Енеїда - Вергілій

Він рушає
513] Й косить мечем, що попало під руки, широку дорогу
514] Мостить залізом в рядах, запалившись, тебе він шукає,
515] Турне, згорділого вбивством останнім. Паллант із Евандром
516] Перед очима його і все інше, і стіл, при якому,
517] Вперше прийшовши, він сів, і дана правиця. Живими
518] Зараз вхопив чотирьох юнаків із Сульмони і стільки ж
519] Тих, що годує Уфенс, щоб у жертву їх тіням принести
520] й кров'ю бранців вогонь на багатті згасити. А потім
521] Здалека він посилає Магонові спис смертоносний.
522] Хитро присів той, а спис із свистом над ним пролітає;
523] Він обіймає коліна Енея і так його просить: [228]
524] "Батька я тінню благаю і сином Іулом, що зріє,
525] Душу ти цю збережи і для сина, молю, і для батька.
526] В мене великий є дім, закопано в ньому багато
527] Золота й срібла талантів — в різьбі, у монетах і злитках.
528] Не від моєї загибелі тевкрів звитяга залежить,
529] Справи такої душа одинока змінити не може".
530] Так він сказав, а Еней на слова його в відповідь мовить:
531] "Дітям своїм збережи всі таланти із золота й срібла,
532] Ті, що ти згадуєш; викупи всі й договори воєнні
533] Турн скасував ще тоді, як спровадив на той світ Палланта,—
534] Так відчуває тінь батька Анхіса, й Іул тої ж думки".
535] Так він сказав і, шолом ухопивши лівицею, прямо
536] В шию тому, що просив, меч загнав по саму рукоятку.
537] Далі стояв Гемонід тут, жрець Трівії й Феба, у нього
538] Чілка з святими стрічками скроні й чоло сповивала,—
539] Шати його всі біліли, і зброя ясніла на ньому.
540] Стрівши, Еней його полем гонив, і, ставши над впалим,
541] Зразу ж мечем заколов, і великою вкрив його тінню.
542] Зброю його взяв Серест і на плечах поніс для трофея,
543] Царю Градіве, тобі. Відновляють ряди бойовії
544] Цекул із роду Вулкана й Умброн, що із пагір марсійських.
545] З другого боку шаліє потомок Дардана, відтяв він
546] Ліву Анксурові руку і геть цілий щит розпанахав.
547] Горде той вимовив слово, бо вірив, що й сила велика
548] З словом іде, і в уяві підносив свій дух аж до неба,
549] Сиве волосся собі обіцяючи й років багато.
550] Гнівному тут йому трапивсь під руку Тарквіт, що пишався
551] Ясною зброєю,— німфа Дріота його породила
552] Фавнові, лісу господарю. Кинувши здалека списом,
553] Панцир з вагою щита Еней сполучив і, відтявши
554] Голову, кинув на землю, хоч марно благав той, багато
555] Мавши сказати йому,— він тіло ще тепле від себе
556] Геть відкотив і над ним від ворожого серця промовив:
557] "Тут ось лежи собі, грізний! Мати тебе найдорожча
558] В рідній землі не укриє, не висипле тілу могили.
559] Дикій пташні на поталу тут будеш лежати, а може,
560] Хвилі в глибінь понесуть, і риби голодні там будуть
561] Рани лизать тобі". Враз він напав на Луку і Антея,
562] Перших у Турновім війську, на мужнього Нуму й Камерта,
563] Рижого сина Вольцента, великого духом, що був він
564] Найбагатіший на землю з усіх авзонідів і правив
565] В тихих Аміклах. Немов Егеон, що у нього, як кажуть,
566] Сотня рамен була й сотня долоней, горлянок півсотні,
567] Стільки ж грудей, що з них зяяв вогнем на Юпітерів грім він;
568] П'ятдесятьма він щитами дзвонив, і мечів він із піхов [229]
569] Стільки ж виймав,-— так звитяжно Еней лютував по всім полі,
570] Аж розігрілася сталь. Він далі на коней Ніфея,
571] На четверню, нападає і прямо вціляє у груди.
572] Коні ж, побачивши здалека раптом жахливу загрозу,
573] Перелякались, назад подалися і, скинувши тут же
574] Свого погонича, повіз погнали до берега прямо.
575] На колісниці тим часом всередину білими кіньми
576] В їхав із Лігером-братом Лукаг; спрямовує коней
577] Віжками брат, він же острах добутим мечем навіває.
578] Стерпіть не може Еней такого їх лютого шалу;
579] Кинувсь на них, його спис величезний у вічі їм блиснув.
580] ^Лігер до нього:
581] "Не Діомеда ти коні тут бачиш, не повіз Ахілла,
582] Тут не фрігійські поля; кінець і війні в цьому краї
583] Прийде, й твоєму життю". Такі ось слова божевільні
584] В Лігера з уст вилітали. Але не словами на нього
585] Кидав троянський герой; із розмаху списа пустив він
586] В ворога прямо. Лукаг уперед нахиливсь для удару
587] Списом, крикнув на коні, на ліву вже виступив ногу
588] Й ладивсь до бою, та в нижній щита блискучого обід
589] Спис прохопився в ту мить і в ліву ввігнався пахвину.
590] Випавши з повоза, долі скотився він, смерті в обійми.
591] Словом терпким тут Еней обізвався до нього побожний:
592] "Повоза твого, Лукагу, не зрадила коней охлялість,
593] Не завернули і тіні пусті із ворожого війська,—
594] Тільки ти сам зіскочив із нього й тікаєш". Сказав це
595] Й запряг придержав. А брат нещасливий, скотившися там же,
596] Руки простяг безборонні й промовив: "На тебе самого
597] Й рідних батьків твоїх, мужу троянський, тебе заклинаю,
598] Душу мою пощади, до мого прихилися благання".
599] Довго просив він, і мовив Еней йому: "Ти ще недавно
600] Зовсім інакше співав. Умирай, і брат брата не кидай".
601] І відкриває мечем йому груди, цю схованку духа.
602] Трупами цілеє поле так вождь засіває дарданський
603] В шалі своєму, мов струмінь гірський, мов та чорная буря.
604] Хлопець Асканій, нарешті, і молодь троянська, що марно
605] їх облягали, прорвавшись крізь шанці, покинули табір.

606] Сам до Юнони із словом звернувся тим часом Юпітер:
607] "Сестро й дружино моя наймиліша! Справі троянській,—
608] Гак, як ти думала, й не помилилась,— сприяє Венера,
609] Не витривала-бо в труднощах бою мужів тих правиця,
610] Дух не завзятий, і стерпіть не вміють вони небезпеки".
611] Скромно до нього Юнона: "Мій мужу найкращий, навіщо
612] Cерце дратуєш зболіле, що прикрого слова боїться? [230]
613] Мала б я в тебе таку, як колись, і як бути повинно,
614] Силу кохання, напевно, ти в тому мені б не перечив,
615] Наймогутніший, щоб збити тепер ще живого могла я
616] Вивести Турна та батькові Давну віддати живого.
617] Хай тепер гине і чистою кров'ю хай тевкрам заплатить.
618] Все ж таки з нашого роду ім'я він виводить, Пілумн був
619] Прадід його у четвертім коліні, і завжди рукою
620] Щедрою в храмах твоїх він жертви численні приносив".
621] їй цар Олімпу небесного так відповів коротенько:
622] "Що ж, як ти просиш тепер відсунути смерть юнакові,
623] Хоч йому вмерти судилось, жадаєш, щоб це учинив я,
624] Втечею Турна врятуй, від погрози лихої недолі
625] Вирви його. Це-бо можна дозволить. Якщо ж якусь глибшу
626] Думку ти криєш в проханні і хочеш війну обернути,
627] Зовсім змінити, то знай, що пусті ти плекаєш надії".
628] З ревними слізьми Юнона: "А що, якби в слові одмовив,—
629] В серці ж признав ти,— і все ж таки Турну життя б залишилось?
630] Жде-бо на нього, безвинного, згуба тяжка, хіба справді
631] Я помиляюсь. Коли б то я марним каралася страхом,
632] Ти ж би свій задум на краще змінив, у твоїй-бо це волі".

633] Тільки слова ці сказала, і тут же з високого неба
634] З бурею разом спустилась на землю і, в хмарі сповита,
635] Попрямувала до військ Іліону, у табір лаврентський.
636] І утворила богиня із хмари густої, на образ
637] І на подобу Енея, безсилу мару — дивовижне
638] Виглядом диво,— убрала ту постать у зброю дарданську.
639] Щит їй і гребінь дала на шолом, як в божистого мужа;
640] Мову дала для омани, без жодного значення звуки,
641] Й ту, що у нього, ходу. Це так, як-то кажуть, літає
642] Десь після смерті мара, а чи сон так заплутує мислі.
643] В перших рядах ця завзято гасає мара, брязкотінням
644] Зброї роз'ярює мужа й на бій викликає. І вийшов
645] Турн проти неї, і спис він із свистом іздалека кинув.
646] Та відвернулась мара і лиш п'яти йому показала.
647] Турн тоді щиро повірив, що справді Еней утікає.
648] В серце схвильоване марна вступила до нього надія:
649] "Чом ти тікаєш, Енею? Домовленим шлюбом не нехтуй!
650] Дасть ця правиця ту землю тобі, що по хвилях шукав ти".
651] Крикнув це й кинувся, блиснувши гострим мечем, за марою,
652] Сам-бо не відав того, що вітри цю утіху розвіють.
653] Там випадково стояло судно, до високої скелі
654] Міцно прикріплене, був там готовий місток і драбина.
655] Тим кораблем цар Озіній приплив із клузійського краю.
656] На корабель той Енеєва тінь утекла полохлива [231]
657] Й десь у кутку заховалась. За нею і Турн, знай, долає
658] Всі перешкоди й високі містки перестрибує спритно.
659] Лиш на судні опинивсь, як Сатурнія линви зриває
660] І корабель неприв'язаний котить по хвилях рухливих.
661] Турна, що зник десь раптово, шукає Еней для двобою
662] І на той світ по дорозі багато мужів посилає.
663] Легка ж мара пристановища більше уже не шукала,
664] А відлетіла під небо і в чорних розтанула хмарах.
665] Турна тим часом на море широкеє винесла хвиля.
666] Глянув навкруг, не свідомий, що діється з ним, і не вдячний,
667] Що врятувався, до неба здіймає він руки й волає:

668] "О всемогутній наш батьку, в такому-то злочині винним
669] Ти мене визнав, такої завдати волів мені кари?
670] Звідки я мчусь і куди? І яка це несе мене втеча?
671] Знов чи побачу я мури Лавренту і табір? Що буде
672] З тими мужами, що разом зі мною в похід виступали?
673] Я ж їх усіх залишив так ганебно на смерть, на поталу?
674] Бачу тепер їх розбитих і стогін конаючих чую.
675] Що тепер вдію і де підо мною в глибінь неосяжну,
676] Земле, розступишся? Згляньтесь на мене мерщій, буревії,
677] І на каміння, на скелі судно занесіть (про це ревно
678] Турн вас благає), пошліть на безвихідні дикі мілини,
679] Де ні рутули, ні вістка ніяка мене не досягне".
680] Так промовляючи, бореться сам із думками, чи має
681] З сорому він величезного впасти на вістря й загнати
682] Немилосердний свій меч поміж ребра, чи скочити в хвилі,
683] В саму середину, так добиватися вплав до крутого
684] Берега й наново з тевкрами герць бойовий починати.
685] Тричі він важивсь вчинить одне й друге, і тричі Юнона
686] Наймогутніша спиняла, і з жалю до нього юнацький
687] Стримала запал. Пливе він, скородячи плесо, й щасливо
688] Хвилі несуть його в древнє прабатьківське Давнове місто.

689] Та за наказом Юпітера вийшов до бою тим часом
690] І на радіючих тевкрів напав, розпалившись, Мезенцій.
691] Збіглись тірренські загони, і всі на одного напали,
692] Всі на одного палають ненавистю й стрілами сиплють.
693] Він, наче скеля, що видалась в море безкрає далеко,
694] Шалу вітрів і хвилі підставлена, силу й погрози
695] Неба і моря сама лиш витримує й не ворухнеться.
696] Гебра на землю звалив, Доліхаона сина, й Латага,
697] И Пальма, що мав утекти: Латага в обличчя ударив
698] Скелі гірської відламком великим, а Пальмові жили
699] У підколінні підрізав і немічним повзати кинув.