Злочин і кара - Достоєвський Федір

Тепер була се скромно, і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, мійже похожа на дитину, з скромною і приличною поставою, з ясним, але якось трохи настрашеним лицем. На ній була дуже простенька домашня сукня, на голові старий, давнійшого фасону капелюшок; тілько в руках була, як і вчера, парасолька.

Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те, що змішалась, але цілком потерялась,^ занезналась як маленька дитинка, і навіть трохи подалася взад, щоб вийти відси.

— Ах... се ви? ... — сказав Раскольніков в надзвичай-# нім здивованню і нараз сам змішався.

Йому зараз нагадалось, що мати і сестра знають вже дещо з листу Лужина про якусь там дівчину "найпостидній-шрго поведения". Що тільки перед хвилею він протестував проти клевети Лужина і сказав, що бачив сю дівчину перший раз, і ось тепер вона входить сама. Пригадав також, що ніяк не протестував проти вираження: "найпостиднійшого поведения". Усе те неясно і блискавкою перелетіло через його голову. Але коли придивився уважнійше, він зараз побачив, що се принижене существо так тяженько принижене, що йому відразу стало жаль. Коли-ж вона подалась було взад, щоб втікати зі страху, — в нім щось начеб перевернулось.

— Я вас зовсім не сподівався, — сказав він з поспіхом, задержуючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. — Ви певно від Катерини Іванівни. Позвольте, не сюди, ось тут сядьте.

При вході Зоні Разумихін, котрий сидів на однім з трох крісел Раскольнікова коло самих дверий, припіднявся, щоби дати їй увійти. Зразу Раскольніков показував їй місце в куті дивана, де сидів Зосимов, але нагадавши, що сей диван був надто фаміліярним місцем, і служить йому за постіль, поспішив вказати їй на крісло Разумихіна.

— А ти сідай тут, — сказав він Разумихінови, саджаючи його в кут, де сидів Зосимов.

Зоня сіла, трохи не дрожачи зі страху, і несміло поглянула на обі дами. Видно було, що вона і сама не розуміла, як могла вона сісти рядом з ними. Подумавши те, вона так застрашилась, що зараз знову встала і в повнім помішанню звернулась до Раскольнікова.

— Я... я... зайшла на одну мінуту; даруйте, що вас занепокоїла, — заговорила вона затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а вона не мала кого післати ... А Катерина Іванівна веліла вас дуже просити бути, завтра на набожень-стві в церкві, ранком ... на Митрофанієвськім, а відтак у нас... у неї... на тризні... Честь їй зробити... Вона веліла просити,

Зоня затялася і замовкла.

— Буду старатись доконче ... доконче, — відповів Раскольніков, и^ипіднявшись також, і також затинаючись і не договорюючи. — Будьте ласкаві, сідайте, — сказав він нараз; мені треба з вами поговорити. Прошу вас, — ви гло же бути спішитесь, — зробіть ласку, подаруйте мені дві мі-нутки ... ^

І він підсунув їй крісло. Зоня знову сіл^і і знову несміло, номішано, поквапно поглянула на обі дамп і знову поту-9 пилась.

Бліде лице Раскольнікова спаленіло, його начеб цілого перешибло; очі загорілись.

— Матусю, — сказав він твердо і з притиском, — се Зофія Семенівна Мармеладова, донька того самого нещасного пана Мармеладова, котрого вчера при моїх очах роз-доптали коні і про котрого я вже вам говорив...

Пульхерія Александрівна поглянула на Зоню і злегка прижмурила очі. Мимо всего свого помішання перед на-стійчивим і визиваючим поглядом Родя, вона ніяк не могла відмовити собі сеї приємности. Дунечка з повагою і уважно вдивилась просто в лице бідної дівчини і з недовірям приглядалась її. Зоня, як тілько почула представлення, підняла зразу очі знову, але змішалась ще більше як передше.

— Я хотів вас запитати, — звернурся до неї чим скор ше Раскольніков, — як там у вас сьогодня уладилось? Чи не мали ви клопотів?... от приміром з поліцією.

— Ні, пане, усе якось пішло ... Адже-ж вже надто видно, що було причиною смерти; оставили нас в спокою; тільки сусіди сердяться.

— За що?

— Що тіло довго стоїть... та тепер горячо, чути... так що сьогодня перед вечірнею ще на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна зразу не хотіла, а" тепер і сама видить, що годі...

— Отже сьогодня?

— Вона просить вас зробити нам честь на службі в церкві бути завтра, а опісля зайти до неї на поминки.

— Вона поминки справляє?

— Так, пане, закуску; вона вам дуже веліла подякувати, що ви вчера помогли нам... А то не булоб за що поховати.

І губи і борода її нараз задрожали, все-ж таки вона скріпилась і повздержалась, чим скорше знову спустивши очі в землю.

При розмові Раскольніков пильно їй приглядався. Се було худеньке^ дуже худеньке і бліде личко, доволі неправильне, якесь остреньке, з остреньким, малим носиком і борідкою, її навіть годі було назвати і гарною, але за те голубі очі її були такі ясні, і коли оживлялись вони, вираз лиця її робився таким добрим і простодушним, що поневолі тягнуло до неї. В лиці її, та і в цілій її статі, була крім того одна особливша характеристична ціха: мимо своїх вісім-, найцяти літ, вона здавалась майже ще дитиною, о много молодшою, чим в дійсности була, і се иноді навіть смішно проявлялось в декотрих її поворотах.

— Тілько чи Катерина Іванівна могла обстати такими скупими средствами, та як її стане на закуску? ... — запитав Раскольніков, упірно продовжаючи розмову.

— Домовина, бачите, пане, проста буде... і все буде просте, не дороге... ми тільки .що з Катериною Іванівною усе обчислили, так, що і лишиться, щоб помянута... а Катерині Іванівній дуже хочеться, щоби так було. Та годі-ж, пане ... се її відрада... вона така, адже ви знаєте ..

— Розумію, розумію... очевидно. Що се ви мою кімнату розглядаєте? Ось і матуся говорить також, що на домовину похожа.

— Ви нам усе вчера віддали! — промовила нараз в відповідь Зоня якимсь сильним і скорим шепотом, і знов відразу сильно потупилась.

Губи і підбородок її знов стали дрожати. Вона давно вже поражена була бідним житлом Раскольнікова, і тепер слова отсі самі з себе вирвались її. Наступила мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Алексаидрівна навіть привітливо погляділа на Зоню.

— Родю, — сказала вона встаючи, — ми, розуміється разом обідаємо. Дунечко, ходімо ... А ти би, Родю, пішов перейшовся трохи, а відтак відпочав, полежав, а там приходив чим хутше... А то ми тебе утомили, боюсь я...

— Добре, добре, прийду, — відповів він, встаючи з поспіхом... — Та у мене ще діло ...

— Або-ж ви будете і обідати окремо? — запитав Разумихін, з задивом глядячи на Раскольнікова. — Що се ти?

— Ні, ні, прийду; очевидно, розуміється... А ти останься на мінуту. Та він вам тепер не потрібний, матусю? Чи може я віднимаю його?

— Ох, ні, ні! А ви, Дмитре Прокопичу, прийдете обідати, будете так ласкаві?

— Прошу вас, приходіть, — просила Дуня. Разумихін поклонився і цілий засіяв. На одну хвилинку

всі якось дивно відразу поміщались.

— Пращай, Родю, то є до побачення; не люблю говорити "пращай!" Пращай, Настко!... ах, знову "пращай" сказала...

Пульхерія Алексаидрівна хотіла було і Зонечці поклонитись, та якось не удалось, і поквапно вийшла з кімнати.

Але Евдокія Романівна начеб ждала черги і, переходячи вслід*за матірю біля Зоні, поклонилась її уважливим, чемним і повним поклоном. Зонечка змішалась, поклонилась якось прискорено і налякано, і якесь навіть болюче чувство відбилось в лици її, мов би ввічливість і уважливість Евдо-кії Романівни були їй прикрі і прибиваючі.

— Дуню, пращай-же! — крикнув Раскольніков уже в сіни, — дай-же руку, но!

— Адже-ж я подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво і заклопотано звертаючись до него.

— Ну що-ж, ще дай! — і він сильно стиснув її пальчики.

Дунечка усміхнулась до него, спаленіла:, чим скорше Еирвала свою руку і пішла за матірю, також чогось уся щаслива.

— Ну ось і славно! — сказав Раскольніков Зони, вертаючись до себе, і ясно поглянувши на неї, — упокой Господи мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?

Зоня аж'з задивом гляділа на відразу прояснівше його лице; він кілька хвиль мовчки і рильно в неї вдивлявся; все оповідання про неї покійника її батька пронеслось в отсю мінуту блискавкою в його памяти.

— Господи, Дунечко! — заговорила Пульхерія Александрівна, як тілько вийшли на вулицю. — Ось я тепер сама немов би рада, що ми відійшли; якось лекше. Ну, чи думала я вчера в вагоні, що навіть сему буду радуватись.

— Ще раз говорю вам, матусю, він ще дуже хорий. Або-ж ви не бачите? Може бути, журячись нами і розстроїв себе. Треба бути поблажливим і не одно, не одно можна йому простити.

— А ось ти не була поблажлива! — горячо і докірливо перебила зараз Пульхерія Александрівна. — Знаєш, Дуню, гляділа я на вас обоїх, живісенький ти йога портрет і не тілько лицем, кілько душею: обоє ви мелянхо|лгки, обоє понурі і палкі, обоє горді і обоє великодушні... Адже не може бути, щоб він був егоїстом, Дуню? а? ... А коли подумаю що у нас вечером буде сьогодня, так страх мене бере!

— Не жахайтесь, матусю, буде те, що повинно бути.

— Дунечко! Але подумай лиш, в якім ми тепер положенню! ну що, коли Петро Петрович відкажеся? — неосторожно висказалась нараз бідна Пульхерія Александрівна.

— Так що-ж він стояв би після того! — різко і згірдно відповіла Дунечка.

— Се ми гарно зробили, що тепер відійшли, — поквапилась перебиваючи Пульхерія Александрівна, — він кудись за орудкою спішив; нехай перейдеся, воздухом дихне... страх у него душно... а де тут і воздухом дихати? Тут і на вулицях як і в кімнатах задушно. Господи, що за місто!... Уважай, уступися, роздушать, несуть щось, адже се фортепян перенесли, страх, як тручаються... Сеї дівчини я також дуже боюся...

— Якої дівчини, мамочко?

— Та ось сеї, Зофії Семенівни, що там була..

— Чого же?

— Предчуття у мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як ввійшла вона, я зараз і подумала, що тут ось головне сидить ...

— Зовсім нічого не сидить! — з досадою скрикнула Дуня. — І які ви з вашими предчуттями, матусю! Він що-лиш від вчера з нею знакомий, і тепер, як увійшла, не пізнав.

— Ну, ось і побачиш!... Непокоїть вона мене, ось побачиш, побачиш! І так я настрашилась... глядить вона на мене, глядить, очи такі, я ледви на кріслі усиділа, памятаєш як представляти почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам представляє, та ще тобі! Значить, вона йому дорога!

— Чи мало він пише! Про нас також говорили та і писали, чи ви забули? А я переконана, що вона...