Злочин і кара - Достоєвський Федір

Свидригайлов сидів в задумі.

— А що, як там самі павуки, або що-небудь в тім роді? — сказав він нараз.

— Се помішаний, — подумав Раскольніков.

— Нам ось завсігди представляється вічність як ідея, котру поняти годі, щось незмірне! Та чому-ж доконче незмірне? І от, замісць всего того представте собі, буде там одна кімнатка, так в роді сільської парні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і ось і вся вічність. Мені, знаєте, щось такого часами маячиться.

— І чи справді, чи справді вам. нічого не представляється утішнійшого і справедливійшого від сего! — з якимсь болем сказав Раскольніков.

— Справедливійшого? А хто знає, може се і є справедливе, і знаєте, я би так, і не инакше, нароком зробив! — відповів Свидригайлов, невиразно усміхаючись.

Якимсь холодом повіяло нараз на Раскольнікова при отсій недорічній відповіди. Свидригайлов підняв голову, пильно подивився на него і відразу розхохотався.

— Ні, ви ось що нагадайте, — закричав він. — Перед пів години ми оден одного ще і не бачили, уважаємо себе ворогами, між нами нерішена справа є; ми справу ось кинули і дивись: в яку літературу заїхали! Ну, ну, не правду-ж я сказав, що ми одного поля ягоди?

— Зробіть отже ласку, — роздразнено відповів Раскольніков, — позвольте вас просити чим скорше обяснитись і сказати мені, длячого ви ушанували мене своїм навішенням ... і... і... я спішусь, мені ніколи, я хочу з дому виходити ...

— Радо, радо. Ваша сестриця, Евдокія Романівна; за пана Лужина виходить, Петра Петровича?

— Чи не можна як небудь обійти всякі питання про мою сестру і не згадувати її імени? Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її імя, коли тільки ви справді Свидригайлов?

— Та я-ж про неї і прийшов говорити, як же не згадувати її імени?

— Гаразд; говоріть, але скорше!

— Я переконаний, що ви про сего добродія Лужина, мойого по жені свояка, виробили собі вже поняття, коли його тільки хоч пів години бачили, або хоч що небудь про него і подрібно чули. Евдокії Романівній він не пара. По моному, Евдокія Романівна в отсім ділі жертвує собою вельми великодушно і нерозважно, для... для своєї родини.. Мені здавалось, в наслідок всего, що я про вас чув, що ви, з своєї сторони, дуже би раді були, колиб отся женитьба могла розбитись без нарушения інтересів. Тепер же, пізнавши вас особисто, я навіть про те переконаний.

— З вашої сторони все те дуже наівно; даруйте мені, я хотів сказати: поспішно, — сказав Раскольніков.

— То є ви сим виражаєте, що я в тім маю свої ціли. Не безпокойтесь, Родіоне Романовичу, колиб мені ходило о власну користь, то не став би я так просто висказуватись, не дурзнь же я прецінь. Дотично сего відкрию вам одну пси-хольоґічну дивницю. Перше я, оправдуючи свою любов до Евдокії РЬманівни, говорив, що був сам жертвою. Ну, так знайте-ж, що ніякої я тепер любови не відчуваю, н-ніякої, так що мені самому аж дивно се, бо-ж я таки справді відчував дещо.

— Від дармовання і розпусти, — перебив Раскольніков.

— Дійсно, я чоловік розпустний і дармоїд. Та мимо того ваша сестра має стільки принад, що не міг же і я не підлягати деякому вражінню. Але все те було дурне, як тепер і сам бачу.

— Давно ви се побачили?

— Догадуватись почав я ще переділе, але остаточно переконався що тілько позавчера, майже в саму ту хвилю, коли приїхав до Петербурга. Однакож ще в Москві здавалось мені, що їду добиватись руки Евдокії Романівни і боротись з добродієм Лужином.

— Даруйте, що вам перерву, будьте ласкаві: чи не можна би скоротити і перейти просто до ціли ваших відвідин. Я спішуся, мені треба йти з хати...

— Дуже радо. Прибуйши сюди і рішившись тепер предпринята одну... подорож, я захотів зробити вступні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони богаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв лиш те, що подарувала мені рік тому назад Марта Петрівна. З мене буде. Даруйте, зараз переходжу до самого діла. Перед виїздом, котрий може бути і наступить, я хочу і з паном Лужином покінчити. Не те, щоб вже я його надто терпіти не міг, однак через него і вийшла отся звада моя з Мартою Петрівною, коли я довідався, що вона отсю сватьбу скоїла. Я бажаю тепер побачитись з Евдокією Романівною через ваше посередництво, і таки в вашій присутности обяснити її, по перше, що від добродія Лужина не буде для неї ні найменшої користи, але навіть без сумніву буде явна шкода. Відтак випросивши у неї прощення за недавні усі ті непри-ємности, я попросив би позволения предложити їй десять тисяч рублів і таким чином облегчити зірвання з добродієм Лужином, зірвання, від котрого, я переконаний, вона і сама не відпекувалась би, колиб тільки явилась можність.

* — Але ви дійсно, дійсно, божевільний! — закричав Раскольніков, не тільки навіть розсерджений, скілько здивований. — Як смієте ви так говорити?

— Я так і знав, що ви розкричитеся; але по перше я хоч і небогатий, все-ж таки сих десять тисяч рублів у мене вільні, то є зовсім мені непотрібні. Не прийме Евдокія Романівна, так я, будьте певні, ще дурнійше їх ужию. Се раз. Друге: Совість моя зовсім а зовсім спокійна; я без всяких виглядів предкладаю. Вірте не вірте, а колись переконаєтесь і ви і Евдокія Романівна. Все в тім, що я дійсно наніс клопотів трохи і неприємностей мйогоповажаній вашій сестрі; чуючи отже сердечне розкаяння, щиро бажаю, — не відкупитись, не заплатити за неприємности, а просто-простісень-ко зробити для неї щось пожиточного, на тій підставі, що не привілею чейже я взяв робити самі пакости. Колиб в моїм предложению була хоч міліонова частина обчислення, то чи став би я предкладати так просто? Та і не став би я пред-кладати всего лиш десять тисяч, тоді коли що лиш перед пятьма тижнями предкладав їй богато більше. А крім того, я може бути дуже і дуже скоро оженюся з одною дівчиною, отже і всі підозріння про які небудь заміри супроти Евдокії Романівни тим самим повинні уступити. На закінчення скажу, що виходячи за добродія Лужина, Евдокія Романівна такі самі гроші бере, тільки з другого боку... Та ви не сердіться, Родіоне Романовичу, розсудіть спокійно і холодно.

Говорячи теє, Свидригайлов був сам незвичайно холодний і спокійний.

— Прошу вас кінчити, — сказав Раскольніков. — На всякий припадок, се непростимо зухвало.

— Ні трохи: Після cero чоловікови на сім світі можна робити одно лиш зло, і він не має права зробити ні крихітки доброго, задля пустих принятих формальностей. Се дурне. Адже колиб я, на примір, умер і лишив би cío суму вашій сестрі в завіщанню, невже-ж би вона і тоді приняти відказалась?

— Дуже може бути.

—Ну, вже се ні, пане. Та втім: ні, так нехай і буде. А тільки десять тисяч — прекрасна штука, при нагоді. Як би там не було, прошу вас передати сказане Евдокії Романівній.

— J-ії, не передам.

— Коли так, Родіоне Романовичу, то я сам приневолений буду добиватись побачення* особистого, значить отже непокоїти.

— А як я передам, ви не будете добиватися побачення особистого?

— Не знаю справді, як вам сказати. Бачитись оден раз я би дуже бажав.

— Не сподійтесь.

— Жаль. Та ви мене не знаєте. Ось, може зійдемося близше.

— Ви думаєте, ми зійдемося близше?

— А чому-ж би і ні? — усміхнувшись сказав Свидригайлое, встав і взяв капелюх. — Та я-ж не те, щоб так вже конче хотів вас непокоїти, і ідучи сюди навіть не надто надіявся, хоч, сказати правду, лице ваше ще перше в ранці мене поразило .. .

— Де ви мене бачили рано? — з неспокоєм запитав Раскольніков.

— Слухайте-но, пане... Мені заєдно здається, що в вас є щось до мого підходяче... Та не лякайтесь, я не влізливий; і з шулерами жив в згоді, і князю Свирбеєви, мойому далекому родичеви і вельможі, не надоїв, і про Рафаелову Мадонну пані Прилуковій в альбум зумів написати, і з Мартою Петрівною сім літ не виїзджаючи прожив, і в домі Вяземського на Сінній давними часами ночував, і на бальоні з Берґом бути може полечу.

— Ну, гарно; позвольте запитати, ви скоро в подорож їдете?

— В яку подорож?

— Ну, та в подорож ось... Ви-ж самі сказали.

— В подорож? Ах, так!... в самім ділі, я вам говорив про подорож... Ну, се питання широке... А все-ж таки якби то ви знали, про що питаєте! — додав він і нараз голосно і коротко розсміявся. — Я, може бути, замісць подорожі, бачите, оженюся; мені дівчину сватають.

— Тут?

— Так.

— Коли-ж се ви успіли?

— Однакож з Евдокією Романівною раз побачитись доконче бажаю. Направду прошу. Ну, до побачення... Ах, так! Та я ось що забув! Передайте, Родіоне Романовичу, вашій сестрі, що в завіщанню Марти Петрівни вона наділена трома тисячами. Се цілком певне. Марта Петрівна розпорядилась тижнем перед смертю і при мені діло було. За два-три тижні Евдокія Романівна може і гроші дістати.

— Ви правду говорите?

— Правду. Скажіть їй те. Ну, добродію, ваш слуга. Та я від вас дуже недалеко стою.

Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуми-хіном.

П.

Була вже майже осьма година; оба спішили до Бака-лієва, щоб прийти скорше від Лужина.

— Ну, хто-ж се був? — запитав Разумихін, як лиш вийшли на вулицю.

— Се був Свидригайлов, той самий поміщик, в домі котрого була обиджена сестра, коли служила у них за гувернантку. Через його любовні переслідування вона від них забралася, прогнана його женою, Мартою Петрівною. Отся Марта Петрівна просила відтак у Дуні прощення, а тепер напрасно умерла. Се про неї колись тут говорили. Не знаю, длячого я отсего чоловіка дуже боюся. Він приїхав зараз по похороні жінки. Він дуже дивний і на щось таке рішився. Він мов би щось знає ... Від него треба Дуню стерегти ... ось се я і хотів сказати тобі, чуєш?

— Стерегти! Що-ж він може проти Евдокії Романівни? Ну, спасибіг тобі, Родю, що мені так говориш .будемо, будемо стерегти!... Де живе?

— Не знаю.

— Чому не спитав? Ех, шкода! Та втім, довідаюсь!

— Чи ти його бачив? — запитав Раскольніков, після хвилинки мовчання.

— Ну, так, завважав; добре завважав.

— Ти його докладно бачив? Ясно бачив? — наставав Раскольніков.

— Ну, так, ясно памятаю; з тисячі пізнаю, я памятли-вий на лиця.

Знову помовчали.

— Гм... бачиш... — воркнув Раскольніков. — А то, знаєш ... мені здавалось ... мені все ще здається,... що се може бути фантазія.

— Та про що ти? Я тебе не зовсім добре розумію.

— Ось ви всі говорите, — тягнув дальше Раскольніков, скрививши рот в усмішку, — що я помішаний; мені і здавалось тепер, що може бути я в самім ділі помішаний і лиш мав привид?

— Та що се ти?

— І хто знає! Може я і справді помішаний, і усе, що в усі ті дні було, все може бути так тілько в уяві...

— Ех, Родю! Розстроїли тебе знову!...