Злочин і кара - Достоєвський Федір

І все тишина.. Нараз почувся короткий сухий тріск, наче-б зломили скипку, і все знов завмерло. Пробуджена зі сну муха злетіла, вдарилась до шкла і жалібно бінчала. В ту сщу х;вилю, в куті, межи маленькою шафою і вікном, він розпізнав начеб висячу на стіні сальопу.

— Звідки тут сальопа? — подумав він. 4— Та її перше не було...

Він підійшов поволеньки і догадався, що за сальопою мабуть хтось укривається. Осторожно відслонив він рукою сальопу і побачив, що тут стоїть крісло, а на кріслі в куг тику сидить старуля, ціла скорчена і з наклоненою головою, так що він ніяк не міг доглянути лиця, але се була зона. Він постояв над нею:

— Боїться! — подумав він, поволеньки висвободив з петлиці топір і гримнув старуху по тімю раз і другий. Але дивне диво: вона навіть і не ворухнулась від ударів, мов би булЗ з дерева. Він настрашився, нагнувся близше і став її оглядати; однакож вона ще низше нагнула голову. Він пригнувся тоді цілком до долівки, і заглянувш їй знизу в лице, заглянув і задеревів: старушка сиділа і сміялась, — так і заливалась тихим, нечутним сміхом, із всіх сил здержуючись, щоб він її не почув.

Нараз йому привиділось, що двері з спальні ледви-не-ледви отворились і що там також начеб засміялись і шепчуть. Скажений гнів одолів його: із всеї сили почав бити старуху по голові, але з кождим ударом топора сміх і шепіт із спальні роздавались чим раз голоснійше і голоснійше і старушка так і вся колихалась від хохоту. Він кинувся втікати, але ціла передня кімната вже наповнена людьми, двері на сходи отворені на остіж, а в сінях, на сходах і туди вниз

— скрізь люде! Голова за головою, всі глядять, — однакож всі притаїлись і дожидають, мовчать... Серце його стиснулось, ноги не слухають, приросли... Він хотів скрикнути і

— прокинубся.

Він тяжко відпхцув, — лиш диво дивне, сон начеб усе ще продовжався: двері його були отворені наостіж і на порозі стояв цілком незнакомий йому чоловік і пильно йому приглядався.

Раскольніков не встиг ще отворити очей і гаки зараз замкнув їх знову. Він лежав горілиць і не ворухнувся.

— Чи се сон продовжається, чи ні, — думав він, і крихітку, майже незамітно, знову припідняв повіки, щоби подивитись: незнакомий стояв на тім самім місци, і як перше так і тепер вдивлявся в него. Нараз він переступив осторожно через поріг, зачинив за собою двері, підійшов до стола, підождав з мінуту, — увесь той час не спускаючи з него очей, — і звільненька, без галасу, сів на крісло біля дивану, капелюх поклав з боку на помості, а обома руками оперся на тростину, опустивши на руки підбородок. Видно було, що він приготовився довго чекати. Скільки мож було розглянутися крізь миготячі вії, чоловік сей був вже не молодий, повновидий і з густою, ясною, трохи не білою бородою . . .

Перейшло мінут з десять. Ще був день, але вже вече-ріло. В кімнаті була цілковита тишина. Навіть зі сходів не долітав ні оден звук. Лише біньчала і билась якась велика муха, ударяючись на лету о скло. Наконець се стало незно-симе. Раскольніков нараз піднявся і сів на дивані.

— Ну, говоріть, чого вам треба?

— Адже я так і знав, що ви не спите, а тілло вдаєте мов би спали, — дивно відповів незнакомий, спокійно розсміявшись. — Аркадій Іванович Свидригайлов, позвольте представитись.

Кінець першого тому.

Переклав М. Подолинський.

Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ

ВИНА І КАРА

ПОВІСТЬ

в шести частях з епільоґом

((Переклад з російського)

ТОМ II.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА.

I.

— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.

Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.

— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.

Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.

— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручения, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою по-мічю я, противно; сподіюся ...

— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков. .

— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?

Раскольніков не відповів.

— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позволь-те-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?

Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.

— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і "обиджав її своїми поганими предлогами", — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani... одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а як жертва? Адже предкладаючи мойому предметови втікати зі мною в Америку, або в Швайцарію, я може бути най-чеснійші заміри при тім мав, та ще думав спільне щастя оснувати!... Розум, бачите, страсти служить; я, признайте, ще більше себе самого губив, або-ж не так!...

— Та зовсім не в тім діло, — з відразою перебив Рас-кольніков, — цілком по просту: ви противні, чи ви винні чи не винні, ну, і з вами і знатись не хочуть, і гонять вас, і за бирайтесь!...

Свидригайлов нараз зареготався.

— Однакож ви... однакож вас не заманиш! — промовив він, сміючись з цілого серця. — Я було думав хитро підібратись, та ні, ви якраз на саму сущу точку станули!

— Та ви і в отсю хвилю не перестаєте хитрити.

— Так що-ж? Так що-ж? — повтаряв Свидригайлов, сміючись на всі заставки. — Адже се чесна війна, війна як слід, і зовсім дозволена хитрість!... Все-ж таки ви мене перебили: так чи так, впевняю ще раз: ніяких неприємностей не було би, колиб припадком в саду Марта Петрівна...

— Марту ось Петрівну ви також, говорять, звели зі світа? — грубо перебив Раскольніков.

— А ви і про те чули? Та втім, як і не чути!... Ну, що дотикається сего вашого питання, то справді не знаю, як вам сказати, хоч моє сумління дотично сего зовсім а зовсім спокійне. Та не думайте, щоб я боявся чогонебудь там такого; усе те переведене було в повнім порядку і з найбільшою точністю: лікарське слідство виказало апоплексію, котра пішла від купання зараз після ситого обіду, з випитою майже цілою бутилькою вина, тай нічого иншого і виказати воно не могло... Ні, пане, я от що про себе думав якийсь час, ось іменно в дорозі, в ваґоні сидячи: чи не причинився я до всего того ... нещастям яким небудь, або роздразненням моральним, або чим иншим подібним? Однакож прийшов до переконання, щ'о і сего ніяким світом бути не могло.

Раскольніков засміявся.

— Охота-ж так непокоїтись!

— Та ви чого смієтесь? Ви розважте; я ударив всего лиш два рази прутиком, навіть знаків не було ... Не думайте, ради Бога, що я цинік; та я сам докладно знаю, як се мерзко з моєї сторони, ну і так дальше, але я також докладно знаю, що Марта Петрівна аж і рада була сій моїй, так

сказати, загінчивости. Історія по поводу вашої сеструні вичерпались до ^самого дна. Марта Петрівна вже третий день приневолена була дома сидіти; ні з чим в містечко показатись, та і надоїла вона там всім своїм онтим листом (про читання листа чейже ви чули?). І нараз сі два прутики як з неба падають! Перша річ була, веліла карету закладати!... Я вже про те і не говорю, що у жінок случаї такі бувають, коли то їм вельми а вельми приємно бути обидженими, мимо всего зверхнього гніву. Вони у всіх бувають, сі случаї, бачите; чоловік загалом навіть дуже любить бути обидже-нм, завважали ви се? Але у жінок се особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки від скуки ратуються.

Якийсь час Раскольніков думав було встати і вийти і тим покінчити відвідини. Але якась цікавість і аж мов би постанова задержали його на хвилю.

— Ви любите битися? — спитав він розсіяно.

— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Мартою Петрівною майже ніколи не билися. Ми дуже згідно жили, і вона мною завсігди була задоволена. Прута я ужив, за всіх наших сім літ, всего лиш два рази (коли не вчислювати ще одного третього случаю, дуже впрочім дво-змисного): перший раз — два місяці після нашого весіля, таки зараз по приїзді на село, і ось теперішній послідний раз. — А ви вже думали, я такий нелюд, ретроград, кріпосник? Хе, хе... Але, але, чи не памятаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька літ тому назад, ще за часів благодатної явности судів, оплюгавили у нас прилюдно в письмах одного дворянина — забув прізвище! — що Німкиню одну потурбував в вагоні, памятаєте? Ну, пане, так ось вам моя думка: з добродієм, що побив Німкиню, глубоко не симпатизую, бо і в самій річи воно... чого-ж симпатизувати! Але не можу не заявити, що лучаються іноді такі зачіпні Німкині, що, мені здається, нема ні одного поступовця, котрий би напевне міг за себе заручити. З отсеї точки ніхто не подивився тоді на предмет, а тимчасом отся точка, бачите, є справді гуманна, так, добродію, не инакше!

Сказавши те, Свидригайлов нараз знов розсміявся. Рас-кольнікову була явно, що се чоловік, котрий порішився на щось твердо і від сего не відступить.

— Ви мабуть кілька день зряду ні з ким не говорили? — запитав він.

— Майже так. А що: певне дивуєтесь, що я такий добродушний чоловік?

— Ні, я сему дивуюся, що ви вже надто добродушний чоловік.-

— Длятого, що простацтвом ватних питань не обиджав-ся? Так, Чи що? Та... чого-ж обиджатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з задираючим виразом щи-рости. — Адже я занадто нічим майже не інтересуюсь, єй-Богу, — продовжав він якось ніби задумчиво. — Особливо тепер, нічим таки не занятий... Та втім, вам вільно думати, що я з певними замірами навязуюся до вас, тим більше, що маю діло до вашої сестри, як сам вам признався. Але я вам щиро скажу: дуже мені скучно! Іменно в отсі три послідні дні, так, що я вами аж утішився... Не розсердіться, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь-то здається страх яким дивним.