Злочин і кара - Достоєвський Федір
Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:
— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи звплили також служити?
— Ні, учусь____— відповів молодий чоловік, що почасти
здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недавнього, хвилевого бажання стикатись з людьми будь якими, він при першім, дійсно зверненім до него слові, нараз почув звичайну свою тяжку відразу до всякої чужої людини, що дотронулась або тільки хоче дотронутись до його особи.
— Отже студент, чи там колишній студент! — сказав чиновник, — так я і думав! Досвід, ласкавий добродію, чималий досвід! — і на знак сказаного, він приложив палець до чола. — Були студентом і занимались науками! А позвольте...
Він піднявсь, похитнувся, ухопив свою склянку і підсів до молодого чоловіка, трохи боком до него. Він був під-хмелений, але говіркий і виражався гладко, зрідка лиш місцями путаючись по трохи, і без потреби розволікаючи бесіду. Він накинувся з якоюсь жадобою на Раскольнікова, немов би цілий місяць також з ніким не говорив.
— Ласкавий добродію, — почав він майже торжественно, — бідність не порок, се признана правда. Знаю я, що і пиянство не чеснота, а навпаки. Але нужда ласкавий добродію, нужда — порок. В бідности ви ще задержуєте своє достоїнство і вроджені благородні чувства, та в нужді ніколи і ніхто. За нужду і не буком виганяють, а мітлою вимітають з товариства людського, щоб тим обиднійше було; і справедливо, бо в нужді я перлАїй сам готов обиджати себе. І відси шинок! Ласкавий добродію, місяць тому назад жінку мою побив пан Лебезятніков, а жінка моя не те, що я! Розумієте, добродію? Позвольте ще вас запитати, так, хоч би задля простої цікавости: чи зволили ви ночувати на Неві, на сінних чайках?
— Ні, не лучалось, — відповів Раскольніков. — Се шо таке?
— Ну паночку, а я звідтам, і вже пяту ніч, батечку...
, Він Налляв склянку, випив і задумався. Дійсно, на його одежі і навіть волоссю місцями видно було прилиплі стебельця сіна. Дуже правдоподібним було, що він пять день з ряду не роздягався і не мився. Особливо руки були запач-кані, масні, червоні, з чорними нігтями.
Його розмова, здавалось, збудила загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопці за заставою стали кихикати. Господар, здається, нароком зійшов з горішньої кімнати, щоби послухати "забавника", і сів собі оподалік, ліниво, але голосно позіхаючи. Очевидно Мармеладов був тут давно знакомий.
Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними не-знакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.
— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?
— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам... гм... ну хоч просити
0 позичення грошей безнадійно?
— Лучалось... то є як безнадійно?
— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте,.п'рлкладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожитрчний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і...
— Чого-ж ходити? — закинув Раскольніков.
— А коли ні до кого, коли іти більш нікуди? Та треба же, щоби кождбму чоловікови хоч і куди-небудь можна було пійти. Бо буває така пора, що чоловікови доконче треба бодай хоч куди-небудь та пійти! Коли найстарша донька моя перший раз з жовтим білетом*) пішла, я також тоді пішов, бо донька моя за жовтим білетом живе, добродію... — додав він в скобках, з деяким несупокоєм споглядаючи на молодого чоловіка. — Нічого, ласкавий добродію! нічого! — поспішив він таки зараз і на око цілком спокійно заяви-
*) В Росії проститутки мали спеціяльні паспорти з жовтого паперу
1 через те називали їх жовтими білетами. .
ти, як стали душитись зі сміху оба хлЬпці за заставою і усміхнувся сам господар. — Нічого, панове! Сим хитанням голов мене не прибєте, бо вже всім усе відоме, і усе тайне стає явним; і не з погордою, а з покорою до сего відношуся. Нехай буде! нехай і так! "Се чоловік!" Позвольте, молодий добродію: чи можете ви... Але нічо, треба виразитись яснійше і сильнійше: не чи можете ви, але чи осмілитесь ви, споглядаючи в отсю хвилю на мене, сказати потакуючи, що я не безрога? * Раскольнікор не відповів ні слова.
— Ну, добродію, — продовжав бесідник, холодно та навіть з подвоєною на сей раз повагою, переждавши знову ки-хикання, яке наступило в кімнаті. — Ну, я нехай і безрога, але вона дама! Я звірячу постать маю, а Катерина Іванівна, подруга моя, особа образована та з роду штаб-офіцерська дочка. Нехай, нехай я підлець, але вона і серця високого і чувствами, ублагородненими вихованням, наповнена. А все-ж таки... о, колиб вона пожалувала мене! Ласкавий добродію, ласкавий добродію, адже треба-ж, щоб'у кождого чоловіка було хоч одно таке міс?Це, де би і його пожалували! А Катерина Іванівна, дама хотяй і великодушна, однак несправедлива . і. Та хоч я і сам розумію, що коли вона і чуприну мою скубе, то скубе її не инакше, як від жалю серця (бо, повторяю без сорому, вона скубе мені чуприну, молодий чоловіче, — потвердив він з подвоєною повагою, почувши знову хохот), але, Боже, колиб вона хоч оден раз .. .Та ні! ні! все те надаремне і нічого говорити! Нічого говорити... Бо і не оден вже раз бувало те, за чим так зітхаю, і не оден вже раз жалували мене, але... така вже моя вдача і я родився скотиною!
— Но, но! та вже-ж! — завважав позіхаючи господар. Мармеладов сильно стукнув кулаком об стіл.
— Така вже моя вдача! Чи знаєте, знаєте ви, добродію, що я навіть пончохи її пропив? Не черевики, панцю, бо се хоч крихітку подобало би на порядок річей, а пончохи, пончохи її пропив, пане! Хустку її, вовняну, також пропив, подаровану, давню, її власну, не мою; а жиємо ми в холодній дірі, і вона в отсю зиму простудилась і кашляти стала, вже кровю. Дітей же маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна при роботі від ранку до ночі шкребче і пере і дітей обмиває, бо до охарности з малку літ привикла, а груди а неї слабі і до сухіт склонні, і %я се знаю і мене се болить. Або-ж я без серця? І чим більше пю, тим більше мене болить. Тим то і пю, що в питтю тім жалю і серця шукаю ... Пю, бо подвійно страдати хочу!
І він, мов би в розпуці, склонив на стіл голову.
— Молодий чоловіче, — продовжав він, піджимаючи голову знов від стола. — В лиці вашім я читаю начеб якусь грижу. Коли увійшли, я зараз завважав її і тимто зараз і звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам повість життя мого, не на глум себе виставляти хочу перед отсими дармоїдами, котрим і без того все знакоме, а чоловіка з серцем і образо-ваного чоловіка глядаю. Знайте-ж, що жінка моя в благороднім губернськім дворянськім інституті виховувалась і при випуску з шалем*) .танцювала при губернаторі і при других достойниках, за що золотий медаль й похвальну грамоту одержала.
— Медаль... ну медаль той ми продали ... вже давно.,. гм ... похвальна грамота до сеї пори у неї в скрини лежить, ще колисьтут її господини показувала. І хотяй з господинею безнастанні звади, але бодай перед ким-небудь повели-чатись захотілось і розповісти про щасливі, колишні Тщи І я їй за те не докоряю, не докоряю, бо се посліднє у неї і осталось в памяти, а друге все з вітром пішло! Так, так; дама горяча, горда і неподатлива. Долівку сама миє і на чорнім хлібі сидить, а неповажання для себе не допустить. Тому-то і п. Лебезятнікову грубість його не захотіла спустити і коли побив її за те пан Лебезятніков, то не4 стільки від кулаків, скільки від сорому і пересердя в постіль лягла.
— Вдовою вже взяв я її, з трома дітьми, одно менше від другого. Вийшла замуж за першого мужа, за офіцера піхотного, по любо^и і з ним втікла з родительського дому, Мужа любила неиомірно, але пустився грати в карти, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не спускала йому, про що мені докладно і по документам відомо, та по сей день згадує його з сльозами і меці ним докоряє і я рад, я рад, бо хоч в думках своїх бачить себе колись-го щасливою ...
— І зісталась вона по його смерти з трома малолітними дітьми в уїзді далекім і звірськім, де і я тоді находився, і осталась в такій невихідній нужді, що я, хоч і богато .бачив
*) На лад балетниць — солісток.
ріжних пригод, то навіть і описати не в силі. Свояки же всі відцурались її. Та і горда була, надто горда.. І тоді то, ласкавий добродію, тоді я, також вдовець і з дочкою чотир-найцятьлітною від першої жінки, руку свою предложив, бо не міг дивитися на таке терпінню. Можете судити із того, до якої степені її клопоти,доходили, що вона, образована і добре вихована і знатного роду, за мене згодилася пійти! Та пішла! Плачучи і ридаючи і руки заломуюч*ґ — пішла! Бо нікуди було йти. Чи розумієте, чи розумієте ви, ласкавий до-> бродію, що значить, коли вже нікуди більш йти? Ні. Сего ви ще не розумієте . . .
— І цілий рік я обовязок свій сповняв чесно і свято і не дотикався сего (він ткнув пальцем у фляшку), бо в мене є серце.
