Енеїда - Вергілій

На смерть я іду, та раніш тобі дам у дарунок
882] Ось що". Промовив і спис свій на ворога кинув, а потім
883] Кидає другий і третій, і колом кружляє великим,
884] Тільки ті напади щит золотий відбиває. Аж тричі
885] Вліво довкола стоячого їде і сипле списами.
886] Тричі троянський герой на щиті мідяному обносить
887] Ліс велетенських списів кругом себе. Коли ж це набридло
888] І допекла ця нерівна йому боротьба, то вагавсь він
889] Довго, аж поки зібрався й ворожому кинув коневі
890] Списа між скроні опуклі. Здіймається високо диба
891] Четвероногий, повітря копитами б'є над собою,
892] Вершника з себе скидає і перекидається раптом,
893] І, на землі розпростертий, він руху його позбавляє,
894] Впавши сторчма і передом цілим згори приваливши.
895] Всі, і трояни, й латини, вогнем спалахнувши, до неба
896] Крик підняли. Еней підбігає до нього і, меч свій
897] З піхов виймаючи, так над упалим говорить: "Де ж нині
898] Той завзятущий Мезенцій, де ділася дика відвага?"
899] Але ж тірренець, поглянувши вгору, повітря вдихнувши
900] Й опам'ятавшися, мовив: "Мій вороже тяжкий, навіщо
901] Лаєшся й смертю грозиш? Ганьби у падінні немає,
902] Я тут не ласки просити прийшов; і мій Лавс із тобою,
903] Певно, не так домовлявся. Прошу одного лиш, як може
904] Щось переможця просити побитий; дозволь моє тіло
905] В землю покласти. Я знаю, усі мої люті на мене.
906] Лють ту, прошу, відверни й дай із сином спочити в могилі".
907] Мовивши це, і меч свій свідомо на горло сприйнявши,
908] Вилив він душу свою із струменем крові на зброю.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.
2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати
3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти
4] За перемогу богам він складає.]Лише засвітало,
5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба,
6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,
7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,
8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,
9] Кров'ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;
10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;
11] Зліва прив'язує щит мідяний, через шию завісив
12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів
13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає:

14] "Зроблено діло велике, герої,— геть всяку тривогу,
15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,
16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.
17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.
18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,
19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати
20] й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,
21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.
22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо,—
23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.
24] Йдіть же,— сказав він,— і в душі славетні, що цю батьківщину
25] Кров'ю для нас породили, останньою данню вшануйте;
26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо
27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині
28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила".

29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,
30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне
31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,
32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,
33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.
34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили
35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.
36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж
37] Лемент зняли аж до неба вони, б'ючи себе в груди.
38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.
39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле
40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку
41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього
42] Сльози, й він мовив: "Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись
43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив, [241]
44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо
45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,
46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі
47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність
48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем'ям
49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,
50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.
51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен
52] Владі небесній, у смутку пусту цю складаємо шану.
53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!
54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,
55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!
56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,
57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.
58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!"

59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,
60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,
61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози
62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім
63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них
64] Швидко плетінку плетуть, м'які улаштовують мари,
65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,
66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,
67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке
68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі
69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить
70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,
71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.
72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;
73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська
74] За давнини ще колишньої власними ткала руками
75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.
76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану
77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,
78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї
79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич
80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх
81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв'язати
82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові
83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же
84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу
85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:
86] йде, безталанний, похилений віком, і б'є кулаками
87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі, [242]
88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,
89] Кров'ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,
90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,
91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході
92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.
93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,
94] Зброю спустивши додолу. Коли цей похід товариства
95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:
96] "Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають
97] Судьби війни,— витай повік-віки, великий Палланте,
98] Друже, навіки прощай!" І більш не сказавши ні слова,
99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.

100] З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям,
101] Ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю,
102] Вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти
103] їх у могилу; з побитими й тими, що світу не бачать,
104] Бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще
105] Друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл
106] Згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив
107] Слово таке: "Що за доля погана, латинці, в війну цю
108] Вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити?
109] Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх?
110] Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би,
111] Доля якби не вказала це місце мені і оселю,—
112] Я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами
113] Цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї.
114] Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті жахливій.
115] А як бажає своєю рукою війну закінчити,
116] Хоче він тевкрів прогнать, хай зі мною поміряє зброю.
117] Був би із нас у живих лише той залишився, котрому
118] Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же
119] Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних",—
120] Мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали
121] Й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний,
122] Той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди
123] Був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити:
124] "Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший
125] В зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба
126] Маю підносити? З чого мені дивуватися більше —
127] Із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста
128] Передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить,
129] Погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає
130] Іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити
131] Камінь троянський приємно нам буде і ставити мури [243]
132] Долею суджені". Так він промовив, і всі дали згоду.
133] Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом
134] Всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили.
135] Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий,
136] Там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає,
137] Кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають,
138] І ясени безустанку возами скрипучими возять.

139] Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе
140] Це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це
141] Повідомляє. Це Вістка та сама, яка ще недавно
142] Про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала.
143] Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм,
144] В руки взяли жалібні смолоскипи,— горить на просторі
145] Довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти
146] Вийшли фрігійці, б'ючи себе в груди, й до них приєднались.
147] Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу
148] Лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка
149] Здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався.
150] Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко
151] Плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався:
152] "Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку!
153] Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся.
154] Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,
155] Дуже солодка.