Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Єгор підвів голову: щось біле хитнулося за кущем, хтось зітхнув, обережно, впівпо-диху. Він витяг шию і крізь листя побачив Нонну Юріївну: вона щойно зняла халатик і білою ногою обережно, мов чапля, пробувала воду. Єгор подумав, що треба б узяти чайника й піти, але не пішов, бо й цей напівподих, і ці плавні жіночі рухи теж були звідси, з тієї картини, над якою він раптом завмер, забувши про все на світі.

А Нонна Юріївна скинула все, що ще залишалося на ній, і пішла у воду. Вона йшла повільно, обмацуючи дно, гнучка й незграбна водночас. І з тим самим відчуттям спокою, з яким він споглядав річку, Єгор дивився тепер на молоду жінку, на довгі стегна й похилі худенькі плечі, на маленькі дівчачі груди і на важкі солідні окуляри, які вона так і не зважилася залишити на березі. І, дивлячись, як вона тихо хлюпається на мілководді, він розумів, що не підглядає, що в цьому немає нічого ганебного, а є те саме, що в цієї річки, в беріз, у туману: краса.

Нахлюпавшись, Нонна Юріївна пішла до берега, і, в міру того як виростала вона з води, тіло її наче наповнювалося лякливою сором'язливістю, а щоб прикрити все, що хотілося, рук у неї не вистачало, і вона вигиналася, чимдуж витягаючи тонку шию і насторожено оглядаючи кущі великими окулярами, на скельцях яких сльозинками сріблилися краплі. І Єгор зовсім зібрався був іти, але на березі вона спокійно зайнялася волоссям, старанно віджимаючи й витираючи його, і знову вигнулась, але вже не злякано, а вільно, розковано, і Єгор мало не охнув від незрозумілого захоплення, що раптом охопило його. І знову пошкодував, що не можна, неможливо, немислимо зберегти для людей і цю мить, донісши її до них у своїх зашкарублих долонях.

А потім він оговтався і, підхопивши чайник, шугнув у кущі й прибіг до вогнища раніше за Нонну Юріївну зовсім з іншого боку. Потім вони снідали, розбирали намет, укладали пожитки, а Єгор весь час бачив тиху річку й білу гнучку постать, віддзеркалену в ясній воді. І зітхав чомусь.

Над обід вийшли на берег Чорного озера. Воно й справді було чорне: глухе, зачаєне, з навислими над застиглою водою кошлатими ялинами.

— Ось і прибули,— сказав Юрій Петрович, з задоволенням скинувши рюкзак.— Розташовуйтесь, а ми з Колею про рибку подбаємо.

Він дістав складаний спінінг, коробочку з блешнями й пішов до води. Колька забігав збоку, пильно дивлячись на незрозумілу металеву вудочку.

— На черв'яка, дядьку Юро?

— На блешню. Щучку або окуня.

— Ну!—засумнівався Колька.— Баловство не, мабуть?

— Може, й баловство. Відійди-но, Миколо Єгоровичу. На п'ятому закиді волосінь різко шарпнулася, і двокілограмова щука свічкою шугонула вгору.

— Клюнула! — зарепетував Колька.— Татку.! Нонно Юріївно! Щуку тягнемо!

— Почекай, не галасуй, ще не витягли.

Берег був низький, болотяний, зарослий осокою, і Юрій Петрович легко виволік сіро-зелену щуку з широко роззявленою чорною пащею. Біле черево проїхалося по осоці, Юрій Петрович притиснув щуку носком чобота, вирвав з пащі блешню й відкинув рибу далі від берега.

— Ось і обід.

— А мені...— Колька навіть слиною подавився від хвилювання.— Спробувати, га?

— Вчися,— сказав Юрій Петрович.

Він показав хлопцеві, як закидати спінінг, і, підчепивши щуку сучком, пішов до вогнища. А Колька зостався на березі. Закиди поки що не виходили, блешня летіла куди їй заманеться, але Колька старався.

— Певно, грошей коштує,— занепокоєно сказав Єгор.— Зламає ще.

— Полагодимо,— всміхнувся Юрій Петрович, і Нонна Юріївна відразу всміхнулася до нього.

Колька стьобав Чорне озеро до вечора. Повернувся похмурий, але з відкриттям:

— За миском вогнище чиєсь. Бляшанок багато порожніх. І пляшок.

Усі пішли дивитися. Високий берег був витоптаний і частково випалений, і свіжі пні позначали його, як віспини.

— Туристи,— зітхнув Юрій Петрович.— Ось тобі й заповідний ліс. Ну й товариш Бур'янові

— Може, не знав він про це,— тихо сказав Єгор. Туристи примудрилися вивернути з землі і спалити межовий стовп: залишилась яма та чорна головешка.

— Добре гуляли!—сердився Юрій Петрович.— Стовп доведеться новий поставити, Єгоре Савелійовичу. Займіться цим, поки ми довкола озера обійдемо: подивимося, чи немає де ще таких самих веселощів.

— Зробимо,— сказав Єгор.— Гуляйте, не турбуйтеся.

Увечері допізна засиділися біля вогнища. Стомлений спінінгом, Колька солодко сопів у наметі. Нонну Юріївну з захватом жерли комарі, але вона терпіла, хоч ніякої цікавої розмови так і не виникло. Дивилися у вогонь, перекидаючись словами, але всім трьом було добре й спокійно.

— Чорне озеро,— зітхнула Нонна Юріївна.— Надто похмуро для такої краси.

— Тепер Чорне,— сказав Юрій Петрович.— Тепер Чорне, а за старих часів — я люблю в старі книжки заглядати,— за старих часів воно знаєте як називалося? Лебедине.

— Лебедине?

— Лебеді тут колись водились. Особливі якісь лебеді: їх до Москви поставляли для царського столу.

— Хіба ж їх їдять? — здивувався Єгор.— Гріх це.

— Колись їли.

— Смаки були інші,— сказала Нонна Юріївна.

— Лебедів було багато,— всміхнувся Юрій Петрович.— А тепер, будь ласка,— Чорне. Та й то його чудом урятували.

На пропозицію обійти озеро Колька відмахнувся: він з раннього ранку вже покидав спінінг, переконався, що до досконалості йому далеко, і твердо вирішив тренуватися. Юрій Петрович зустрів його відмову спокійно, а Нонна Юріївна перелякалась і з переляку заметушилася неймовірно;

— Ні, ні, Колю, що ти кажеш! Ти повинен неодмінно піти з нами, чуєш? Це і з пізнавальної точки зору і взагалі...

— Взагалі я хочу щуку спіймати,— сказав Колька.

— Потім спіймаєш, опісля. Ось повернемося і...

— Ага, повернемося! Мені тренуватися треба, Юрій Петрович он на п'ятдесят метрів кидає.

— Колю, я ж прошу тебе. Дуже прошу піти з нами. Юрій Петрович, стримуючи усмішку, стежив за зляканою

Ионною Юріївною. Потім зглянувся:

— Ми з собою спінінг візьмемо, Єгоровичу. Тут ти вже усіх щук розполохав.

Аргумент подіяв, і Колька побіг збиратись. А Юрій Петрович сказав:

— А ви, виявляється, боягузка, Нонно Юріївно.

Нонна Юріївна спалахнула — хоч прикурюй. І змовчала.

Зоставшись сам, Єгор неквапливо взявся до роботи. Поглибив яму саперною лопаткою запасливого Юрія Петровича. Нагледів осику для нового стовпа, покурив поряд, а потім узяв сокиру й затупцював навколо приреченої осики, прикидаючи, в який бік її зручніше звалити. У молодий осичняк — осинок шкода. У ялинник — та і його гріх ламати. На просіку—прибирати доведеться, мороки години на три. На четвертий хіба бік?

На тому четвертому боці нічого вартого уваги не було: стирчав залишок давно зламаної липи. Очевидно, з тростинки ще липа ця лиха зазнала, зігнулась уся, борючись за життя. Гілки майже від окоренка починались і росли дивно, розчепіркою, і теж звивалися в усіх напрямках. Єгор глянув на неї побіжно, потім — ще побіжно, щоб прицілитись, як осику класти. Потім на руки поплював, сокиру підняв, замахнувся, ще раз глянув і... І сокиру опустив. І, ще ні про що не думаючи, ще нічого не зрозумівши, пішов до тієї поламаної липи.

Щось він у ній побачив. Побачив раптом, ураз, наче при сплеску блискавки, а тепер забув і розгублено дивився на химерне переплетення зігнутих гілок. І ніяк не міг зрозуміти, що ж він таке побачив.

Він ще раз закурив, присів віддалік і все дивився й дивився на цю розчепіру, намагаючись зрозуміти, що в ній є, що вразило його, коли він уже замахнувся на осику. Він приглядався і праворуч, і ліворуч, відкидався назад, нахилявся вперед, а потім з несподіваною виразністю раптом подумки відсік половину гілок і наче прозрів. І схопився, і заметушився, і забігав навколо цього корча в незрозумілому радісному збудженні.

— Гаразд-добре,— бурмотів він, до фізичного напруження вглядаючись у переплутані гілки.— Тіло біле, як у дівчини. Це вона голову закинула і волосся витирає, волосся...

Він проковтнув клубок, що підступив до горла, підніс сокиру, але відразу опустив її і, умовляючи сам себе не поспішати, відступив від липи й знову присів, не зводячи з неї очей. Він уже забув і про межовий стовп, і про нового лісничого, і про Нонну Юріївну, і навіть про Кольку; він забув про все на світі і відчував тепер тільки нестримне, могутньо наростаюче хвилювання, від якого тремтіли пальці, туго стукало серце і вкривався потом лоб. А потім підвівся і, суворо звівши вицвілі свої брови, рішуче ступив до липи й заніс сокиру.

Тепер він знав, що рубати. Він побачив зайве.

Лісничий з учителькою та Колькою повернулися через добу. Біля давно згаслого вогнища сидів скуйовджений Єгор і по-собачому подивився їм в очі.

— Татку, а я окуня спіймав!—закричав Колька, підходячи.— На спінінг, татку!

Єгор не поворухнувся і наче нічого не чув. Юрій Петрович копнув осілий попіл, усміхнувся.

— Доведеться, видно, нам його й засмажити. На чотирьох.

— Я кашу зварю,— поквапно сказала Нонна Юріївна, зі страхом і з жалем поглядаючи на дивного Єгора.— Це швидко.

— Кашу то й кашу,— невдоволено сказав Юрій Петрович.— Що з вами, Полушкін? Захворіли?

Єгор мовчав.

— Стовпа хоч поставили?

Єгор приречено зітхнув, сіпнув головою і підвівся:

— Ходімте. Однаково вже.

Пішов до просіки, не оглядаючись. Юрій Петрович подивився на Нонну Юріївну, Нонна Юріївна подивилася на Юрія Петровича, і обоє пішли слідом за Єгором.

— Ось,— сказав Єгор.— Такий, значить, стовп.

Тонка, гнучка жінка, заломивши руки, вигнулась, наче поправляє волосся. Біле тіло матово світилося в зелених сутінках лісу.

— Ось,— тихо повторив Єгор.— Значить, так вийшло. Усі мовчали. І Єгор скрушно замовк і схилив голову. Він

уже знав, що мало бути за цим мовчанням, уже готовий був до лайки, уже жалкував, що знову захопився, і сам лаяв себе найгіршими словами.

— Жінка якась! — здивовано гмукнув, підійшовши, Колька.

— Це чудо,— тихо промовила Нонна Юріївна.— Нічого ти, Колю, ще не розумієш.

І обійняла його за плечі. А Юрій Петрович дістав сигарети й простяг їх Єгорові. Коли закурили обидва, спитав:

— Як же ти сам дотяг її, Савелійовичу?

— Виходить, сила була,— тихо відповів Єгор і заплакав.

17

Того ранку, коли Єгор кола на воді рахував та ненароком Нонною Юріївною милувався, біля продовольчого магазину зустрілися Федір Іпатович з Яковом Прокоповичем. Яків Прокопович, ідучи на свою водну станцію, завжди в магазин заглядав, якраз до відкриття: чи не викинули чого цікавого? А Федір Іпатович приходив за сигналами згори: його особисто завмаг про новини повідомляв.