Злочин і кара - Достоєвський Федір
порядна дівчина, і що все те — лож!
— Дай їй Боже!
— Петро Петрович негідний пльоткар, — нараз відрізала Дунечка.
Пульхерія Александрівна так і приникла. Розмова перервалась.
— Ось що, ось яке у мене до тебе діло ... — сказав Раскольніков, відводячи Разумихіна до вікна...
— Так я скажу Катерині Іванівній, що^ прийдете... — поквапилась Зоня, кланяючись, щоб відходити.
— Зараз, Зофіє Семенівно, у нас нема тайн, ви не пе-решкаджаєте... Я хотів би вам ще два слова сказати ... Ось що, — звернувся він нараз, не докінчивши, дослівно урвав, до Разумихіна. — Та ти знаєш сего ... Як його!... Порфіра Петровича?
— Ну, вже-ж! Свояк. А що таке? — додав той з якимсь поривом цікавости.
— Адже він тепер се діло ... ну, ось, дотично сего убивства ... ось вчера, бачиш, ви говорили... веде?
— Так... ну? — Разумихін нараз витріщив очі.
— Він тих, що заставляли, переслухував, а там у мене також застави є, дрібні, та між ними є перстінь сестри, котрий вона мені на памятку подарувала, коли я сюди їхав, та батьківський срібний годинник. Все стоїть рублів пять-шість, але мені дороге, памятка. Так що мені тепер робити?
Не хочу я, щоби річи пропали, особливо годинник. Я дрожав передше, що мати захоче побачити його, коли заговорили про годинник Дунечки. Одинока річ, котра уціліла по батьку. Вона розхоріється, як він пропаде! Женщини! Так от: що робити, навчи! Знаю, що треба би в поліцію дати знати. А не ліпше би самому Порфірови сказати, а? Як ти думаєш? Діло би скорше може полагодив. Побачиш, що ще до обіду матуся запитає.
— Ніяким світом в поліцію, а лиш конче Порфірови! — крикнув в якімсь незвичайнім зворушенню Разумихін. — Ну, який я радий! Та чого тут? Ходім зараз, два кроки, напевне застанемо!
—Нехай ... ходімо ...
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде рад з тобою по-знакомитись! Я богато говорив йому про тебе, в ріжні часи... І вчера говорив. Ходім!____Так ти знав старуху? Но,
но!... Зна-ме-ни-то се все обернулось!... Ах, так... Зо-фія Іванівна ...
— Зофія Семенівна, — поправив Раскольніков. — Зо-фіє Семенівна, се приятель мій, Разумихін, і чоловік він порядний ..
— Коли вам тепер іти треба... — почала було Зоня, цілком і не поглядівши на Разумихіна та відісего ще більше поміщавшись.
— І ходімо! — рішив Раскольніков. — Я до вас зайду ще сьогодня, Зофіє Семенівна, скажіть мені лише, де буваєте?
Він не те, що збивався, а так, начеб спішився і уникав її погляду. Зоня дала свою адресу і при тім спаленіла. Всі разом вийшли.
— Як се, не замикаєш? — запитав Разумихін, сходячи долі сходами вслід за ними.
— Ніколи!... Та в тім, ось вже цілі два роки хочу завсігди замок купити, — додав він недбало. — Чи не щасливі люде, котрим замикати нічого? — звернувся він сміючись до Зоні.
На вулиці станули в воротах.
— Вам направо, Зофіє Семенівна? Але, але: як ви мене відшукали? — запитав він, начеб бажав сказати їй щось цілком инше.
Йому заєдно хотілось дивитись в її тихі, ясні очі, і якось се все неконче удавалось ...
— Адже ви Полечці вчера адресу сказали.
— Поля? Ах, так!... Полечка! Се ... маленька... се ваша сестра? Так я їй адресу дав?
— Або-ж ви забули?
— Ні .. памятаю ...
— А я про вас ще від покійника таки зараз тоді чула... Тілько не знала тоді ще вашого призвища, тай він сам не знав... А тепер прийшла і як довідалась про ваше призви-ще... то і запитала сьогодня: тут пан Раскольніков жиє? ... І не знала, що ви також не від господаря віднаймаєте... Бувайте здорові, пане ... Я Катерині Іванівній ...
Вона незмірно була рада, що наконець пішла; пішла потупившись, кваплячись, щоб чим скорше зійти їм з очей, щоб перейти як найскорше сих двайцять кроків до повороту направо в вулицю і остатись наконець самій, і там, ідучи, спішучи, ні на кого не глядячи, нічого не видячи, думати, згадувати, розбирати кожде сказане слово, кожду обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ несвідомо і непокоячи вступив в її душу. Вона нагадала нараз, що Раскольніков сам хотів до неї сьогодня зайти, може ще ранком, може зараз!
— Тілько вже не сьогодня, ах! Лиш не сьогодня! — воркотіла вона з завмираючим серцем, мов би кого просила, як дитина в трівозі. — Господи! До мене... в отсю кімнату... він побачить... о Господи!
І вже очевидно вона не могла завважати в отсю хвилю одного незнакомого їй чоловіка, що слідив пильненько за нею і йшов за її плечима. Він провадив її від самого виходу з воріт. В тую хвилю, коли всі троє, Разумихін, Раскольніков і вона, остановились на два слова на хіднику, сей прохожий, обходячи їх, нараз мов би здрігнувся, несподівано на лету піймавши слова Зоні: "і запитала: пан Раскольніков тут жиє?" Він бистро, летом, але уважно оглянув всі троє, іменно же Раскольнікова, до котрого зверталась Зоня, опісля поглядів на дім і запамятав його. Все те сталося в млі ока, на дорозі, і прохожий, стараючись не показати навіть виду, пішов дальше, звільнивши ходу, і мов би в ожиданию. Він дожидав Зоню; він бачив, що вони пращались і що Зоня пійде зараз кудись-там до себе.
— Так куди-ж до себе? Бачив десь се лице, — думав він, нагадуючи лице Зоні... — треба довідатись.
Доходячи до повороту, він перейшов на противний бік вулиці, обернувся і побачив, що Зоня вже іде вслід за ним, по тій самій дорозі, і нічого не видить. Коли дійшов до повороту, якраз і вона завернула в ту саму вулицю. Він пішов вслід, не спускаючи з неї очей з противного хідника; коли перейшли кроків пятьдесять, перейшов він знову на той бік, по котрім ішла Зоня, здогонив її і пішов за нею, остаючись в віддаленню пяти кроків.
Се був чоловік літ пятьдесяти, росту більше' як середнього, заживний, з широкими, кривими плечима, що надавало йому трохи отяжілости. Був він вибагливо і вигідно одітий і виглядав на заможного панка. В руках його була гарна тростина, котрою він постукував за кождим кроком по хіднику, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, повновиде його лице було досить приємне і барва лиця була свіжа, не петербурська. Волосся його, дуже ще густе, було цілком русяве і хіба сям і там перемішане сідизною, а широка, густа борода, що спускалась лопатою, була ще яснійша від волосся на голові. Очі його були голубі і гляділи холодно, уважно і задумчиво: губи румяні. Загалом був він чоловік, що задержався знаменито і виглядав о |много молодший, як був справді. 1
Коли Зоня вийшла над канал, вони найшлися у двох на тротуарі. Слідячи за нею, він успів завважати її задумчи-вість і розсіяність. Дійшовши до свого дому, Зоня повернула в ворота, а він пішов за нею і начеб трохи здивувався. На подвірю вона взяла вправо, в кут, де були сходи"до її кватири.
— Ба! — пробурмотів незнакомий панок і став іти вслід за нею по ступенях.
Що лиш тепер Зоня завважала його. Вона пішла на третій поверх, повернула в ґалєрію і подзвонила в 9 нумер, на дверях котрого було написане крейдою: Капернаумов, кравець.
— Ба! — повторив знову незнакомий, счудований дивним припадком, і подзвонив зараз в сусідстві в 8 нумер. Одні і другі двері були віддалені від себе о шість кроків.
— Ви у Капернаумова стоїте! — сказав він, глядячи на Зоню і сміючись. — Він мені жилетку вчера перешивав. А я тут, разом з вами, у мадам Ресліхової, Ґертруди Карлівни.
Як воно склалось!
Зоня подивилась на него уважно.
— Сусіди, сусіди, — тягнув він дальше якось особливо весело. — Я, правда, всего що лиш третій день в місті. Ну, поки що до побачення!
Зоня не відповіла; двері отворили, і вона промкнулась до себе. її стало чогось срромно, і начеб налякалась...
Разумихін дорогою до Порфіра був в особливо оживленім настрою дух_а.
— Се, брате, славно, —.повторив він4кілька разів, — і я рад! Я рад!
— Та чого ти рад? — думав про себе Раскольніков.
— Я, бач, і не знав, що ти також у старухи заставляв. І... і... давно се було? То є давно ти був у неї?
— Коли?... — запитав Раскольніков, ніби пригадуючи. — Та так зо три дні перед її смертю був у неї, коли не помиляюсь. Однакож я не іду тепер викуповувати річи, — підхопив він з якоюсь поквапною і особлившою дбалістю про річи. — Адже в мене знова всего лише рубель сріблом ... із-за тої вчерашньої проклятої горячки!...
Про горячку він промовив особливо з натиском.
— Ну так, так, так, — поспішно і не знати чому потакував Разумихін, — так ось длячого тебе тоді... поразило почасти!... А знаєш, ти і в горячці про якісь переетені і ланцюшки раз-по-раз згадував!... Ну вж$, так... Се ясно, все тепер ясно.
— Ну-ну! Але-ж то розсілась у них отся думка! Та сей чоловік за мене на розпяття піде, а таки дуже рад, що роз-яснилось, длячого я про перстені в горячці згадував. Тож то утвердилось у них у всіх!... А застанемо ми його? — запитав він в голос.
— Застанемо, застанемо, — спішився Разумихін. — Се брате, славний хлопяга, побачиш! Тяжкий трохи, то є він чоловік і світський, але я в иншім змислі говорю тяжкий. Хлопець розумний, розумний, дуже навіть неглупий, тілько якийсь склад думок у него окремий ... Недовірчивий, скептик, цинік... обдурити любить, то є не обдурити, а радше в поле вивести. Ну і матеріяльна стара метода... А діло знає, знає... Він одну справу минувшого року, також за убийство, вислідив, в котрій майже всі сліди були погублені! Дуже, дуже, дуже рад би з тобою познакомитись.
— Та з якої-ж причини так дуже?
1 — То є не те, щоб... бачиш, послідними днями, ось як ти захорів, мені часто і много приходилось про тебе згадувати ... Ну, він і слухав... і як довідався, що ти юрист і кінчити курсів не можеш, задля прикрих обставин, то сказав: яка шкода! Я і заключив... то є все те разом, не одно лиш се; вчера Заметов... Бачиш, Родю, я тобі щось вчера плів по пяному, коли домів ми ішли..., так я, боюсь, щоб ти не преувеличив, бачиш ...
— Що таке? Що мене за божевільного мають? Та може воно і правда.
Він напряжено усміхнувся.
— Так, так... чи радше тьфу, ні!... Ну, та все, що я говорив ... (і про инше також,) се все була дурниця і з похмілля.
— Та чого ти звиняешся! Як мені все те надоїло! — крикнув Раскольніков з особлившим роздразненням. Він впрочім почасти удавав.
— Знаю, знаю, розумію. Будь переконаний, що понимаю. Стидно і говорити навіть ...
— А коли стидно, так і не говори!
Оба замовкли. Разумихін був більше ніж в захваті і Раскольніков з відразою се відчував.
