Злочин і кара - Достоєвський Федір

напроти Олени Іванівни... памятаю... се я ясно памятаю ... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни пригасли ... а малярів ні, не памятаю, щоби малярі були... тай кватири відчиненої нігде, здається, не було. Так, не було...

— Та ти що таке! — крикнув нараз Разумихін, якби опамятавшись і розібравши. — Адже-ж малярі малювали в самий день вбивства, а він на три дні перед тим там був? Що се ти випитуєш?

— Фу, перемішав! — гримнув себе по чолі Порфір. — Нехай чорт візьме, у мене з отсим ділом в голові вже заморочилось! — звернувся він, мов би аж звиняючись, до Раскольнікова. — Нам бачите, так би доконче треба довідатись, чи не бачив їх хто в осьмій годині в сій кватирі, що мені аж привиділось, начеб ви також могли би сказати... цілком перемішав!

— Так треба бути уважнійшим, — понуро завважав Разумихін.

Послідні слова були сказані вже в передпокою. Порфір Петрович випровадив їх до самих дверий, незвичайно ввічливо. Оба вийшли мрачні і захмурені на вулицю і кілька кроків не говорили ні слова. Раскольніков глубоко відітхнув...

VI.

— ... Не вірю! не можу вірити! — повтаряв здивуваний і збитий з толку Разумихін, стараючись всіми силами опрокинута'виводи Раскольнікова.

Вони підходили вже до наємних кімнат Бакалієва, де Пульхерія Алексаидрівна і Дуня їх давно дожидали. Разумихін що хвиля задержувався на дорозі в розгарі розмови, помішаний і зворушений вже тим одним, що вони у перший раз заговорили про те ясно.

— Не вір! — відповів Раскольніков з холодною і недбалою усмішкою. — Ти, після свого звичаю, не завважав нічого, а я важив кожде слово.

— Ти підозріваючий, длятого і важив... Гм ... дійсно, я признаю, тон Порфіра був досить дивний, і особливо сей підлець Заметов!'... Правду кажеш, в нім щось було, — але відки? відки?

— За ніч передумав.

— Та противно, бач, противно! Колиб у них була отся безмозка думка, так вони би всіми силами постарались її заслонити і укрити свої карти, щоби опісля зловити... А тепер — се глупо і неосторожно!

— Колиб у них були факти, значить справдішні факти, або хоч трохи оправдані підозріння, тоді би вони дійсно постарались укрити гру, в надії виграти ще більше (та в тГм давно би вже взяли під суд!). Але у них нема факту ні одного, — все привидження, все з двома кінцями, сама воздуш-ня ідея — ось вони і стараються зухвалістю збити. А може і сам розлютився, що фактів нема і з досади випав з ролі. А може і.намірення яке має... Він чоловік, здається, розумний ... Може наполохати хотів тим, що знає... Тут, брате, своя психольоґія... Та в тім, обридливо се все обясняти. Остав!

— І обиджаючо, обиджаючо! Я розумію тебе! Все-ж таки... коли ми вже тепер заговорили ясно (а се славно, що заговорили наконець ясно, я радий!) — то вже я тобі просто признаюсь, що я давно все в них завважав сю думку, цілий той час,... розуміється, в ледви замітнім тілько виді, в повзаючім, але чого-ж хоч би і в повзаючім! Як вони сміють? Де, де у них ті коріні криються? Колиб ти знав, як я бісився! Хіба із сего, що бідний студент, придавлений нуждою і іпохондрією, день перед жорстокою хоробою, з горячкою, що вже може бути починалась в нім (завважай собі!), дразливий, самолюбний, знаючий свою ціну і такий, що не видів півроку у себе в закамарку нікого; в лахах і в черевиках без підошв, — стоїть перед якимись поліцейськими пиєариками і терпить їх наругу; а тут несподіваний довг перед носом, довжне письмо в руках надворного радника Чебарова, вонюча краска, трийцять степенів Реоміра, замкнений воздух, купа людей, оповідання про убивство особи, у котрої був вчера, і все те — на голодний живіт! Та як же тут не зімліти! І на отсім-то, на тім все оснувати! Нехай чорти беруть! Я розумію, що се досадно, але на твоїм місци, Рьдьку, я би зареготався всім в очи, чи ліпше: на-плю-вав би всім в лице, по можности як найгустійше, та розкидав би на всі боки десятки дві пощочигі, розумненько, як і завсігди Треба давати, та тим би і покінчив. Плюнь! Не роби собі з сего нічого! Ободрися! Сором!

— Плюнь! А завтра знов слідство! — промовив він гірко. — Або-ж мені з ними вдаватись в обяснення? Мені і те досадно, що вчера я унизився в гостинниці до Заметова...

— Бери кат! Пійду сам до Порфіра! І вже притисну-ж я й^ого до стіни по родинному; нехай виложить мені все до коріня! А вже Заметова...

— Наконець таки догадався! — подумав Раскольніков.

— Стій! — закричав Разумихін, хапаючи його нараз за плечі, стій! Ти неправду сказав! Я надумався: ти неправду сказав! Ну, яка се лапка? Ти говориш, що питання про робітників було лапкою? Роскуси: Ну, колиб се ти зробив, чи, міг би проговоритись, що бачив як малювали кватиру...

і робітників? Противно: нічого не бачив, колиб навіть і бачив! Хто-ж зізнає проти себе?

— Колиб я се діло зробив, то вже напевно би сказав, що бачив і робітників і кватиру, — з неохотою і з видною відразою відповів Раскольніков.

— Та чого-ж проти себе говорити?

— Він однак се гарно

Раскольні-

ков.

— А того, що одні лиш мужики, або вже найбільш недосвідчені новики, при слідствах просто і зарядом від всього відпираються. Лиш трошечки розвитий і бувалий чоловік, конечно і по можности старається признатись до всіх зверх-них і невідпірних фактів; тілько причини їм другі вишукує, характер такий свій, особливший і несподіваний підсуне, котрий їм зовсім инше значіння придасть і в иншім світлі їх поставить. Порфір міг якраз на те числити, що напевне буду так відповідати і напевне скажу, що бачив, для правдоподібносте, і при тім вкину що небудь на обяснення...

— Адже він би тобі зараз і сказав, що перед двома днями робітників там і бути не могло, і що отже ти іменно був в день убивства, в осьмій годині. На пустім би і зловив!

— Та на се-то він і числив, що я не встипіу спохопи-тись і зараз поспішу відповідати правдоподібнійше, та і забуду, що перед двома днями робітників бути не могло.

— Та як же се забути?

— Як найлекше! На таких ось найпустійших річах най-лекше і збиваються хитрі бач люде. Чим хитрійший чоловік, тим він менше підозріває, що його на простім зловлять. Дуже хитрого чоловіка як-раз на найпростійшім треба ловити. Порфір цілком не такий дурний, як ти думаєш ...

— Підлець же він після того!

Раскольніков не міг не засміятись. Але в тую саму хвилю дивними показались йому його власна живість і охота, з якими він висказав їіослідне обяснення, тоді коли цілу попереджаючу розмову він піддержував з мрачною відразою, виразно лиш для певних цілей, з конечности.

— Доходжу до смаку при декотрих пунктах! — подумав він про себе.

Але майже рівночасно він якось нараз став неспокійний, начеб неожидана і трівожна думка поразила його. Неспокій сей побільшався. Вони дійшли вже до входу в наємні кімнати Бакалієва.

— Іди сам, — сказав нараз Раскольніков, — я зараз вернуся.

— Куда ти? Та ми вже прийшли!

— Мені треба, треба; діло... прийду через пів години... Скажи там.

— Іди коли хоч, я пійду за тобою!

— Що-ж, і ти мене хочеш замучити! — закричав він з таким гірким роздразненням, з такою розпукою в погляді, що у Разумихіна руки опустились.

Якийсь час він стояв на рундуку і понуро глядів, як той швидко ступав в напрямі до свого переулка. Наконець, затиснувши зуби і кулаки, і поклявшись, що ще нині видушить цілого Порфіра, як цитрину, піднявся він на гору успокою-вати вже затрівожену довгим їх віддаленням ПульхеріюІ Александрівну.

Коли Раскольніков прийшов під свій дім,— екрані його були змочені потом, і дихав він тяжко. Поспішно побіг він по сходах, увійшов в незачинену свою кватиру і зараз таки замкнувся на засувку. Відтак, налякано і божевільно, кинувся до кута, до тої самої діри в обоях, в котрій тоді лежали річи, засунув в неї руку і кілька мінут пильненько облапував діру, перешукуючи всі закаулки і всі морщки обоїв. Не найшовши нічого, він встав і глубоко відітхнув.

Коли перше підходив вже під рундук Бакалієва, йому нараз пригадалось, що яка-небудь річ, який небудь ланцю-шок, спинка, або навіть папірець, в котрий вони були зави-нені з надписею старухи, могли як-небудь тоді проховзну-тись і затратитись в будь-якій щілині, а потім нараз виступити перед ним несподіваним і невідпірним доказом.

Він стояв якби в задумі, і дивна, придержана, напів бездумна усмішка гралась на його губах. Він взяй наконець шапку і поволеньки вийшов з кімнати. Думки його путались. В задумі зійшов він під ворота.

— Та ось вони самі! — крикнув звінкий голос. Він підняв голову.

Двірник стояв біля дверий своєї комірки і показував просто на него якомусь невисокому чоловікови, з виду по-хожому на міщанина, одягненому в щось ніби халат, в жилетці і дуже подобаючому здалека на бабу. Голова його, в запачканій шапці, звисала вниз, та і цілий він був мов би згорблений. Зівяле, зморщене лице його показувало звиш пятьдесять літ; маленькі, заплакані очка споглядали понуро, строго і з невдоволенням.

— Що таке? — запитав Раскольніков, підходячи до двірника.

Міщанин подивився на него зпідлобя, і оглядав його довго і уважно, не спішачи; відтак поволеньки відвернувся і, ні слова не сказавши, вийшов з воріт дому на вулицю.

— Та що таке! — закричав Раскольніков.

— Та ось якийсь там питав, чи тутечки студент живе, вас називав, у кого проживаєте. Ви на те надійшли, я показав, а він і пішов. Тільки всего.

Двірник також був трохи здивований, хотяй не дуже, і подумавши трошка, обернувся і поліз назад в свою комірку.

Раскольніков кинувся вслід за міщанином і зараз його побачив, як йшов по другім боці вулиці, давнійшою рівною і неспішною ходою, уткнувши очі в землю і мов би щось обдумуючи. Він скоро його здогонив, але якийсь час ішов позаду; наконець зрівнявся з ним і заглянув йому збоку в лице. Сей зараз такц завважав його, побіжно окинув очима, але знову спустив очі, і так ішли вони з мінуту, оден поуз другого і не говорячи ні слова.

— Ви питали за мною... у двірника? — проговорив вкінци Раскольніков, лиш якось дуже неголосно.

Міщанин не дав ніякої відповіди і навіть не поглядів. Знову помовчали.

— Та що ви ... приходите питати... і мовчите .. — та що се таке?

Голос Раскольнікова уривався, і слова якось нехотіли ясно вимовлятись.

Міщанин на сей раз підняв очи і зловіщим, мрачним поглядом поглядів на Раскольнікова.

— Убийник! — промовив він відразу тихим, все-ж таки ясним і виразним голосом ...

Раскольніков ішов рядом з ним.