Злочин і кара - Достоєвський Федір

Трівокило його і те, що Разумихін перед хвилею говорив про Порфіра.

— Сему також треба Лазаря співати, — думав він, блід-ніючи і з бючим серцем, — і співати як найприроднійше. Найприроднійше було-б однакож нічого не співати. Насилу нічого не співати! Ні, насилу було би знов неприродно ... Ну, як там обернеться ... побачимо ... зараз ... добре чи не добре, що я іду? Нетля сама на свічку летить. Серце сту-чить, ось що не добре!...

— В отсім сірім домі, — сказав Разумихін.

— Важнійше всего, знає Порфір чи не знає, що я вчера у сеї відьми на кватирі був... і про кров питав? Душком треба се провідати при першім кроці, як лиш увійду, по лиці провідати, и-нак-ше... я пропаду, а провідаю!

— А знаєш що? — нараз звернувся він до Разумихіна з жартівливою усмішкою. — Я, брате, нині завважав, що ти від ранку в якімсь особ лившім зворушенню находишся? Не правда?

— В якім зворушенню? Зовсім в ніякім зворушенню, — відрізав Разумихін.

— Ні, брате, справді видно. На кріслі ти перше сидів так, як ніколи не сидиш, якось на кінчику, і заєдно неначе їебе трясця трясло. Підскакував ні з того ні з сього. То сердитий, а то знов нараз пика як солоденький медівничок чогось-там стане. Паленів навіть; особливо, коли тебе призвали обідати, ти страх як спаленів.

— Та нічого я; брешеш!... Ти про що се?

— Та що ти дійсно мов школяр мішаєшся! Фу, до ката, та він знову спаленів!

— Яке ти рило однакож!

— Та ти чого мішаєшся? Ромео! Почекай, я се десь-там розповім сьогодня, ха-ха-ха! Ось матусю то посмішу... та і ще декого ...

— Послухай, послухай, послухай, адже се серіозно, адже се... Що-ж се після того, до біса! — збився остаточно Разумихін, холодніючи з перестраху. — Що ти їм розповіш? Я, брате.. Фу, яке же ти рило!

— Живцем весняна рожа! І як се тобі до лиця, колиб ти знав; Ромео десяти пядей росту! Та як вимився сьогодня, нігті, бач, очистив, а? Коли се бувало? та єй-Богу ти напо-мадувався! нагнись-но!

— Дурак!...

Раскольніков до того сміявся, що виділось, вже і здержати себе не міг; так зі сміхом і вступили в помешкання Порфіра Петровича. Того_ і треба було Раскольнікову. Із кімнат можна було учути, що вони ввійшли сміючись і заєдно ще хохочуть в передпокою.

— Ні слова тут, або я тебе... розторощу! — прошептав розбішений Разумихін, хапаючи за плечі Раскольнікова.

V.

Сей вже входив в кімнати. Він ввійшов з таким видом, начеб із всеї сили здержувався, щоби не залитись сміхом. За ним, з цілковито збитим з пантелику і жорстоким лицем, червоний як Зурак, поволеньки і нескладно, ввійшов сором-лячийся Разумихін. Лице його і вся постава дійсно були в отсю хвилю смішні і оправдували сміх Раскольнікова.

Раскольніков, ще не представлений, поклонився господареві, котрий стояв посеред кімнати і питаючо глядів на них, наставив і стиснув йому руку, все ще з видимим незвичайним висиленням придушити свою веселість і бодай хоч два-три слова вимовити, щоб представити себе. Але ледви тільки успів він прибрати поважний вид і щось там, воркнути — нараз, мовби мимохіть, поглянув знов на Разу-) михіна і тут вже не міг видержати: придушений сміх вирвав-1 ся тим більше неповздержано, чим сильнійше до сеї пори здержувався. Незвичайна лютість, з якою принимав сей "сердешний" сміх Разумихін, надавала цілій отсій сцені вид найщирійшої веселости, і, що головне, природносте. Разумихін, мов нарочно, ще поміг ділу:

— Фу, чорте! т— заревів він, махнувши рукою і якраз ударив нею в маленький круглий столик, на котрім стояла до пиття чарка чаю. Все полетіло і задзвеніло.

— Та нащо-ж крісла ломити, панове, адже убуток казні*), — весело закричав Порфір Петрович.

Сцена представлялась як слідує: Раскольніков кінчив сміятись, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вижидав хвилі, щоб чим скорше і природнійше скінчити.

Разумихін, змішаний до крайности ще паданням столика і розбитою чаркою, мрачно поглядів на.чере|пки, плюнув і круто завернув до вікна, де стояв плечима до публики, з страшно нахмуреним лицем, поглядаючи в вікно і нічого не видячи.

Порфір Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба було обяснення.

В куті на кріслі сидів Заметов, котрий встав при вході гостей і стояв в дожиданню, викрививши в усмішку губи, але з запитанням і навіть немов би то з недовірчивістю глядів на всю сцену, а на Раскольнікова аж з якимсь поміщанням. Несподівана стріча з Заметовим неприємно поразила Раскольнікова.

— Се ще треба-б взяти під розвагу! — подумав він.

— Звиніть, будьте ласкаві, — почав він удаючи, начеб змішався. — Раскольніков ...

— Але-ж знаємось, дуже приємно, та і приємно ви так увійшли ... Що-ж, він і привитатись вже не хоче? — кивнув Порфір Петрович на Разумихіна.

— Єй-Богу, не знаю, чого він на мене розлютився. Я сказав лиш йому дорогою, що він на Ромеа похожий, і... доказав, і більше нічого, здається, не було.

— Рило! — відізвався не обертаючись Разумихін.

— Видно дуже поважні мав причини, щоби за одно словечко так розізлитись, — розсміявся Порфір.

— Ну ти! слідчий суддя!... Ну, та чорт з вами всіми! — відрізав Разумихін і нараз, розсміявшись сам, з повесе-лівшим лицем^ якби нічого не було, підійшов до Порфіра Петровича.

— Цить, спокій! Всі дурні, до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольніков, по перше наслухався про тебе і захотів познакомитись, а по друге орудку малу до тебе має. Ба! Заметов! Ти тут відкіля взявся? Або-ж ви знакомі? Чи давно познакомились?

— Се що ще! — налякану подумав Раскольніков. Заметов начеб помішався, але не надто.

— Вчера у тебе таки познакомились, — сказав він весело.

— Значить, від труду Бог вибавив: минувшого тижня страх просив мене, щоби яким світом з тобою, Порфіре, по-знакомити, а ви і без мене знюхались... Де у тебе тютюн?

Порфір Петрович був по домашньому, в шляфроку, дуже чистім біллю і в здоптаних пантофлях. Се був чоловік літ трийцять пять, росту понизше середнього, повний і навіть пузатий, виголений, без вусів і без заличок, з коротко стриженим волоссям на великій, круглій голові, якось особливо випукло закругленій на заду. Набриніле, кругле лице його з трохи перкатим носом було барви хоробливої, темно-жовтої, але доволі живе і аж насмішливе. Воно було би навіть і добродушне, колиб не перешкаджав вираз очей, з якимсь рідким воднистим блеском, що були прикриті майже білими, рухливими, начеб підморгуючими кому, бровами. Погляд сих очей якось дивно не лицював до цілої постави, котра мала в собі навіть щось бабського, і надавав їй щось о много більше серіозного, ніж з першого погляду можна було від неї сподіватись.

Порфір Петрович, як лиш почув, що гість має до него "орудку", зараз попросив його сісти на диван, сам усів на другім кінці і уставився в гостя в нетерпеливім дожиданню, щоб виложив йому справу, з сею напряженою і вже надто серіозною увагою, що-то аж прикра і мішає зразу, особливо між незнакомими Людьми, а особливо коли те, що ви об-яснюєте після власної вашої думки, далеко не в пропорції з такою незвичайно цікавою, заявленою вам увагою. Все-ж таки Раскольніков в коротких і звязлих словах, ясно і по-дрібно виложив свою справу, .і собою остався задоволений так, що навіть успів досить добре оглянути Порфіра. Порфір Петрович також ні разу не спустив з него очей за весь час.

Разумихін, помістившись насупроти за тим самим столом, горячо і нетерпеливо слідив за виложедням справи і раз-враз бігав очима то по однім то по другім, що вже перебирало трохи міру.

— Дурень, — осудив його про себе Раскдльніков.

— Ви повинні подати заявления в поліцію, — з найбільш урядовим видом відповів Порфір, — про те, пане, що довідавшись про таку ось приключку, то є про те убийство, — ви просите від себе повідомити слідчого суддю, котрому поручено діло, що такі а такі річи приналежать вам, і що ви хочете їх викупити ... або там... та —вам впрочім напишуть.

— Та в тім то і діло, що я в отсю хвилк}, як мож найбільше постарався змішатись Раскольніков, —і не зовсім при грошах... і навіть такої дрібниці... не можу... я, бачите, хотів би тепер тілько заявити, що сі річи мої, та що, коли мати-му гроші...

— Се все одно, добродію, — відповів Порфір Петрович, холодно принимаючи обяснення про фінанси. — Та впрочім можете і просто, коли захочете, написати до мене в тім що кажу змислі, що ось довідавшись про те а те, і обавляючись про свої річи, прошу...

— Се мабуть на простім папері?.— поспішив перебити Раскольніков, знову інтересуючись фінансовою стороною діла.

— О, на як найпростійшім, пане! — і нараз Порфір Петрович якось явно-насмішливо поглядів на него, прижмуривши очі і начеб йому підморгнувши. Та втім, се бути-може тільки привиділось Раскольнікову, бо се тревало лиш оден миг. По крайній мірі щось воно в тім було. Раскольніков побожився би, що він моргнув на него, чорт знає чому.

— Знає! — мелькнуло в нім як блискавка.

— Даруйте, що такими марницями непокоїв, — тягнув він дальше, трохи збитий з пантелику, — річи мої стоять всего пять рублів, але вони мені особливо дорогі яко памятка по тих, від кого дістались і, признаюсь, я як довідався, дуже налякався ...

— Ось-то ти тому так сполошився вчера, коли я Зоси-мову бовтнув, що Порфір шукає тих, котрі заставляли! — вкинув Разумихін, з очевидним наміренням.

Сего вже було занадто. Раскольніков не витерпів і люто блиснув на него запаленими від гніву, чорними своїми очима. Але зараз і опамятався.

— Ти, брате, здається надімною посмішкуєш собі? — звернувся він до него з штучно удаваним роздразненням. — Правда, що може-бути вже надто клопочусь я такими для тебе дрібними річами; але годі-ж уважати мене за те егоїстом, або лакомим, бо отсі дві марні річи можуть бути для мене цілком не марницями. Я тобі вже говорив перед хвилею, що сей срібний годинник, котрого ціна кілька копійок, одинока річ, що остала по моїм батьку. Наді мною смійся, але до мене мати приїхала, — звернувся він нараз до Порфіра, — і колиб вона довідалась, — відвернувся знову до Разумихіна, стараючись особливо, щоби задрожав голос, — що сей годинник пропав, то, клянуся, була би в розпуці! Женщина!

— Та зовсім же ні. Я зовсім не в тім змислі! Я цілком противно! — кричав огірчений Разумихін.

— Чи добре? Чи природно? Чи не пересадив я? — дрожав про себе Раскольніков.