі та тіло ціле на часи дрожать... А я, як і передше в тім самім стані лежав, добродію... І бачив я тоді, молодий чоловіче, бачив я, як опісля Катерина Іванівна, також ні слова не кажучи, підійшла до Зонино-го ліжочка, і увесь вечір в ногах у неї навколішки перестояла, ноги їй цілувала, ветати не хотіла, а потім так обі і заснули разом, обнявшись ... обі... обі... так, добродію ... а я ... лежав пяненький, паноньку.

Мармеладов замовк, начеб голос в него перервався. Відтак, погодя, поспішно налив, випив і крякнув.

— З тої пори, паноньку мій, — продовжав він, помовчавши ще хвилю, — з тої пори, по одній немилій пригоді і в наслідок, доносу злонамірених людців, — до чого особливо причинилась Дарія Францівна, за те будьто би, що їй не віддали приналежної чести, — з тої пори донька моя Зофія Семенівна жовтий білєт приневолена була взяти, і вже разом з нами по тій причині не могла оставатись. Та ще і господиня, Амалія Федорівна сего допустити не хотіла (а са-ма-ж передше Дарії Францівній помагала), та і добродій Лебезятніков... гм... Ось $а Зоню се і вийшла у него тая історія з Катериною Іванівною. Зразу сам добивався від Зо-кечки, а тут і в амбіцію нараз попав:

— "Як се, бач, я, такий ^просвічений чоловік, в одній кватирі з таківською жити буду?" А Катерина Іванівна не витерпіла, уймилась... ну і зчинилось... І ходить до нас Зонечка тепер переважно лиш в сумерки, а Катерину Іванівну облекшує і поживу та одежу достарчає. Мешкає же на кватирі у кравця Капернаумова, кімнату в них наймає, а Капернаумов кулявенький і гикавий і вся численна родина його також гикава. І жінка його також гикава... В одній кімнаті поміщаються, а Зоня свою має окрему з перегородкою —---Гм, так ... Люде страх бідні і гикаві... Так ...

— Тільки встав я тоді раненько, надяг свої лахи, підняв руки до неба і пустився до превосходительства Івана Атана-зієвича. Його превосходительство, Івана Атаназієвича, ви, ласкаві, може знаєте?... Ні? Ну, так божого чоловіка не знаєте! Се — віск... віск перед лицем Господнім: яко таєт воск... Аж прослезились, ЗБОЛИВШИ все вислухати. "Ну, говорить, Мармеладов, раз вже ти завів мої надії... Беру тебе ще раз на особисту мою відвічальність", — так і сказали, — "памятай, небоже, а тепер забирайся!"

— Вицілував я порох ніг його, в думці, бо направду не дозволили би, будучи достойником і чоловіком нових і о-бразованих думок; вернув домів, і коли оповістив, що до службу назад принятий і платню побираю, Господи, що тоді було!...

Мармеладов знов остановися в сильнім зворушенню.

В отсю хвилю увійшла з вулиці ціла громадка пяниць, і без того вже залитих і озвались при вході звуки нанятої^і катаринки і дитячий, надірваний, семилітний голосочок, співаючий "Хуторок". Стало шумно. Господар і прислуга занялись новими гістьми.

Мармеладов, не звертаючи уваги на прихожих, став про-довжати оповідання. Він, здавалос^, вже сильно охляв, та чим більше запоморочувало його, тим ставав говірливійший. Згадки про недавну удачу на службі начеб оживили його і навіть відбились на його обличу якимсь блеском., Раскольні-ков слухав уважно.

— Було же се, паночку ви мої, пять неділь тому назад. Так... Тільки що довідались вони обі, Катерина Іванівна і Зонечка, Господи, начеб я в царство небесне переселився. Бувало лежи як скотина, тілько ругають! А тепер: на пальцях ходять, дітям наказують: "Семен Захарич на службі втомився, спочиває, цить!" Кавою мене перед службою напувають. Сметанку справдешню давати почали, чуєте! І звід-кись-там вони спромоглись мені на порядну одежин^, оди-найцять рублів пятьдесять копійок, не розумію! Чоботи, мережаний нагрудник — пишний, мундур, усе за півдванай-цята рубля вишукали майже цілком новісеньке.

— Прийшов я першого дня ранком зі служби, бачу: Катерина Іванівна дві страві приготовила, зупу і солонину з хріном, про що і поняття досі не було. Одіння, бач, в неї ніякого ... дослівно ніякого, а тут цілком мов би в гості ішла, вирядилась і то не щоби будь-як, а так як лиш жінки уміють: з нічого усе зробити годні, причешуться, обшивочку якутам чистеньку, нарукавчики, словом цілком инша особа виходить, і відмолодніла і погарніла. Зонечка, голубка моя, тільки гоішми підпомагала, а самій, говорить мені тепер, до часу у вас частенько бувати не ялося, так хіба лиш в сумерки, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте?

— Прийшов я після обіду подрімати, так що-ж би ви думали, не витерпіла вже Катерина Іванівна: ще перед тижнем з господинею, з Амалією Федорівною в ганебний спосіб поводилась, а тут на склянку кави запросила. Дві годині пересиділи і раз-враз шептали: "Бачите, тепер Семен Захарич в службі і платню побирає і до його превосходительства заходив і його превосходительство сам вийшов, всім ждати приказав, а Семена Захарича по-при всіх за руку в кабінет провів". Чуєте, чуєте? "Я, бач, говорить, Семене Захаричу, памятаю ваші заслуги і хотяй ви і придержувались сеї легкодушної слабости, однак коли ви вже тепер обіцює-те поправитись, а без вас у нас завівся непорядок (чуєте, чуєте!), то я спускаюсь, говорить, на ваше чесне слово", словом усе те вона взяла та й видумала, скажу вам, і не те, щоб з леі*кодушности, або для одної хвальби, добродію! Ні, пане, сама всему вірить, власними видумками сама себе втішає, єй-Богу так! І я не осуджую; ні, сего я не осуджую!...

— Коли же перед тижнем я першу платню мою — двай-цять три рублі, сорок копійок — повну приніс, красавчиком мене назвала: "Красавчик, говорить, ти такий!" І на самоті, чи розумієте? Ну бідна-ж, здається, отся моя краса, та і який то з мене муж? Ні, ущипнула в лице: "красавчик ти такий!" говорить.

Мармеладов зупинився, хотів було усміхнутись, але нараз підбородок його задрожав. Він йсеж таки здержався. Отсей шинок, запущений вигляд, пять ночей на чайках з сіном і фляшка, а разом з тим тая хороблива любов до жінки і родини, збивали його товариша з толку. Раскольніков слухав уважно, але з прикрим чувством. Йому було досадно, що зайшов сюди.

— Ласкавий добродію, ласкавий добродію! — покликнув Мармеладов, поправившись, — о, паночку ви мій, вам, бути може, все отеє в сміх, як і другим, і тілько непокою я вас глупістю всіх тих нікчемних подробиць домашнього життя мого, ну, а мені не в сміх. Бо я усе те можу відчувати. л І увесь сей райський день мого життя і увесь сей вечер я і сам в летючих мріях провів: і ось як усе те я уладжу і діточок зодягну і їй спочинок дам і доньку мою, одиначку, від сорому на нідро родини назад поверну...