Злочин і кара - Достоєвський Федір

— Проступок над дівчинкою дуже і дуже навіть можна "окружениямп обяснити.

РазумиДін трохи не сказився:

— Ну, коли хочеш, то я тобі зараз виведу, — заревів він, — ще/ у тебе білі рісниці єдино тілько від того, що Іван Великий,?) має трийцять сяжнів висоти, і виведу ясно, докладно,.упоступово, і навіть з ліберальним відтінком. Берусь! Ну, ХОЧЇЇШ в заклад?!

— Принимаю! Послухаймо, прошу, як він виведе!

—г Та він завсігди штуки грає, морочить до чорта! — крикнув Разумихін, підскочив і махнув рукою. — Та чи стоїть з тобою говорити? Адже він се все нароком, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчера їх сторону держав, тільки щоб всіх в

дурні пошити. І що-ж він говорив вчера, Господи! А вони ось ним утішились!... Адже він по два тижні так в поле випроваджує. Торік впевняв нас чомусь-там, що в черці іде: два місяці стояв при своїм! Недавно захотілось йому голосити, що жениться, що все вже готове на весілля. Навіть одіння нове дав вшити. Ми вже стали йому желати. Ні зарученої, нічого не було: Все обман!

— А ось збрехав! Я одіння давав шити передше Мені по причині нового одіння і прийшло в голову вас всіх в шори убрати.

— Чи справді ви так умієте пускати тумана? — запитав недбало Раскольніков.

— А ви думали ні? Погодіть, я і вас опутаю — ха-ха-ха! Ні, бачите, я вам всю правду скажу. По поводу сих всіх питань, проступків, окружения, дівчаток, мені нагадалась тепер, — тай направду і завсігди інтересувала мене, — одна ваша статейка: "Про проступок"..., чи як там у вас, забув титул, не памятаю. Два місяці тому назад мав приємність в "Періо-діческій Речі" прочитати.

— Моя стаття? В "Періодіческій Речі"? — з здивуванням запитав Раскольніков. — Я дійсно написав перед півро-ком, коли з університету виступив, по поводу одної книжки, одну статтю, але заніс її тоді до газети "Єженєдєльная Рєч", а не до "Періодіческої*.

— А попала в "Періодіческую".

— Адже ^еженедельная Рєч" перестала виходити, тому тоді і не напечатали ...

— Се правда, пане; але перестаючи виходити "Єженєдєльная Рєч" злучилась з "Періодіческою Рєчею", а длятого і —статейка ваша перед двома місяцями появилась в "Періодіческій " Рєчі А ви не знали?

Раскольніков дійсно нічого не знав.

— Змилуйтесь, та ви грошей можете у них. домагатись за статтю! Який однакож у вас характер! Жиєте так самітно, що таких річей, котрі вас прямо дотикають, не знаєте. Адже-ж се факт, добродію.

— Браво, Родьку! І я також не знав! —закричав Разумихін. — Таки ще нині в читальню забіжу і відшукаю нумер! Два місяці назад? З котрого дня? Все одно, найду! Ось штука! І не скаже!

— А ви звідки довідались, що стаття моя? Вона буквою підписана.

— А случайно, і то недавно. Через редактора; я знако-мий з ним____Дуже заінтересувався.

— Я слідив, о скілько собі пригадую, психольоґічний стан злочинця в тягу всего ходу злочинства.

— Так, пане, і впевняєте, що актови доконання проступку товаришить завсігди хороба. Дуже, дуже оригінально, але... мене властиво не отся часть вашої статейки зацікавила, а одна гадка кинена під кінець статті, котру ви однакож на жаль збуваєте лиш мимоходом, неясно... Одним словом коли пригадуєте собі, находиться там в певнім змислі натяк на те, що на світі немов би то стрічаються деякі такі особи, котрі можуть... то є, чи радше не те що можуть, а повне право мають допускатись всяких злочинств і проступків, і що для них начеб то і закон не писаьгий.

Раскольніков усміхнувся з насильного і нарочного іска-ження своєї ідеї.

— Як?Що таке? Право не злочинство? А чей-же не длятого, що "заїло окружения?" — з якимсь навіть перестрахом посвідомився Разумихін.

— Ні, ні, не цілком длятого, — відповів ІПорфір. — Все діло в тім, що в їх статті всі люде якось розділяються на "звичайних" і "цезвичайних". Звичайні повинні жити в послуху і не мають права переступати закони, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право допускатися всяких проступків і в ріжний спосіб переступати закон, імейно тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же се?

— Бути не може, щоби так, — недовірчиво бурмотів Разумихін.

Раскольніков знов усміхнувся. Він зараз порозумів, в чім діло і на шо його хотять підштуркати; він памятав свою статтю. Він рішився приняти визов.

— Се не цілком так, як у мене, — почав він просто і скромно. — Та втім признаюсь, ви майже вірно її представили, навіть коли хочете, і цілком вірно... (йому аж приємно було признати, що цілком вірно). Ріжниця єдино лиш в тім, що я зовсім не настаю, щоб незвичайні люде доконче повинні і обовязані були допускатись всяких злочинств, як ви говорите. Мені здається навіть, що таку статтю не далиб і печатати. Я просто-простенько натякнув, що "незвичайнийп має право, вправді не офіціяльне право, а сам має право позволити своїй совісти перекрочити ... через деякі перешкоди, і єдино в тім лиш случаю, коли воплощения його ідеї (часами спасительної може бути для цілої людськости) сего зажадає. Ви зволите говорити, що стаття моя неясна; я готов її сам розяснити, по можности. Я може бути не помилюсь, коли подумаю, що вам мабуть сего і хочеться; я на ваші услуги.

— По мойому, колиб Кеплєрові і Нютонові відкриття, в наслідок яких-небудь комбінацій, ніяким світом немогли стати звісними людям инакше як з пожертвованиям життя одного, десяти, ста і т. д. людей, котрі перешкаджали би сему відкриттю, або стояли би на дорозі яко перешкода, то Нютон мав би право, і навіть був би обовязаний... усунути сих десять, або сто людей, щоб зробити звісними свої відкриття всій людськости. З сего впрочім цілком не виходить, щоби Нютон мав право убивати, кого йому задумається, стрічних і поперечних, або красти кождого^дня на базарі.

— Дальше, о скільки памятаю, виводжу в моїй статті, що всі... ну напримір хоч законодателі і ладнателі людськости, починаючи з найдавнійших, продовжаючи Лікургами, Соло-нами, Магометами, Наполеонами і так дальше, всі до одного були проступники, вже тим самим, що даючи новий закон на-рушували старий, свято почитаний суспільністю і насліджений від батьків, і вже очевидно не лякались і крови, коли тільки кров (іноді зовсім невинна і славно пролита за давний закон) могла їм помочи. Завважати навіть треба, що більша часть сих добродіїв і усиновителів людськости були як-раз страшні проливателі крови. Одним словом я виводжу, що і всі, не те що великі, але хоч би лиш трохи з колії виходячі люде, значить такі, котрі спосібні сказати хоч би трохи щось нове, мусять по природі своїй бути доконче преступниками, більше або менше, розуміється. Инакше трудно їм вийти з колії, а оставатись в колії вони очевидно не можуть пристати. Одним словом ви бачите, що до тепер тут нема нічого особливо нового. Се тисячу разів було напечатане і прочитане.

— Що же дотикається мойого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я признаю, що він трохи самовільний, однакож я на точних цифрах і не настаю. Я тілько в головну мою думку вірю. Вона іменно полягає в тім, що люде по закону природи діляться в цілости на два розряди: на низший (звичайний), то є так сказати на матеріял, що служить єдино для плодження собі подібних, і на властивих людей, то є таких, що мають дар або талан сказати в рвоїм окружению нове слово. Підрозділів тут, розуміється, без кінця, але головні признаки обох розрядів досить різкі: Перший розряд, то є матеріял, говорячи загально, люде по натурі своїй консервативні, службові, живуть в послуху і люблять бути по-слушними. По мойому, вони і обовязані бути послушні, бо се їх призначення, і в тім рішучо нема нічого для них понижаючого.

— Другий розряд, всі переступають закон; ворушителі, або склонні до того, судячи по спосібностях. Проступки сих людей, розуміється, відносні і многородні; більшою частю вони жадають, в дуже ріжнородних заявлениях, зворушення TOPO, що є, в імя ліпшого. Однак коли йому треба для своєї— ідеї переступити хоч би і через труп, через кров, то він в душі своїй по совісти, може, по мойому, дати собі розрішення переступити через кров, — очевидно зависить се від ідеї і від її розмірів, — се запамятайте.

— В отсім тільки змислі я і говорю в міоїй статті про їх право на проступок (Ви нагадаєте, що у нас воно з юридичного питання почалось). Та втім, трівожитись много нема причини: маса ніколи майже не признасть їм сего права, карає їх і вішає (більше або менше), і тим, цілком справедливо, виповняє консервативне своє призначення, з тим однакож, що в слідуючих поколіннях тая сама маса ставить караних на пєдасталь і їм покланяється (більше або менше). Перший розряд завсігди — паном теперішности, другий розряд — паном будуччини. Перші підтримують людськість і множать її щодо числа; другі двигають людськість і ^ведуть її до ціли. І ті і другі мають зовсім однакове право істнувати. Одним словом у мене всі рівне право мають, і — нехай жиє вічна війна, до Нового Єрусалима, розуміється!

— Так ви все таки вірите ще в Новий Єрусалим?

— Вірую, — твердо відповів Раскольніков; говорячи теє і за час цілої довгої тиради своєї, він глядів в землю, вибравши собі точку на килимі.

— І-і-і в Бога віруєте? Даруйте, що я такий цікавий.

— Вірую, — повторив Раскольніков, піднимаючи очі на Порфіра.

— 1-і в воскресения Лазаря віруєте?

— Ві-вірую. Нащо вам все те?

— Буквально віруєте?

— Буквально.

— Ось як воно, пане... так собі спитався. Даруйте. Але позвольте, — звертаюсь до давнійшого, — адже їх не завсігди таки карають; деякі противно ...

— Торжествують за життя? О так, деякі доходять до ціли і за життя, і тоді...

— Самі починають карати?

— Коли треба і, знаєте, навіть по більшій части. Загалом замітка ваша остроумна.

— Спасибіг, пане. А ось що скажіть: чим то би відріж-нити сих незвичайних, бачите, від звичайних? Може при уродженню знаки такі є? Я в тім змислі, що тут треба би більше точности, так сказати більше зверхности і виразно-сти: звиніть у мене природний, несупокій практичного і добре думаючого чоловіка, але чи не можна би тут одіж, прикладом, окрему завести, носити щось таке, які бляшки, або що таке?.;. Бо, згодитесь, коли зайде помилка, і одному з одного розряду привидиться, що він належить до другого розряду, і почне "усувати всі перешкоди", як ви дуже щасливо виразились, так ось тут...