Злочин і кара - Достоєвський Федір

Ноги його страшно нараз ослабли, за плечима похолодніло і серце на хвилинку начеб завмерло; відтак нараз зателіпалось мов би вискочило з гачка. Так перейшли вони яких сто кроків, оден біля другого і знову цілком мовчки.

Міщанин не глядів на него.

— Та що ви ... що ... хто убийник? — пробурмотів Раскольніков заледви чутно.

— Ти убийник, — вимовив той ще виразнійше і з більшим натиском і начеб з усмішкою якогось ненависного торжества, і знову просто глянув в бліде лице Раскольнікова і в його померклі очі.

Оба підійшли тоді до перехресні. Міщанин повернув в вулицю на ліво і пішов не оглядаючись.

Раскольніков остався на місци і довго глядів вслід за ним. Він бачив як той, перейшовши вже кроків 5 пятьдесять, обернувся і подивився на него, що#стояв завсігди ще неподвижно на тім самім місци. Добачити виразно було годі, але Раскольнікову здавалось, що той і сим разом усміхнувся своєю холодно-ненависною і торжествуючою усмішкою.

Повільним, охлялим кроком, з дрожачими колінами і мов би страшно ззябши, вернувся Раскольніков назад і у-війшов в свою комірку. Він зняв і положив шапку на стіл, і яких десять мінут стояв біля стола неподвижно. Відтак в обезсиленню ляг на диван і постогнуючи потрохи з болю, протягнувся на нім; очі його були зажмурені. Так перележав він з пів години.

Він про ніщо не думав. Правда, були якісь думки або обривки думок, якісь образи без порядку і звязи, — лиця людей, що бачив їх ще в дитиньстві, або стрів їх де-небудь оден тільки раз, про котрих він ніколи і не нагадав; звіниця В.. л церкви; білярд в одній гостинниці і якийсь офіцер коло білярду. Запах цигар в якімсь простім тютюновім магазині, шино£ чорні сходи, зовсім темні, цілі залиті помиями і засипані яєчними шкаралупами, а звідкись-там долітає недільний гук дзвонів ... Лредмети змінялись і крутились як вихор. Декотрі йому навіть подобались і він чіплявся їх, але вощі погасали, і загалом щось душило його в середині, хоч не надто. Иноді навіть чувся він незле... Легка дрощ не переходила і се також було майже приємно відчувати.

Він почув поспішні кроки Разумихіна і голос його, зажмурив очі і вчинився сплячим. Разумихін отворив двері і якийсь час стояв на порозі, начеб роздумуючи. Відтак тихо вступив в кімнату і осторожно підійшов до дивана. Почувся шепіт Настки:

— Не займай; нехай виспиться; опісля попоїсть.

— Нехай, — відповів Разумихін.

Обоє осторожно вийшли і примкнули двері. Минуло ще з пів години. Раскольніков отворив очі і кинувся знову горілиць, заложивши руки за голову ...

— Хто він? Хто отсей чоловік, що вийшов з під землі? Де був він і що бачив? Він бачив все, се певне. Де-ж він тоді стояв і звідки глядів? Длячого він що лиш тепер виходить з під помосту? І як міг він бачити, — або се можливе?... Гм... — продовжав Раскольніков, холодніючи і здрігаючись, — а футерал, котрий найшов Микола за дверми: або се також можливе? Познаки. Сто-тисячну дрібничку просліпиш, — ось і підозріння в пираміду єгипську! Муха летіла, вона бачила! Або-ж так можна?

І він з омерзінням почув відразу, як він ослаб, фізично ослаб:

— Я се повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як смів я, знаючи себе, предчувати себе, брати топір "і кровавитись! Я повинен був заздалегідь знати----Гей!

Адже-ж я заздалегідь і знав!... — прошептав він в розпуці.

На хвилі він задержувався неподвижно перед будь якою думкою.

— Ні, ті люде, не з такого тіста; сущій силач, котрому все вільно, громить Тульон, виправляє різню в Парижі, забуває армію в Єгипті, тратить пів міліона людей в московськім поході, і обганяється калямбуром в Вильні; і йому таки по смерти ставлять памятники, — значить отже все прощається. Ні, на таких людях, видно, не тіло, а бронза!

Одна напрасна посторонна думка відразу трохи не розсмішила його:

— Наполеон, піраміди, Ватерльо, — і реґістраториха, старуля лихварка, з червоною скринею під ліжком, — ну як се переварити хоч би Порфіру Петровичеви!... Де-ж їм переварити! ... естетика не позволить: ;,чи полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до старулі!" Ех, дрянь!...

Хвилями він відчував, що маячить, він попадав в горяч-ково-одушевлене настроения.

— Старуха байка! — думав він горячо і поривисто. — Старуха бути може що і помилка, але не в ній і діло! Старуха була тілько хороба... я перекрочити чим скорше хотів... я не людину убив, я прінціп убив! Прінціп ось я ї убив, а перекрочити таки і не перекрочив, на отсім боці остався... Тілько і зумів що убити! Та і того не зумів, показується... Прінціп? За що передше дурний Разумихін соціялістів ганьбив? Трудолюбивий народець і торговий: Наполеон під ліжко до старулі! Ех, дрянь!..."

— Ні, мені життя раз дісталось і ніколи його більше не буде; я не хочу дожидатись "загального щастя". Я і сам хочу жити, а то ліпше вже і не жити. Що-ж? Я тілько не захотів переходити мимо голодної матері, ховаючи в кишені свого рубля, в дожиданню "загального щастя". "Несу, мовляв, цеголку до загального щастя і від сего чую спокій серця". Ха, ха!

— Чого-ж ви мене ось пропустили? Адже я всего раз тільки оден жию, адже я також хочу... Ех, естетична я гнида, і більш нічого, — додав він відразу розсміявшись, як божевільний. — Так, я справді гнида, — говорив він дальше, з злобною радістю причіпившись до думки, риючись в ній, граючи і потішаючись нею, — і вже длятого одного, що по перше тепер роздумую про те, що я гнида; длятого, по друге, що цілий місяць всеблаге Провидіння непокоїв я, призиваючи на свідка, що не для своєї ось плоти і похоти предпринимаю, а маючи в виду чудову і приємну ціль, — ха, ха!

— Длятого, по третє, що всеї можливої справедливости постановив держатись при виконанню, ваги і міри, і арит метики: що із всіх гнид вибрав найнепотрібнійшу, і убивши її, постановив взяти у неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку і ні більше ні менше (а оставте, значить, так і пішло би на монастир після духовного завіщання — ха, ха! ...) Длятого, длятого я вкінці гнида, — додав він скрегочучи зубами, — длятого, що сам ось я може бути ще плюгавійший і обридливійший, ніж убита г;нида, і заздалегідь предчував, що скажу собі те зараз після того, як убю! Або-ж з такою огидою що-небудь може зрівнятись! О, нік-Ч/Мносте! о, підлосте!... О, як я розумію "пророка", з шаблею на кони: Велить Аллах і повинуйся "дрожача" тваре! Оправданий, оправданий "пророк", коли ставить де небудь поперек вулиці гарну батерію і валить в винного і в невинного, т^не ласкавий навіть і обяснитись! Покоряйся, дрожача тваре і — не бажай, бо не твоя се річ!... О, нізащо, нізащо не прощу старусі!

Волосся його було змочене потом, дрожачі губи запеклись, неподвижний погляд був вліплений в стелю:

— Мати, сестра, як я їх любив! Длячого тепер ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу стерпіти... Передше я підійшов і поцілував матір, я памятаю... Цілувати і думати, що колиб вона довідалась, то ... чи може сказати їй тоді! Від мене се станеться... Гм! Вона повинна бути така сама як і я, — додав він, думаючи з трудом, начеб борючись з обгортаючою поморокою. — О, як я ненавиджу тепер старуху! Здається другий раз убив би, колиб воскресла! Бідна Лизавета! Пощо вона тут підвернулась! ... Дивно однакож, чому я про неї майже і не думаю, начеб і не убивав?... Лизавета! Зоня! Бідні, покірливі, з очима несмілими ... Милі!... Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть? ... Вони всьо віддають... глядять покірливо і лагідно ... Зоня, Зоня! Тиха Зоня!...

Він занезнався; дивним здавалось йому, що він не па-мятає, як міг він найтися на вулиці. Був вже пізний вечір. Сумерки згущались, повний місяць блестів чим раз яснійше і яснійше; але якось особливо парно було в воздусі. Люде товпами снувались по вулицях; ремісники і заняті люде розходились по домах, инші проходжувались; пахло вапном, пилом, стоячою водою.

Раскольніков ішов понурий і задуманий: він дуже добре нагадував, що вийшов з дому з якимсь заміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що іменно, він забув. Нараз він пристанув і побачив, що на другім боці вулиці, на хіднику, стоїть чоловік і махає до него рукою. Він пішов до него через вулицю, але нараз сей чоловік обернувся і пішов, якби нічого не було, похиливши голову, не обертаючись і не показуючи по собі, що його кликав.

— Та чи справді кликав він? — подумав Раскольніков; Все-ж таки став доганяти. Але підійшовши на десять

кроків, він нараз пізнав його і — настрашився; се був той міщанин, в тім самім халаті і так само згорблений. Раскольніков ішов здалека; серце його билось; завернули в переулок, — той усе не обертався.

— Чи знає він, що я за ним іду? — подумав Раскольніков.

Міщанин увійшов в ворота одного великого дому. Раскольніков чим скорше підійшов до воріт і став глядіти: чи не оглянеться він і чи не закличе його? В самім ділі, коли перейшов цілий підїзд і входив вже в дім, віч другий ра^ обернувся і знову мов би махнув до него рукою. Раскольніков таки зараз перебіг підїзд дому, але на подвірю міщанина вже не було. Значить, він пішов на гору сходами.

Раскольніков пустився за ним. І справді о двоє сходів висіле чути було ще чиїсь мірні, неспішні кроки. Диво, сходи були наче знакомі! Ось вікно на першім поверсі; сумно і таємничо переходило крізь скла місячне світло: ось і другий поверх. Ба! Се та сама кватира, в котрій робітники малювали... Як же він не пізнав зараз? Кроки ідучого на переді чоловіка затихли; "Ось він станув, або де-небудь зайшов". Ось і третій поверх; чи йти дальше? І яка там тишина, аж дивно ... Але він пішов. Стукіт його власних кроків його полохав і трівожив, Боже, як темно! Міщанин певно тут де-небудь притаївся в куті. А! Кватира отворена на остіж на сходи; він подумав' і ввійшов.

В передпокою було дуже темно і пусто, ні душі, начеб все винесли; тихонько, на палЬцях перейшов він в гостинну: вся кімната була ясно облита місячним світлом; все тут як передше: крісла, зеркало, жовтий диван і картинки в рамках. Величезний, круглий, мідяно-червоний місяць глядів просто в вікно.

; — То від місяця така тишина, — подумав Раскольніков, — він певно тепер загадку згадує.

Він стояв і ждав, довго ждав, і чим тихший був місяць, тим сильнійше стукотіло його серце, аж боліло.