Енеїда - Вергілій

[232]
700] Лавсові ж зброю дає, щоб носив на своїх її плечах,
701] А на шолом йому гребінь встромляє. Й фрігійця Еванта
702] Вбив, і Міманта, ровесника й друга Паріса,— тієї
703] Самої ночі, що мати Теано, на втіху Аміку,
704] Батьку, його дарувала, й цариця, Кісеєва донька,
705] Що завагітніла ярим вогнем, породила Паріса.
706] В рідному місті Паріс опочив, Міманта ж незнана
707] Вкрила земля лаврентійська. Мов злющими вигнаний псами
708] З пагір високих кабан, що плекав його довгії роки
709] Везул соснистий і довгії роки багно лаврентійське,
710] В сіті потрапить в гаю комишевім і дико гукає,
711] Й їжиться в нього щетина, й ніхто не посміє до нього
712] Навіть наблизитись, тільки списами, іздалека ставши,
713] Кидають в нього і лиш галасують з безпечного місця.
714] Він же поволі безстрашно на всі обертається боки,
715] Й тільки зубами скрегоче, й списи лиш обтрушує з спини.
716] Так же і з тих, в кого був на Мезенція гнів справедливий,
717] Жоден не смів із мечем у руці нападати на нього;
718] Здалека тільки списами тривожили й криком великим.

719] Був серед них із старого корітського краю утеклий
720] Грек той Акрон, що безшлюбною дівчину кинув кохану.
721] Бачить Мезенцій, як той у середину війська вмішався
722] У багряниці, що суджена ткала, і в перах пурпурних,—
723] Наче той лев зголоднілий, що скрізь по висотах блукає,
724] Голодом гнаний шаленим, і десь чи козу полохливу
725] Раптом побачить, чи оленя, що підійма свої роги,—
726] Скочить і широко пащу роззявить, наїживши гриву,
727] І припадає до м'яса, і чорна у нього стікає
728] З пащі жахливої кров,—
729] Кинувсь так жваво Мезенцій в гущавину воїв ворожих.
730] Падає бідний Акрон і чорну б'є п'ятами землю,
731] Зламаний спис миє кров'ю й вмирає. Він мав за безчестя
732] Вбити Орода, коли той тікав, і поранити ззаду,
733] Кинувши списом, але оббігає його і виходить
734] Просто назустріч йому і, ставши як муж проти мужа,
735] Перемагає не підступом хитрим, а силою зброї.
736] Потім ногою і списом оперсь на упалого й мовив:
737] "Ось перед вами, мужі, частина воєнної сили —
738] Гордий Ород,— і нехтувать нею не слід нам". Всі друзі
739] Скрикнули разом на те і веселий пеан заспівали.
740] Той же, спускаючи дух: "Недовго ти будеш безкарно
741] Тішитись так, переможче, і хто б ти не був, а та сама
742] Жде тебе доля, і скоро на цьому ж ти полі поляжеш".
743] З гнівом Мезенцій крізь сміх: "Ти зараз вмирай, а про мене [233]
744] Батько богів, цар людей вже розсудить". Сказав це і витяг
745] З тіла свій спис. Того ж спокій глибокий обняв і залізний
746] Сон, його очі стулились, і вічна їх тьма огорнула.
747] Цедик убив Алкатоя, Сакратор — Гідаспа, Рапон же
748] Вбив і Партенія, й Орса, великої сили героя.
749] Клонія вцілив Мессап й Ерікета, Лікаона парость,—
750] Першого вбив на землі, бо розгнузданий кінь спотикнувся,—
751] Пішки йшов другий. Був піший і Агіс, що вийшов з Лікії,
752] Вбив його тут же Валер, не позбавлений доблесті предків.
753] Тронія Салій убив, а Салій Неальком убитий
754] Списом з засади й стрілою, що здалека б'є непомітно.

755] Смуток тяжкий і втрати ділив уже Марс обопільні,
756] Падали рівно й до наступу йшли переможці й побиті,
757] Жодні не знали утечі. В оселі Юпітера, в небі,
758] Уболівають богове над марним оцим і взаємним
759] Гнівом і тим, що люди так терплять багато. Венера
760] Бачить усе це, за нею Юнона, Сатурнова донька;
761] Між тисячами шаліє бліда Тізіфона. А далі
762] Ратищем дужим Мезенцій вимахує грізно й прямує
763] Полем, немов Оріон величезний, коли він найглибші
764] Води Нерея в середині саме убрід переходить,
765] Шлях свій верстаючи, сам же над плесо плечима сягає;
766] Чи із верхів'я гірського стару несучи яворину,
767] Йде собі сам по землі, ховаючи голову в хмари,—
768] Так і Мезенцій ішов у зброї своїй величавій.
769] Щойно Еней спостеріг його здалеку в лавах військових,
770] Вирішив вийти на нього. А той не злякавсь і чекає
771] Славного ворога; сам непорушно стоїть і очима
772] Міряє місце, чи списом докине. "Правиця хай богом
773] Буде мені, а спис, який кидаю, хай помагає.
774] Зброю ж, яку я стягну із цього душогуба Енея,
775] Лавсе, одягнеш на себе — тобі цей трофей обіцяю".
776] Так промовляючи, він іздалека з свистом закинув
777] Гострого списа; але, пролетівши, об щит він одбився
778] Й славного мужа Антора, що був Геркулесові другом,
779] Вдарив у бік, аж у нутрощі встрявши; Антор, з Арголіди
780] Посланий, коло Евандра осів в італійському місті.
781] Впав бідолаха, за іншого вбитий, поглянув у небо
782] І, умираючи, Аргос згадав, дорогий його серцю.
783] Кидає списа свойого побожний Еней. Спис, пробивши
784] Вигнуте мідяне коло потрійне, льняну поволоку
785] й шкуру волову потрійну, встромився внизу у пахвину,— [234]
786] Й списові сили не стало. Побачивши кров у тірренця,
787] Радісно меч свій з пахвини Еней витягає, і в буйнім
788] Шалі пойнятого трепетом ворога він доганяє.
789] Тяжко тоді застогнав із любові до милого батька
790] Лавс, це побачивши, й сльози рясні полилися у нього.

791] Не замовчу я про смерть невблаганну твою, про учинки
792] Славні твої і про тебе, пам'яті гідний юначе,
793] Якщо з довірою приймуть нащадки ці давні події.
794] До боротьби вже нездатний, зв'язаний в рухах, ногою
795] Батько назад відступив, і щитом волочить він списа.
796] Раптом прорвався юнак і в середину бою встряває;
797] Враз підбігає Еней і правицею вже замахнувся,
798] Він же кинувсь під меч і затримав його на хвилину.
799] Друзі за ним поспішають із криком великим, і поки
800] Батько, боронений сина свойого щитом, не відійде,
801] Мечуть списи, хочуть ворога стрілами здалека гнати.
802] В шал упадає Еней і, щитом заслонившись, із місця
803] Не уступає. Як градова буря із неба посипле,
804] З поля тікають усі орачі, хлібороби й мандрівці
805] Схову шукають безпечного десь чи під берегом річки,
806] Чи у скелястій печері, як довго на полі негода,
807] Щоб, як покажеться сонце, могли вони взятись до діла,—
808] Так і Еней, звідусіль засипаний градом списів їх,
809] Доти витримує, аж прогримить вся та хмара воєнна,
810] Й Лавса він лає й грозить йому тяжко: "Чого поспішаєш?
811] Смерть тут чекає на тебе, і зваживсь на діло ти більше,
812] Ніж твої сили; любов ця тебе, необачний, погубить".
813] Той не зважає на це і шаліє в своєму одчаї.
814] Лють проникає ще глибше у серце вождеві дарданців,
815] Парки для Лавса прядуть уже нитку останню. Еней-бо
816] На юнака замахнувся могутнім мечем і у нього
817] Весь увігнав. ЬЦит пробито, і легку броню цю хвастунську,
818] Й туніку, що її золотом мати йому вишивала;
819] Крові в запазуху повно влилося. Душа тоді в смутку
820] Тіло лишила й до предків полинула з вітром. Поглянув
821] Син Анхісів тоді на того, що вмирав, і на лиця,
822] Лиця, що дивна їх блідість окрила, і тяжко зітхнув він
823] З жалем гірким, і простяг йому руку; і виник у нього
824] В пам'яті образ любові до батька. "О хлопче нещасний,
825] Що тобі дасть побожний Еней за ці славні заслуги,
826] Щирості гідне твоєї? Ту зброю, якою втішався
827] Досі, і далі тримай; а самого тебе, якщо тільки
828] Йдеться про це тобі, попелу й предкам віддам я належно.
829] В смерті печальній твоїй одна лише в тебе утіха, [235]
830] Що від правиці Енея вмираєш великого". Друзів
831] Лаючи надто повільних, з землі юнака підіймає,
832] Що за звичаєм зачесані кучері кров'ю споганив.

833] Батько тим часом над хвилями Тібру вмивав свої рани;
834] Він полоскав їх водою й, на стовбур похилий опершись,
835] Тілом своїм спочивав. Шолом його мідний на гілці
836] Осторонь висів, і зброя важка між травою лежала.
837] Молодь добірна його оточила. Він дихає важко,
838] Шию підперши і звісивши бороду довгу на груди.
839] Часто про Лавса питав, і за ним багатьох посилав він,
840] Щоб завернули його і сказали йому повеління
841] Батька сумного. Несли із плачем сюди друзі на зброї
842] Мертвого Лавса; юнак був великий, велика і рана,
843] Що подолала його. Уже здалека вчуло ридання
844] Батькове серце, до лиха чутливе. Він голову сиву
845] Порохом всю посипає, і руки здіймає до неба,
846] І припадає до тіла. "Мій сину, невже так бажав я
847] Жити, щоб-то допустить замість себе під руку ворожу
848] Синові стати? Чи ран твоїх болем я, батько, врятуюсь,
849] Смертю твоєю живий? Тепер, бідолашному, врешті,
850] Згуба остання мені, тепер моя зглибилась рана!
851] Я-бо, мій сину, своєю виною сплямив твоє ймення,
852] Бо, зненавиджений, з трону батьків моїх прогнаний був я,
853] Кару був винен моїй батьківщині й ненависті рідних;
854] Краще б негідне життя сам усякій віддав би я карі.
855] Та ось живу й ще не кидаю я ні людей, ані світу,
856] Але покину". Він так промовляє і тут же на ногу
857] Хвору ступає свою, і хоч біль в його рані глибокий
858] Сил убавляє, не впав і коня привести свого каже.
859] Кінь той був слава, і шана, й утіха його, він на ньому
860] З воєн усіх переможцем вертався. До нього сумного
861] Так промовляти почав він: "Мій Ребе, ми разом обидва
862] Довго на світі жили (якщо смертним щось довго буває).
863] Нині або переможцем сюди принесеш ти криваву
864] Зброю й Енеєву голову й будеш за Лавсову кривду
865] Месником, або, як сила путі не відкриє, поляжеш
866] Разом зі мною; бо вірю, не стерпиш, могутній, щоб інший
867] Хтось верховодив тобою, щоб тевкр був хазяїном в тебе".
868] Так він промовив і, прийнятий радо, сідає на нього,
869] Як і раніше, і гострі списи бере в руки обидві;
870] Світлий мідяний шолом, що наїжився волосом кінським,
871] Голову вкрив йому. Так і помчав він в середину бою.
872] В серці вирує і сором великий, і смуток шалений,
873] І божевільна любов, і відваги свідомість. Він дужим [236]
874] Голосом кличе Енея три рази. Зрадів той, пізнавши,
875] Й так помолився: "Хай батько богів з Аполлоном високим
876] Дасть, щоб в бою ти зустрівся зі мною".
877] Тільки промовив і з грізним він списом виходить навпроти.
878] Той же: "Чого, найлютіший, мене так страхаєш, забравши
879] Сина? То шлях був єдиний лише, щоб мене погубити,
880] Не боїмось-бо ми смерті й боги не страшні нам ніякі.
881] Кинь це.