Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

І сьогодні він сюди на оселедчика націлився: закинули в цю точку банкового оселедчика. Делікатес. І щоб узяти цей делікатес, Федір Іпатович перший у черзі вгніздився.

— Здоров, Федоре Іпатовичу,— сказав Яків Прокопович, зайнявши чергу дев'ятнадцятим: у завмага та продавщиці не тільки Федір Іпатович знайомий був.

— Наше поважання,— відгукнувся Федір Іпатович і газету розгорнув: показати, що розмови починати не збирається.

Іншим разом Яків Прокопович, може, й звернув би увагу на непошану цю, може, й образився б. А зараз не образився, бо новину ніс пекучу й поспішав її з душі скинути.

— Що про ревізію чути? Які ефективності?

— Про яку таку ревізію?

— Про лісову, Федоре Іпатовичу. Про заповідну.

— Не знаю я ніякої ревізії,— сказав Федір Іпатович, а рядки в газеті раптом забігали, літери застрибали, і жодного слова вже не читалося.

— Таємна, значить, ревізія,— зробив висновок Яків Прокопович.— А свояк ні про що не сповіщає?

— Який такий свояк?

— Ваш. Єгор Полушкін.

Зовсім у Федора Іпатовича в очах заблимало. Яка ревізія? Причому Єгор? І спитати хочеться, і солідність утрачати боязко. Згорнув газету, засунув її в кишеню, насупився.

— Відомо, значить, усім.

А що відомо, і сам би дізнатися не проти. Та як?

— Відомо,— згодився Яків Прокопович.— Невідомі тільки висновки.

— Які висновки? — Федір Іпатович насторожився.— Не буде висновків ніяких.

— Очевидно, не в повному ви курсі, Федоре Іпатовичу,— сказав уїдливий Сазанов.— Будуть суворі висновки. На майбутнє. Для тих висновків учительку і включили.

Яка комісія? Яка вчителька? Які висновки? Зовсім уже Федір Іпатович через натяки змучився, зовсім уже готовий був прямо в Якова Прокоповича все розпитати, та якраз у цю мить магазин відчинився. Усі туди попливли, вздовж прилавків вишиковуючись, і розмова урвалася.

І вже тільки потім, коли повністю отоварились, відновилася: Федір Іпатович спеціально на вулиці чатував.

— Якове Прокоповичу, чогось я не докумекав. Де, кажете, Полушкін той перебуває?

— У лісі він перебуває: комісію веде. У ваші заповідні квартали.

Хмара хмарою Федір Іпатович додому повернувся. На Мар'їцу гаркнув, що та ледве склянку в руках утримала. Сів до сніданку — шматок у горло не ліз. Ох, Єгоре Полушкін! Ох, гадюко потайна! Недарма, видно, з учителькою любенькі розмови вів: під посаду копає. Під самісінький корінь.

Цілий день мовчав, думи свої чавунні перевертав. І комісія не святечко, а ревізія не подарунок. Та це ще туди-сюди, це ще стерпіти можна, а ось те, що свій же родич, друг-приятель, бідоносець чортів, корінь життя твій важелем підчепив, це до глухоти кривдно. Вогнем це пече, до болю нестерпного. І простити цього Федір Іпатович не міг. Нікому б цього не простив, а Єгору — тим паче.

Два дні сам не свій ходив і їв через раз. На Мар'їцу гарчав, на Вовку хмурився. А потім відійшов нібито, навіть усміхатися почав. Тільки ті, хто добре Федора знав, усмішку ту, навіки застиглу, гідно оцінили.

Ну, а Єгор Полушкін про цю усмішку ні сном ні духом не знав і не здогадувався. Та якби й знав, уваги б не звернув. Не до чужих усмішок йому було — сам усміхався від вуха до вуха. І Колька усміхався, не вірячи власному щастю: Юрій Петрович йому на загальних радощах спінінг подарував.

— Головне, я не відразу вглядів! — усоте з невичерпним захватом розповідав Єгор.— Спершу, значить, наче вдарило мене, а потім забувся, що ж то вдарило. Дивився, дивився, значить, і вглядів!

— Учитися вам треба, Єгоре Савелійовичу,— вперто торочила Нонна Юріївна.

— Вам воно, звісно, видніше, а мене вдарило! Вдарило, хоч вірте, хоч ні, милі дружки ви мої хороші!

Так, радісно згадуючи про своє раптове осяяння, він і притюпав у селище. І на крайній вулиці раптом зупинився.

— Чого став, Єгоре Савелійовичу?

— Ось що,— серйозно сказав Єгор і зітхнув.— Не образите, га? Радість у мені зараз розлучатися не велить. Може, до мене завітаєте? Не дуже й добре, звісно, частування, але, може, честь зробите?

— Може, краще потім, Єгоре Савелійовичу? — зам'ялася Нонна Юріївна.— Мені б переодягтися...

— І так славні,— сказав Юрій Петрович.— Спасибі, Єгоре Савелійовичу, ми з дорогою душею.

— А мені за що, господи? Це вам спасибі, вам!

День був робочий, про що Єгор за час свого вільного життя якось забув. Харитина працювала. Олька в яслах бавилася, і вдома їх зустріло тільки котяче невдоволення. Єгор метнувся по всіх закутках, але в закутках було майже порожньо, і він відразу заметушився.

— Зараз, зараз, зараз. Синку, ти картопельку злагодь, чуєш? Нонно Юріївно, ви тут щодо господарства поміркуйте. А ви, Юрію Петровичу, ви відпочивайте поки що, відпочивайте.

— Може, господиню зачекаємо?

— А вона якраз і поспіє, отож відпочивайте. Куріть тут, умийтесь. Синок покаже.

Квапливо бурмочучи гостинні слова, Єгор уже кілька разів устиг полізти за Тіхвінську матір божу, обмацати порожню коробку з-під цукерок і зметикувати, шо грошей у домі немає й копійки. Ця обставина зовсім спантеличила його, додавши і без того нервозної метушливості, бо паралельно з бурмотанням він гарячково міркував, де б роздобути десятку. Проте на думку, крім сердитого Хари-тининого обличчя, нічого путнього не спадало.

— Відпочивайте, значить. Відпочивайте. А я... теє... Збігаю, значить. В одне місце.

— Може, разом збігаємо?— неголосно запропонував Юрій Петрович, коли Нонна Юріївна вийшла разом з Колькою.— Діло чоловіче, Єгоре Савелійовичу.

Єгор суворо нахмурився. Навіть пальцем посварився:

— Ображаєш. Ти гість, Юрію Петровичу. Як належить, значить. Ось і сиди собі. Кури. А я поклопочусь.

— Ну, а коли по-товариському?

— Не треба,— зітхнув Єгор.— Не псуй свята. І вибіг.

Одна надія була на Харитину. Може, з собою вона якісь капітали носила, може, позичити в кого-небудь могла, може, порадить щось путнє... І Єгор з порожнім кошиком, на дні якого сиротливо перекочувалася порожня пляшка, насамперед рвонув до своєї благовірної.

— А в мене спитав, коли запрошував? От сам тепер і приймай як знаєш.

— Тінушко, неможливе ти говориш!

— Неможливе? У мене он у гаманці неможливого — півтора карбованця до получки. На хліб та Ольці на молоко.

Червона вона перед Єгором стояла, пітна, розкуйовджена. І руки, великі, розпарені, перед собою на животі несла. Обережно, мов годувальників дорогих.

— Може, позичимо в кого?

— Немає у нас позичайлів. Сам кликав, сам і клопочись. А я твоїх гостей і в очі не бачу.

— Ех, Тінушко!.. Пішла.

А Єгор зітхнув, потупцяв у паркому коридорі, що вів до кухні, й раптом побіг.

До останнього причалу й останньої надії, до Федора Іпатовича. Бур'янова.

— Так, так,— сказав, вислухавши все, Федір Іпатович.— Значить, у цілковитому вдоволенні лісничий перебував?

— У цілковитому, Федоре Іпатовичу,—підтвердив Єгор.— Усміхався.

— До Чорного озера ходили?

— Ходили. Там... теє... туристи побували. Ліс попалили трохи, нашкодили.

— І тоді він усміхався, лісничий той?

Єгор зітхнув, нахилив голову, з ноги на ногу переступив. І треба було б збрехати, а не міг.

— Тоді він не всміхався. Тоді він тебе згадав.

— А коли ще згадував?

— А ще порубку стару, як ішли назад, знайшли. У старому сосняку.

— Ну, і які ж такі будуть висновки?

— Про висновки мені не сказано.

— Ну, а на порубку оту хто їх вивів? Компас, чи що?

— Самі вийшли. По дорозі назад.

— Самі, значить? Розумні у них ноги. Ну-ну.

Федір Іпатович сидів на ґанку в старій сорочці без ременя і без ґудзиків — нарозхрист. Підгонив топорища під сокири: штук десять сокир перед ним лежало. Єгор стояв навпроти, переступаючи з ноги на ногу: в.кошику бряжчала порожня півлітра.

Стояв, тупцявся, очі відводив: той, хто в борг просить, той заздалегідь винен.

— Усе, виходить, самі. І туристів самі знайшли, і поруб-ки старі. Спритно! Розумні, виходить, люди, га?

— Розумні, Федоре Іпатовичу,— зітхнув Єгор.

— Так, так. А я глянь, що роблю. Я інвентар лагоджу: його за описом передавати доведеться. Ну, то як скажеш, Єгоре, даремно я його лагоджу чи не даремно?

— Таж лагодити — не ламати. Воно завжди корисне діло.

— Корисне, кажеш? Тоді слухай мій висновок. Геть з двору мого в цю ж мить, поки я Пальми на тебе не нацькував! Щоб і не бачив я тебе більше й чутки не чув. Ну, чого стоїш, тупцяєш, бідоносцю чортів? Вовко, пускай Пальму! Візьми його. Пальмо, хапай! Хапай!

Тут Пальма й справді голос подала, і Єгор пішов. Ні, не від Пальми: зроду ще собаки його не чіпали. Сам пішов, зміркувавши, що грошей тут не позичать. І дуже через це засмутився.

Вийшов з двору, постояв, подивився на півня, що сокирою його був зроблений. Усміхнувся до нього, як до знайомого, і враз смуток його зник. Ну не роздобув він грошей на частування, то чи варто через це журитися, коли з даху півень кукурікає, а в лісі діва біла коси чеше? Ні, Федоре Іпатовичу, не досягнеш ти тепер образи моєї, бо в мені спокій оселився. Той спокій, який ніколи не відвідає тебе, ніколи тобі не всміхнеться. А що грошей немає і людей прийняти не можу, то це байдуже. Коли діву вони мою зрозуміли, то й це вони зрозуміють.

І, подумавши так, він з легким серцем і порожнім кошиком потюпав до власного дому. І порожня пляшка весело бряжчала в такт.

— Товаришу Полушкін! Полушкін!

Оглянувся: Яків Прокопович. З човнової, видно, станції: ключі в руці несе.

— Здоров, товаришу Полушкін. Куди поспішаєш? Сказав Єгор, куди поспішає.

— Гість поважний,— відповів Яків Прокопович.— А кошик порожній. Негаразд.

— Чайком побалуються.

— Негаразд,— суворо повторив Яків Прокопович.— Проте коли по-сусідському, то можна поміркувати. Я маю непочату банку оселедця і йду до магазину з твоїм порожнім кошиком. А ти маєш поважного гостя. Вийде?

— Що вийде? — не зрозумів Єгор.

Яків Прокопович з докором подивився на нього. Зітхнув навіть, дорікаючи за некмітливість.

— Знайомство.

— Ага! — сказав Єгор.— 3 тобою, чи що?

— Я прихожу з усім припасом з магазину. Ти мені радий і знайомиш. Як колишнього справедливого начальника.

— Ага,— полегшено сказав Єгор, зрозумівши нарешті всю складність товарообміну — Це вийде.

— Оце ти молодець, товаришу Полушкін,— з почуттям відзначив Яків Прокопович, забираючи в Єгора порожнього кошика.— Лісничий — птах важний. Якщо він не перелітний, звісно.

З тим вони й розійшлися. Єгор припустив додому, де вже щосили кипіла картопелька.