Злочин і кара - Достоєвський Федір

Як хочете, а щось таки в вас є; і іменно тепер, то є не якраз в отсю мінуту, а загалом тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь. Та я не такий медвідь, як ви думаєте.

Раскольніков мрачно поглядів на него.

— Ви навіть може бути і цілком не медвідь, — сказав він. — Мені навіть здається, що у вас дуже добре виховання, або ви по крайній мірі умієте при нагоді бути і порядним чоловіком.

— Та я нічиєю думкою про мене ні трохи не інтересую-ся, — сухо і мов би навіть з відтінком гордости відповів Сви-дригайлов, — і длятого, чому-ж і не бути іноді сміттям, коли отеє одіння в нашім кліматі так вигідно носити і... і особливо, коли до сего і природну склонність маєш, — додав він, знову засміявшись.

— Я чув однакож, що у вас тут богато знакомих. Адже ви те, що називається, "не без звязей". На що-ж я вам, в такім разі, як не для цілей?

— Се ви правду сказали, що у мене є знакомі, — підхопив Свидригайлов, не відповідаючи на головний пункт, — я вже з ними стрічався; адже третій день волочуся; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно зрозуміле, одягнений прилично і належу до людей не бідних; нас, бачите, і підданьча реформа обійшла: ліси та луги заливні, дохід отже не тратиться; але... не піду я туди; і передше надоїло: ходжу третий день і не признаюсь нікому... А тут ще місто! Та як се воно виросло у нас, скажіть будьте ласкаві! Місто канцеляристів і всяких можливих семинаристів! Справді, я многого тут передше не бачив, літ вісім тому назад, коли тут товкся... На одну лиш анатомію тепер і надіюсь, єй-Богу!

— На яку анатомію?

— А що дотикається отсих клюбів, або хоч би ще і поступу, — ну, се нехай вже без нас буде, — тягнув він дальше, не завважавши знову питання. — Та і охота-ж шулером бути.

— То ви буди і шулером?

— Як же без сего? Ціла компанія нас була, найприлич-иійша, літ вісім тому назад; проводили час; і всі, знаєте, люде з манерами, поети були, капіталісти були. Та і загалом у нас, в російській суспільности, найліпші манери у тих, що биті бували, — чи завважали ви се? Се, бачите, я на селі тепер опустився. А все таки посадили було мене тоді в тюрму за довги, ніжинський оден панок. Тут і підвернулзсі Марта Петрівна, поторгувалась, і викупила мене за трийцягь тисяч сребренників. (Всего я 70,000 був вичеі"). Получились ми з нею законним вінчгнням, і вивезла вона мене зараз таки до себе, на село, мов який скарб. Адже вона старша від мене пятьма роками. Луже любила. Сім літ з села не виїзджав. І, уважайте, ціле своє життя документ проти мене, на чуже імя, за отсих трийцять тисяч держала, так, що задумай я в чім небудь зворохобитись, — таки зараз би в діру! І зробила би. У женщин, бачите, усе те разом ходить!

— А колиб не документ, накивали-б пятами?

— Не знаю, як вам сказати. Мене сей документ майже не стісняв. Нікуди мені не хотілось, а за границю Марта 1 Іетрівна і сама мене разів два кликала, видячи, що я скучав. Та що! За границю я передше їздив, і завсігди мені там душно бувало. Не те щоб... а ось починає дніти, залив Неаполітанський, море, глядиш, і якось сумно. Найнезноснійше, що таки справді чогось тужиш. Ні, на родині ліпше: тут, по крайній мірі за все других винуєш, а себе оправдуєш. Я би тепер може-бути в експедицію на північний бігун поїхав, бо моє вино кисле і пити мені обридло, а кромі вина нічого більше не остається... пробував. А що, говорять, Берґ в неділю в Юсупівськім саді, на величезнім бальоні полетить, сопутників за звісну плату призиває, чи правда?

— Що-ж, ви полетіли би?

— Я? ні... полетів... — пробормотів Свидригайлов, дійсно якби задумавшись.

— Та що він, чи справді полетів би? — подумав Раскольніков.

— Ні, документ мене не стісняв, — продовжав Свидригайлов задумчиво. — Се я сам з села не виїздив. Та і вже з рік буде, як Марта Петрівна на іменини мої мені і документ сей звернула і в додатку ще спору суму подарувала. У неї, бачите, був капітал. "Глядіть, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу", справді, так і виразилась. Ви не вірите, що так виразилась? А знаєте: адже я господарем порядним на селі зробився; мене в околиці знають. Книжки також спроваджував. Марта Петрівна спершу похвалювала, а опісля заєдно боялась, що я заучусь.

— Ви за Мартою Петрівною здається, дуже скучаєте?

— Я? Може бути. Так, може бути. Але, але, чи вірите ви в духи? 9

— В які духи?

— В звичайні духи, в які-ж!

— А ви вірите?

— Та може і ні, як вам сказати. То — не так, щоб ні...

— Являються вам, чи що?

Свидригайлов якось дивно поглядів на него.

— Марта Петрівна навіщувати ласкава, — промовив він викривляючи рот в якусь дивну усмішку.

— Як се: навіщувати ласкава?

— Та вже тричі приходила. Перший раз я її побачив в сам день похорону, годину по тім, як повернув з кладовища. Се було день перед моїм відїздом сюди. Другий раз позавчора, в дорозі, на розсвіті, на стації в Малій Вишері; а третий раз перед двома годинами, на кватирі, де я стою, в кімнаті; я був сам.

— На яві?

— Цілком. Всі три рази на яві. Прийде, поговорить з мінуту і вийде дверми; завсігди дверми. Навіть начеб чутно.

— Не даремно я так і думав, що з вами навірно щось в тім роді лучається! — промовив нараз Раскольніков і таки зараз здивувався, що се сказав. Він був в сильнім зворушенню.

— О-от? Ви се думали? — з задивом запитав Свидригайлов. — Не може бути? Ну, чи не сказав я, що між нами є щось спільного, а?

— Ніколи ви сего не говорили! — різко і з натиском відповів Раскольніков.

— Не говорив?

— Ні!

— Мені здавалось, що говорив. Передше, як я увійшов : побачив, що ви з зажмуреними очима лежите і не спите, таки зараз і сказав я собі: "Се той самий і є!"

— Що се таке: той самий? Про що ви се? — закричав Раскольніков.

— Про що? Та справді не знаю, про що ... щирог і якось сам змішавшись пробурмотів Свидригайлов.

З мінуту перемовчали. Оба гляділи сден на одного великими очма.

— Усе те лож! — з досади сказав Раскольніков. — Що-ж вона вам говорить, коли приходить?

— Вона, кажете? Представте собі, про самі найиік-чемнійші подробиці, і подивуйтесь чоловікови: мене, бачите, отсе-то і гніває. У першій раз ввійшла (я, знаєте, втомився: похоронна служба, со святими упокой, потім литія, закуска, — наконець ось в кабінеті сам один остався, закурив цигаро, задумався), увійшла в двері: "А ви, говорить, Аркадію Івановичу, нині за клопотами і забули в їдальні годинник накрутити". А годинник отсей я, дійсно, за цілих сім літ, кождої неділі сам накручував, а забуду, *так завсігди, бувало, пригадає. На другий день, я вже їду сюди. Приходжу, вже благословилось на день, на стацію, — в ночі лиш трохи передрімався, поломаний, очі заспані, — велів подати каву; дивлюсь — Марта Петрівна нараз сідає біля мене, в руках колода карт: "Чи не поворожити би вам, Аркадію Івановичу, на дорогу, бачите?" А вона славно знала викладати карти! Ну, і не прощу собі ніколи, що не велів собі виложити! Втік, налякавшись, а тут, правда, і дзвінок. Сиджу нині після поганенького обіду готелевого, з тяжким жолудком, — сиджу, курю — знов відразу Марта Петрівна, входить ціла виряджена, в новім, шовковім, зеленім уборі, з довжезним хвостом: "Здорові були, Аркадію Івановичу! Як вам подобається мій убір? Гануська так не ушиє." (Гануська — се швачка у нас на селі, з колишніх кріпосних, на науці в Москві була — гарненька дівчина). Стоїть, крутиться передімною.

Я оглянув убір, відтак уважно, уважно їй в лице подивився: "Охота вам, говорю, Марто Петрівно, задля такої марниці до мене ходити, трудитись". — "Ах, Боже мій, батюшка, вже і потрівожити тебе не вільно!"! Я їй говорю, щоби подразнити її: "Я, Марто Петрівно, женитись хочу". — "Від вас се станеться, Аркадію Івановичу; не богато чести вам, що ви, не встигши жену похоронити, так зараз і женитись поїхали. І хоч би вибрали ще гарну, а то ось, я знаю, — ні їй, ні собі, тілько добрих людей насмішите". Взяла тай вийшла, і хвостом таки аж справді шумить. Що за недоріцтво, а?

— Та ви може бути усе те видумали? — відізвався Рас-кольніков.

— Я рідко неправду говорю, — відповів Свидригайлов задумчиво, і якби зовсім не завважавши грубости питання.

— А передше, до сего, ви ніколи привидів не мали?

— Н... ні, мав, оден тілько раз в життю, шість літ тому назад. Філько, чоловік дворовий у мене був; тільки що його похоронили, а я крикнув забувшись: "Фільку, люльку!" — Він ввійшов і просто до кута, де стоять у мене люльки. Я сиджу і думаю: "Се він мені відімстить", бо перед.самою смертю ми грубо посварились. — "Як ти смієш, говорю, з діра-вим ліктем до мене входити, — за двері, драбе! Обернувся, вийшов і більше не приходив. Я Марті Петрівні тоді не сказав. Хотів було панахиду по нім відслужити, та якось стидався.

— Ідіть до лікаря.

— Се ось я і без вас знаю, що нездоров, хоч, сказати правду, не знаю властиво, що се мені таке; по мойому я здо-ровійщий від вас у пятеро. Я вас не про те запитав, — чи вірите ви чи ні, що духи являються? Я вас запитав: чи вірите ви, що є духи?

— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злобою викрикнув Раскольніков.

— Та звичайно як говорять? — воркнув Свидригайлов начеб про себе, глядячи в бік і нахиливши трохи голову. — Вони говорять: "Ти хорий, отже те, що тобі здається, є тільки проста, неістнуюча мрія". Адже тут нема строгої льоґі-ки. Я признаю, що духів бачать тільки хорі; але се лиш доказує, що духи можуть являтися не инакше, як тільки хорим, а не те, що їх нема, самих по собі.

— А їх таки нема! — роздразнено наставав Раскольніков.

— Ні? Ви так думаєте? — говорив дальше Свидригайлов, поволи подивившись на него. — Ну, а що, коли так заключи™ (ось поможіть но): "Духи — се, так сказати, шматочки і відривки других світів, їх початок. Здоровому чоловікови їх не треба бачити, бо. здоровий чоловік є найбільше земський чоловік, отже повинен жити єдино лиш тутешним життям, для повноти і для порядку. Ну, а лиш трохи занедужав, лиш трохи нарушився нормальний земський порядок в організмі, так зараз і починає виявлятись можність другого світа; і чим більше хорий, тим і звязей з другим світом більше, так що, коли умре зовсім чоловік, то просто і перейде в другий світ". Я про те давно роздумував. Коли в будуче життя вірите, то і в отсей вивід мож повірити.

— Я не вірю в будуче життя, — сказав Раскольніков.