Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Та й Колька недавно про туриста говорив.

А Колька вчора дядечка сивого біля крамниці зустрів. Того, що мурашник підпалював.

— А, малий!

— Здрастуйте,— сказав Колька й утік.

Горілку сивий той ніс. Цілу сіточку: в дірки шийки стриміли. Колька про це батькові й розповів.

Не втримала його тоді Харитина, і гнав Єгор казенну кобилку крізь осінню темряву. Знала б, поперек дороги лягла б, а не знаючи вилаяла тільки:

— Та куди ж ото понесло тебе бідоносцю божий?

Такими були її останні слова. Неласкаві. Як життя.

Вдруге вдарило, коли Єгор півдороги минув. Гулко й далеко рознесло вибух по вологому повітрю, і Єгор зрозумів, що стріляють на Чорному озері. І подумав про лебедів, що підпливали на людські голоси, довірливо підставляючи круті шиї.

Гнав Єгор стару кобилу, бив підборами по ребрах, але бігла вона погано, і він нетерпляче скочив з неї і побіг уперед. А кобила бігла слідом і жарко дихала в спину. Потім відстала: сили у неї Єгорової не було, дарма що коняка.

Здалеку він вогнище побачив, крізь мокрі ялинові гілки. Біля вогнища постаті виднілися, а з берега й голос долинув:

— Під кущем дивися: начебто щука.

— Темно-о!

Єгор біг навпростець, ламаючи хмиз. Гілки шмагали по обличчю, серце в горлі билося, і тіпало його.

>— Стій! — закричав він ще в кущах, у темряві ще..

Ніби завмерли біля вогнища. Єгор хотів знову крикнути, та дихання не вистачило, і вибіг він до вогнища мовчки. Став, хапаючи ротом повітря, у мить якусь устиг побачити, що над вогнем вода в каструльці кипить, а з води дві лебедині лапи виглядають. І ще трьох лебедів побачив. Білих, ще не обскубаних, але вже без голів. А в полум'ї п'ятий його лебідь палав: дерев'яний. Чорний тепер, мов озеро.

— Стій...— пошепки сказав він.— Документ давайте. Двоє біля вогнища стояли, але облич він не бачив. Один

відразу ступнув у темряву, сказавши:

— Лісник.

Шумів вітер, булькала вода в каструлі та тріщав, догоряючи, дерев'яний лебідь. І всі поки що мовчали.

— Документи,— пересохлим горлом повторив Єгор.— Затримую всіх. Зі мною підете.

— Валяй звідси,— неголосно й ліниво сказав той, що зостався біля вогнища.— Валяй, поки добрі. Ти нас не бачив, ми тебе не знаємо. ^

— Яв домі своєму,ч— задихаючись, сказав Єгор.— А ви хто такі, мені невідома

— Валяй, кажу.

З озера знову долинув веселий плескіт і голос:

— Добрий навар! Пуда півтора...

— Рибу глушите,— зітхнув Єгор.— Лебедів повбивали. Ех, люди!..

У темряві виник силует.

— Змерз, розтуди твою! Зараз горілочки хильнути б, хазяїне...

Замовк, побачивши Єгора, і в тінь відступив. І ще хтось біля берега стукав веслами. І четвертий десь ховався, не з'являючись більше в освітленому колі.

— Що йому тут треба?—спитав той, який у тінь відступив.

— По шиї.

— Це ми можемо.

— Документи,— вперто повторив Єгор.— Усе одно не піду. До самої станції йтиму за вами, поки міліції не здам.

— Не страхай,— сказали в темряві.— Не білий день.

— Він не страхає,— сказав перший.— Він ціну набиває. Так, дядьку? Ну як, порозуміємося? Півлітра біля вогнища та четвертний у зуби — і гуляй, Васю.

— Документи,— стомлено зітхнув Єгор.— Затримую всіх.

Він весь горів зараз, у голові шуміло й неприємно слабшали коліна. Дуже хотілося погрітися біля— вогню, але він знав, що не піде звідси, поки не одержить документів.

Ще один, насвистуючи, ішов од берега. Двоє про щось шепотілися, а четвертого не було: ховався.

— Півсотні,— сказав перший.— І повертай голоблі.

— Документи. Затримую всіх. За порушення.

— Ну, дивися,— погрозливо сказав перший.— Не хочеш миром —ходи в соплях.

Він нахилився до каструлі, поштрикав ножем у лебедя. Другий пішов до озера, назустріч тому, що насвистував.

— Навіщо ж лебедів? — зітхнув Єгор.— Навіщо?! Вони ж окраса жпття.

— Та ти поет, дядьку!

— Збирайтеся. Час пізній, іти не близько.

— Дурень! Дай йому по макітрі.

Хакнули за спиною, і важка жердина, ковзнувши по вусі, з хряском упала на плече. Єгор похитнувся, впав на коліна.

— Не сміти! Не можна мене бити: я законом поставлений! Документи вимагаю! Документи...

— Ах, документи тобі?..

Ще й ще раз падала жердина, а потім Єгор перестав уже й рахувати удари, а тільки повзав на руках, що тремтіли й підламувалися. Повзав, після кожного удару тицяючись обличчям у мокрий, холодний мох, і кричав:

— Не сміти! Не сміти! Документи давай!

— Документи йому!..

І уже не одна, а дві жердини гуляли по Єгоровій спині, і чийсь важкий чобіт уперто бив в обличчя. І хтось кричав;

— Собаку на нього! Собаку!

— Кусай його! Кусай! Хапай!

Але собака не брав Єгора, а тільки вив, лякаючись крові й людської злоби. І Єгор уже не кричав, а хрипів, випльовуючи кров, а його били й били, шаленіючи від ударів. Єгор уже нічого не бачив, не чув і не відчував.

— Кинь, Льоню, вб'ємо ще.

— У, гад!..

— Облиш, кажу! Вшиватися пора. Забирай рибу, хазяїне, та гроші гони, як домовилися.

Хтось навідліг, з усієї сили вдарив чоботом у скроню, голова Єгорова смикнулася, захиталася на мокрому від дощу й крові мохові — і кинули. Пішли до вогнища, збуджено перемовляючись. А Єгор підвівся, страшний, закривавлений, і, плямкаючи розбитими губами, прохрипів:

— Я законом... Документи...

Кинулись і знову били. Били, поки й хрипіти перестав. Тоді облишили, і він тільки здригався шуплим, роздавленим тілом. Рідко здригався.

Знайшли його другого дня вже надвечір, на півдорозі додому. Півдороги він усе ж таки проповз, і широкий кривавий слід тягся за ним од самого Чорного озера. Від вогнища, зруйнованого куреня, пташиного пір'я й обвугленого дерев'яного лебедя. Чорний став лебідь, неросійський.

Другого дня Єгор прийшов до тями. Лежав у окремій палаті, ледь чутно відповідав на запитання. А слідчий весь час перепитував, бо не розбирав слів: і зубів у Єгора не було, і сили, і розбиті губи ворушитися не бажали.

— Невже нічого не можете пригадати, товаришу Полушкін? Може, дрібницю яку, деталь? Ми знайдемо, ми громадськість піднімемо, ми...

Єгор мовчав, серйозно й суворо дивлячись у молоде обличчя слідчого, що пашіло здоров'ям і старанністю.

— Може, зустрічалися з ними раніше? Пригадайте, будь ласка. Може, знали навіть?

— Не знав би — стратив,— раптом тихо й виразно сказав Єгор.— А знаю — і милую.

— Що? — Слідчий весь уперед подався, напружився весь.— Товаришу Полушкін, ви впізнали їх? Хто вони? Хто?

Єгорові хотілося, щоб слідчий скоріше пішов. Після уколів біль відпустив, і ласкаві, неквапливі думи вже пропливали в голові, і Єгорові було приємно зустрічати їх, розглядати й знову проводжати кудись. Він згадав себе молодим, ще в колгоспі, і побачив себе молодим: голова за щось хвалив його і всміхався, і молодий Єгор усміхався у відповідь. Згадав переїзд свій сюди й півня згадав і відразу ж побачив його. Згадав веселих гусенят-поросят, гнів Якова Прокоповича, туристів, утоплений мотор, а зла в душі ні на кого не було, і він усміхався всім, кого бачив зараз, навіть двом пройдисвітам біля базару. І, всміхаючись так, він якось дуже просто, тихо подумав, що прожив своє життя в добрі, що нікого не образив і що вмирати йому буде легко. Зовсім легко — як заснути.

Але додумати цього йому не дали, бо нянечка голову в кімнату просунула і сказала, що дуже вже до нього просяться, що, може, дозволить він: надто вже людина побивається. Єгор моргнув у відповідь: нянечка зникла, а двері відчинилися, і ввійшов Федір Іпатович.

Він увійшов незграбно, бочком, наче ніс щось і боявся розхлюпати. Потоптався біля порога, то піднімаючи, то знову ховаючи очі, покликав:

— Єгоре, Єгорушко.

— Сідай.— Єгор насилу розліпив губи.

Федір Іпатович присів на краєчок, похитав головою сумно. Наче й доніс ношу, а скинути її не міг і мучився через те. І Єгор знав, що він мучиться, і знав чого.

— Живий ти, Єгоре?

— Живий.

Федір Іпатович знову зітхнув, зарипів табуреткою, а потім витяг з-під поли халата пузату пляшку.

Довго відкручував корок зашкарублими, неслухняними пальцями, і пальці ті тремтіли.

— Ти не бійся, Федоре Іпатовичу.

— Що? — здригнувся Бур'янов, очі розширяючи.

— Не бійся, кажу. Жити не бійся.

Гучно ковтнув Федір Іпатович. На всю палату. Взяв з тумбочки склянку, налив з пляшки щось жовте, запашне.

— Випий, Єгорушко, чуєш? Ковтни.

— Не треба.

— Хоч ковточок, Єгоре Савелійовичу. Двадцять п'ять карбованчиків пляшечка, не для нас зварено.

— Не для нас, Федоре.

— Ну випий, Савелійовичу, випий. Зніми ти мені тягар з душі, зніми!

— Нема в мені зла, Федоре. Спокій є. Іди додому.

— Та як же, Савелійовичу...

— Та вже, значить, так, раз воно не інак.

Федір Іпатович схлипнув, поставив склянку й підвівся.

— Тільки прости ти мене, Єгоре.

— Простив. Іди.

Федір Іпатович похитав великою головою, постояв ще трохи, ступнув до дверей.

— Пальму не стріляй,— раптом сказав Єгор.— Що не взяла вона мене, в тому вини її нема. Мене собаки не беруть, слово я собаче знав.

Федір Іпатович важко й повільно йшов коридором лікарні. У правій руці він ніс розпочату пляшку, і дорогий французький коньяк вихлюпувався на підлогу за кожним його кроком. По неголеному, чорному обличчю його текли сльози. Одна за одною, одна за одною.

А Єгор знову заплющив очі, і знову світ широко розсунувся перед ним, і Єгор переступив біль, сум і тугу. І побачив мокру від роси луку й червоного коня на тій луці. І кінь упізнав його й заіржав заклично, запрошуючи сісти й скакати туди, де йде нескінченний бій і де чорна тварюка, звиваючись, ще й досі виригуе зло.

Ось. А Колька Полушкін усе-таки віддав спінінг за шолудиве щеня з роздертим вухом. Видно, йому теж снився червоний батьківський кінь.

ВІД АВТОРА

Коли я входжу в ліс, я чую Єгорове життя. Воно кличе мене неголосно й сором'язливо, і я сідаю в поїзд і через три пересадки їду в далеке селище.

Ми гуляємо з Колькою й Цуциком вулицями, заходимо на човнову станцію, і Яків Прокопович дає нам найкращого човна. А ввечері п'ємо з Харитиною чай, дивимося на Почесну грамоту і згадуємо Єгора.

Яків Прокопович став говорити ще вченйие, ніж колись. Черепок підпав під указ, а Філя, як і раніше, трохи шабашить і багато п'є. Щовесни на другий день великодня він іде на кладовище й заново фарбує бляшаний Єгорів обеліск.

— Зачекай, Єгоре, Черепок повернеться, ми тобі пам'ятник вибудуємо. Півмісяця шабашити будемо, горла власні перев'яжемо, а вибудуємо.

Федір Іпатович Бур'янов виїхав з усією родиною.