Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Але Нонна Юріївна була заглиблена у свої думи, даючи Юрієві Петровичу можливість наївно брехати в телефонну трубку.

Секрет полягав у тому, що Нонна Юріївна вперше в житті була в гостях у молодого чоловіка.

і/27*

103

Поки йшла студентська вечеря з молоком та тістечками, дівча, що вживалося в її істоті поряд з жінкою, почувало себе цілком у гуморі. Та коли чаювання закінчилось, а за вікном згустилися сутінки, дівча почало лякливо відступати на другий план. А на перший дедалі помітніше виходила жінка: це вона зараз оцінювала поведінку Юрія Петровича, це вона відчувала, що подобається йому, це вона наполегливо згадала, що ніхто не помітив, як Нонна Юріївна зайшла в цей номер.

І ще ця жінка сердито говорила зараз Нонні: "Не будь дурною". Нонна дуже лякалася цього голосу, але він звучав у ній все наполегливіше: "Не будь дурною. Ти ж заради нього організувала це відрядження, отож не будь ідіоткою, Нонко". І Нонна дуже лякалася цього голосу, але не сперечалася з ним.

Ось чому вона й не розібралася в наївній грі Юрія Петровича з телефонною трубкою. А схаменулася, тільки коли він сказав:

— Знаєте, Нонно, а місць і справді немає. В жодному готелі.

Жінка зраділа, а дівча перелякалося. І Нонна ніяк не могла втямити, що ж робити їй самій: радіти чи лякатися?

— Боже мій, але ж у мене в місті немає знайомих.

— А я? — Юрій Петрович спитав сердито, тому що боявся, коли б Нонна не запідозрила його в таємних намірах.— Номер "люкс", місця вистачить.

— Ні, ні...— сказала Нонна Юріївна, проте ці двоє "ні" прозвучали як одне "так", і Юрій Петрович мовчки пішов стелити собі на дивані:

Тепер, коли мовчазно вирішилося, що Нонна лишається, вони раптом перестали розмовляти і взагалі намагалися не бачити одне одного. І поки дівча, що сиділо в Нонні, завмирало від страху, жінка поводилася з гордою незворушністю.

— Можна скористатися ванною?

■— Будь ласка, будь ласка.— Юрій Петрович раптом заметушився, бо це спитала жінка, і він миттю відчув себе хлопчиськом.— Рушник саме сьогодні міняли. Ось...

— Дякую вам.

І жінка гордо пройшла повз нього, перекинувши через руку свій найошатніший халатик. Юрій Петрович ще не встиг оговтатися від несподіваного тону, як полохливе дівча відразу висунуло голову з ванної кімнати:

— Тут засувки немає!

— Я знаю, не турбуйтесь,— усміхнувся Юрій Петрович, відчувши деяке полегшення.

Треба сказати, що на відміну від Нонни Юріївни він потрапляв у подібні ситуації, але завжди всі його жінки самі вирішували, як їм поводитися, і Юрієві Петровичу за лишалося тільки не бути ідіотом. Але жінка, яка раптом визирала з Нонни Юріївни, скоріше грала в якусь гру, і лісничий ніяк не міг зміркувати, як далеко гра ця заходить. І через те йому було й легше й простіше, коли на зміну цій таємничій жінці приходило знайоме дівча з круглими від страху очима.

— Ой! — сказало це дівча, старанно загортаючись у халатик.— У вас і дверей немає.

Спальня двокімнатного номера відділялася від вітальні портьєрою, і зараз Нонна Юріївна розгублено тупцювала на порозі.

— Стілець поставте,— порадив Юрій Петрович.— Якщо я спросоння переплутаю, куди йти, то наштовхнуся на стілець. Він загуркотить, і ви встигнете закричати.

— Дякую вам,— холодно відпарирувала Нонна Юріївна жіночим голосом.— На добраніч.

Юрій Петрович пішов у ванну, навмисно довго вмивався, щоб Нонна Юріївна встигла не тільки влягтися, а й заспокоїтись. Потім погасив світло, навшпиньках покрався до дивана, і старий диван заверещав усіма пружинами, як тільки він на нього сів.

— Ч-чорт! — голосно сказав він.

— Ви ще не спите? — раптом тихо спитала Нонна Юріївна.

— Ні ще.— Юрій Петрович скидав сорочку, але відразу надяг її знову.— Що ви хотіли, Нонно?

Нонна промовчала, а його серце забилося легко й стрімко. Він схопився, ступнув у сусідню кімнату, з гуркотом відштовхнувши стільця, що стояв на порозі.

— Ч-чорт!..

Нонна Юріївна тихо засміялася.

— Вам смішно, а я розбив ногу.

— Бідолашний!

У густих сутінках він побачив, що вона сидить на ліжку, як і раніше, кутаючись у халатик. І відразу зупинився.

— Ви так і сидітимете цілу ніч?

— Можливо.

— Але ж це безглуздо.

— А якшо я дурна?

Вона говорила зовсім спокійно, але це був спокій з усієї сили: йому здавалося, що він чує шалений стукіт її серця. Юрій Петрович зробив ще крок, невпевнено опустився на коліна на витертий готельний килимок і обережно взяв її руки. Вона покірно віддала їх, і халатик на її грудях відразу розійшовся наївно й беззахисно.

— Нонно...— Він цілував її руки.— Нонночко, я...

— Засвітіть світло. Ну будь ласка!

— Ні. Навіщо?

— Тоді мовчіть. Хоч би мовчіть.

Вони розмовляли так тихо, що не чули, а вгадували слова. А чули тільки, як шалено б'ються серця.

— Нонно, я мушу тобі сказати...

— Та мовчіть же. Мовчіть, мовчіть!

Що він міг зараз їй сказати? Що кохає її? Вона це відчувала. Чи, може, не кохає? Боже мій, як же він може не кохати її, коли він тут, поряд? Коли він стоїть на колінах і цілує їй — їй! — руки?

Так думала Нонна Юріївна. Навіть не думала, ні, вона не здатна була зараз ні про що думати. Це все проносилося, мелькало в її голові, це все намагалося усвідомити, збагнути лякливе дівча, а жінка невідступно думала лише про те, що він надто вже довго цілує їй руки.

Вона обережно потягла їх на себе, а він не відпускав і втикався в долоні лобом.

— Нонно, я повинен тобі сказати...

— Ні, ні, ні! Не хочу. Не хочу нічого чути, не хочу!

— Нонно, я старший, я зобов'язаний...

— Поцілуй мене.

Нонна з жахом почула власний голос, і дівча забунтувало, запручалося в ній. А Юрій Петрович ще стояв на колінах, ще був далекий, так недосяжно далекий від неї. І вона повторила:

— Поцілуй, чуєш? Мене ще ніхто, ніхто не цілував. Ніколи.

Якби він згаяв ще мить, вона б кинулася з вікна, втекла б світ за очі або на зло всім з'їла б цілу коробку сірників: у такий спосіб, за словами мами, наклала на себе руки якась дуже нещасна дівчина. Це була остання спроба відчайдушної жінки, що досі таємно жила в ній. Остання спроба перемогти самотність, нічну тугу, безпричинні сльози й солідні окуляри, яких Нонна болісно соромилася

А потім... Що було потім?

— Нонно, я кохаю тебе.

— Тепер говори. Говори, говори, а я слухатиму.

Вони лежали поруч, і Нонна весь час тягла на себе простирало. Але тепер у ній вже не було суперечки, тепер і відважна жінка, і лякливе дівча дуже злагідно всміхались одна одній в її душі.

— Я піду по сигарету. Нічого?

— Іди.

Вона лежала з заплющеними очима й живою усмішкою. У неї питали дозволу, вона могла щось забороняти, а щось дозволяти, і від цієї раптово знайденої могутності трохи ламорочилася голова. Вона ледь підвела вії, побачила, як біла постать, знову грюкнувши стільцем і чортихнувшись, пропливла в сусідню кімнату, почула, як черкнув сірник, відчула димок. І сказала:

— Кури тут. Поряд.

Біла постать зупинилася у дверях.

— Ти повинна зневажати мене. Я вчинив підло, я не сказав тобі, що...— Сміливість Юрія Петровича випаровувалася з швидкістю майже антинауковою.— Ні, я не одружений... Тобто формально я одружений, але... Розумієш, я навіть мамі ніколи не говорив, а тобі зобов'язаний...

— Зобов'язаний? Чи не вирішив ти, що я одружити тебе хочу?

Це був чужий голос. Ні жінки й не дівчати, а когось третього. І Нонна Юріївна зраділа, виявивши його в себе.

— Не хвилюйся: ми ж сучасні люди.

Він щось говорив, але вона чула тільки його винуватий, навіть трошечки запобігливий голос, і в ній уже бунтувало щось зле й горде. І, скоряючись цій злій гордості, що вже тріумфувала, Нонна скинула ковдру й почала неквапливо одягатися. І, незважаючи на те, що вона вперше одягалася при мужчині, їй не було соромно: соромно було йому, і Нонна це розуміла.

— Ми цілком сучасні люди,— повторювала вона, над силу всміхаючись.— Заміжжя, загси, весілля — які дурниці! Які, по суті, все дурниці! Все на світі! Я сама прийшла й сама піду. Я вільна жінка.

Він розгублено мовчав, не знаючи, що сказати їй, як пояснити і як утримати. Нонна спокійно одяглася, спокійно розчесала волосся.

— Ні, ні, не проводжай. Ти людина сімейна, особа офіційна. Що можуть подумати покоївки, уявляєш? Жах, що вони можуть про тебе подумати!

Нонна Юріївна поверталася додому незручним ранішнім поїздом. Сиділа, зіщулившись у кутку, притиснувши до себе новий круглий, мов футбольний м'яч, учнівський глобус, і вперше в житті жалкувала, що ніяк не може заплакати.

А Юрій Петрович залишився в цілковитому сум'ятті. Просидівши на роботі цілий день нерухомо й викуривши пачку сигарет, увечері написав-таки листа таємничій Марині, але не відіслав, а три дні носив у кишені. А потім перечитав і порвав на клаптики. І знову нерухомо сидів за столом, який щодня вкривався новими шарами вхідних і вихідних. І знову півночі складав листа, який цього разу починався: "Кохана моя, прости!.." Але Юрій Петрович не був мастак писати листи, і цього листа спіткала така сама доля.

— Треба поїхати,— повторював Юрій Петрович, без сну перевертаючись на готельному ліжку.— Завтра ж, ранішнім поїздом.

Але приходив ранок, і де й дівалася рішучість, і Чувалов знову мучився і кляв себе найгіршими словами. Ні, не за Нонну Юріївну.

Два роки тому в глухе алтайське лісництво приїхала з Москви практикантка. На той час Юрій Петрович уже відвик од студентських теревенів, ще не звик до міні-спідниць і ходив за практиканткою, мов цуцик. Дівчисько вертіло сором'язливим лісничим з садистською насолодою, і часом Юрієві Петровичу здавалося, що не вона у нього, а він у неї проходить практику. Через тиждень вона оголосила, що в неї день народження, зажадала шампанського, і керівник господарства особисто злітав за двісті кілометрів на казенному мотоциклі. Коли шампанське було випите, практикантка покружляла по кімнаті й оголосила:

— Стели постіль. Тільки, цур, я сплю від стіни. Над ранок Юрій Петрович зовсім втратив розум.

— Одягайся,— сказав він.— Поїдемо до сільради. Практикантка ніжилася на зім'ятих простиралах.

— До сільради?

— Розпишемося,— сказав він, квапливо надягаючи сорочку.

— Отак відразу? — Вона розсміялася.— Як цікаво! Вони підкотили до сільради на мотоциклі, що дико гарчав, через десять хвилин одержали свідоцтво і жирні штампи в паспорти, а через три дні молода дружина гайнула до Москви.