Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Юрій Петрович у той час боровся з непарним шовкопрядом на далекій ділянці і, повернувшись, виявив удома тільки записку:

ДЯКУЮ.

Зворотної адреси практикантка не залишила, і Юрієві Петровичу довелося писати на інститут. Лист довго десь блукав, відповідь надійшла тільки через два місяці і була коротка, як і їхнє подружнє життя:

Я ЗАГУБИЛА ПАСПОРТ. РАДЖУ ЗРОБИТИ ТЕ Ж САМЕ.

Юрій Петрович не став губити паспорт, а постарався забути про цю історію і листів більше не писав. Потім довелося здавати справи, і вже в Ленінграді від студентського товариша Чувалов дізнався про новину, що примусила його знову розшукати дружину, яка загубила паспорта:

— Знаєш, у Марини дитина.

Він усе-таки знайшов її. Написав листа на домашню адресу, і у відповідь на запитання, чи не його це дитина, одержав рівно три слова:

УСЕ МОЖЕ БУТИ.

І ось тепер йому треба було знати правду, як ніколи. Знати, хто він: чоловік чи не чоловік, батько чи не батько, вільний чи не вільний. Але глузливий цинізм її відповідей виводив Чувалова з рівноваги, і він тільки писав листи, рвав їх і писав знову.

А зараз він боявся втратити Нонну. Тут було кого втрачати, і тому Юрій Петрович ніяк не міг наважитися сісти в поїзд і приїхати до неї. Приїхати означало вирішити "так" або "ні", а в цьому разі залишалося ще рятівне "можливо". А тут якраз із Москви прибув великий начальник, і Юрій Петрович зрадів, бо нікуди не міг поїхати. Три дні

він уводив начальство в курс справи, а потім раптом занудьгував і несподівано для себе оголосив:

— Тут цікавого для тебе мало: ліси в основному вторинні. А ось біля Чорного озера зберігся ще цікавий масивчик.

Сказав і злякався: раптом згодиться?

— Знову комарів годувати?

— Комарів немає, мошка з'явилася.— Юрій Петрович з подивом виявив, що умовляє.— А масив цікавий з погляду природного біоценозу: якраз твій коник.

— Гаразд, умовив,— сказав начальник, і Юрій Петрович розхвилювався.

Прибувши в селище, Чувалов відрекомендував начальство місцевій владі й побіг до Нонни Юріївни.

Добирав на бігу гарячі слова й не відразу повірив очам, побачивши на знайомих дверях комірний замок. Помацав його рукою, походив навколо й пішов до директора школи.

— У Ленінграді Нонна Юріївна. Три дні, як поїхала.

— Коли повернеться?

— Повинна двадцятого серпня, але...— Директор зітхнув.— Аналогічний випадок був позаторік.

— Що ви кажете?

— її попередниця теж поїхала побачитися з мамою, а прислала заяву з проханням "за власним бажанням".

— Не може бути!

— Все може бути,— по-філософському сказав директор.— Звичайно, Нонна Юріївна педагог серйозний, але ж і Ленінград місто серйозне.

— Так, так,—тихо сказав Юрій Петрович.— Маминої адреси не знаєте?

Записав адресу, розгублено пообіцяв директорові дрівець для школи і вже без усякого інтересу повів великого начальника в заповідний масив.

— Пішки потяг,— бурчав начальник, не без задоволення чалапаючи босоніж лісовою дорогою.— І спати, мабуть, на ялиновому гіллі примусиш? Відлюдько ти, Чувалов, недарма досі бурлакуєш.

— Облиш це! — раптом закричав стриманий Юрій Петрович.— Звикли молоти язиком у кабінетах!

— Ні, ти справжній відлюдько,— сказав, помовчавши, начальник.— Якраз пора тобі в міністерство. Між іншим, як інспектуючий можу там доповісти про повний порядок у твоєму господарстві. Ліс доглянутий, порубок не видно. Ні, знаєш, Юро, мені подобається. їй-богу, подобається.

Юрій Петрович похмуро мовчав. А втім, начальник замовк теж, натрапивши на солідного розміру щит, збитий із струганих дощок. На щиті був випалений вірш:

Стій, туристе, ти у лісі,

не жартуй з вогнем, дивися,

ліс — наш дім,

живем ми в нім.

Бо, якщо біда нам буде,

де тоді нам жити, люди?

По боках щита розпеченим цвяхом були випалені зайці, їжаки, білки, птахи та великий лось, схожий на стомленого Якова Прокоповича.

— Добряче,— сказав начальник.— Твоя ініціатива?

— Ото ще! — сказав Юрій Петрович.— Сам дивуюся, коли він усе встиг!

— Хто?

— Лісник мій. Єгор Полушкін.

— Цікаво,— сказав начальник.— Це я сфотографую.— І поліз по фотоапарат.

Чувалов усміхнувся:

— Плівки не вистачить.

Надвечір вони дісталися до Єгорового куреня. Начальник переписав дорогою всі Кольчині твори й витратив —усю плівку.

— Отже, ти автор? — допитував він Кольку.— Молодець! Поетом будеш?

— Ні-і.— Колька засоромився.— Лісничим. Як Юрій Петрович.

— За це ти двічі молодець, Миколо!

Стомлений і трохи стурбований увагою великого начальника, Єгор тихо відсунувся від вогнища.

Чувалов був похмурий, але Єгор не звертав на це уваги. Його цікавив незнайомий начальник, і він весь час думав, чи не допустив де промаху.

— В Москві бував коли, Єгоре Савелійовичу?

— В Москві? — Єгор не вмів так швидко перебудовуватися.— А чого?

І Юрій Петрович з ходу повідав Єгорові сумну історію свого сімейного життя. Єгор слухав, журився, але йому весь час заважала неясна згадка про Москву. Тому він і перепитав:

— Ну то вона в Москві?

— Гей, змовники, юшку сьорбати! — весело гукнув начальник.

Через тиждень з Москви прийшов офіційний виклик. Лісник водоохоронного масиву Єгор Полушкін запрошувався на Всесоюзну нараду працівників лісового господарства за особливі, видно, заслуги, оскільки в лісниках ходив без року тиждень.

— Слона подивлюся, синку,— сказав Єгор.

— Слона дивитися — невеликий прибуток,— пробурчала Харитина.— Ти головний ГУМ подивися: люди грошей зібрали і список склали, кому що треба.

Нікого на Єгорових проводах не було, тільки Яків Прокопович. У того своє прохання:

— Доповідати доведеться — про човнову станцію не забудь, товаришу Полушкін. Запроси ввічливо: мовляв, комфорт, вода м'яка, ліс із грибом. Може, хто з центру оживить нашу місцевість.

Зовсім уже в дорогу зібралися — Мар'їца. Засвітилася усмішкою ще в дверях:

— Ох, Єгоре Савелійовичу, ох, Тінушко! До Москви ж, не в область.

— Цілком згоден,— сказав Яків Прокопович.

Але не Яків Прокопович Мар'їці зараз був потрібен. Вона з Єгора Полушкіна, з бідоносця божого, очей масних не зводила.

— Єгоре Савелійовичу, голубчику, потай я тобі кланяюся. І від чоловіка потай і від сина потай. Порятуй ти нас, Христа ради. Адже карний розшук Федора Іпатовича тягає. Пустити ж по світу погрожують.

— Закон поваги вимагає,— суворо сказав Яків Прокопович.

Єгор промовчав. А Мар'їца заплакала й сестрі на плече схилилася:

— Пропадаємо!

— Скажи ти начальникові якому, Єгоре,— зітхнула Харитина.— Рідня ж. Не чужі.

— А хто мене спитає? — нахмурився Єгор.— Велике діло— лісник до Москви приїхав.

Хоч як плакала Мар'їца, хоч як побивалася, нічого він більше не сказав. Узяв чемодан — спеціально для Москви найбільший купили,— попрощався, посидів перед тим, як іти, і подався на вокзал. А Мар'їца додому побігла.

— Ну, що зволив сказати? — спитав Федір Іпатович.

— Відмовив він, Феденько. Гордий став надто.

— Гордий! — І жовна по вилицях забігали.— Ну, гаразд, якшо гордий. Гаразд.

А Єгор сидів біля вікна у вагоні, і колеса стукали: "До Москви! До Москви! До Москви!.."

Та поки що не до Москви, правда, а до обласного центру, на пересадку. І якраз у цей час з обласного того центру інший поїзд виходив: з Юрієм Петровичем біля вагонного вік. на. І колеса тут по-іншому стукали: "До Ленінграда! До Ленінграда! До Ленінграда!.."

Не знайшовши в обласному місті Юрія Петровича, Єгор відразу втратив усю гордість і сів у московський поїзд дуже розгублений. Щоправда, квиток йому Чувалов узяв заздалегідь і залишив у готелі, де Єгорові цього квитка і вручили з повідомленням, що сам Чувалов відбув у невідомому напрямку.

Вперше Єгор їхав у купейному вагоні, де з ощадливості не став брати постіль. Попутники трапилися солідні, про щось розмовляли, але Єгор розмови не підтримував. Він не одержав останніх напутніх вказівок від Юрія Петровича, і йому було не до розмов. І ніч майже не спав і горював на голому матраці, боячись перевертатися, щоб нікого не розбудити.

Над ранок він геть затерп і прибув до столиці в закляклому стані.

Проте його побоювання виявилися передчасними: в Москві Єгора зустріли і влаштували в готель.

— Вам, очевидно, доведеться виступити в дебатах,— сказав юнак, який його зустрічав, коли вони пройшли в номер.

— У чому?

— В дебатах.— Юнак дістав папір, поклав на стіл.— Ми підготували для вас деякі тези. Ознайомтеся.

— Ага,— сказав Єгор.— А зоопарк далеко?

— Зоопарк? — недовірливо перепитав юнак.— Здається, метро "Краснопрєсненська". Завтра о десятій ранку чекаємо в міністерстві.

— Завчасно прийду,— запевнив Єгор.

Юнак пішов, а Єгор, нашвидку перекусивши в буфеті, розпитав, як проїхати до станції "Краснопрєсненська", і не дуже впевнено спустився на ескалаторі в метро.

У зоопарку він довго затримувався перед кожною кліткою, а перед слоновником завмер. Навколо мінялися люди, приходили, дивилися, ішли собі, а Єгор стояв і стояв, сам собі не вірячи, що бачить живого слона. Щоправда, слон цей не ходив вулицями, а стояв у міцно обгородженому вольєрі, але поводився вільно: обсипався піском, пирхав і підбирав булки, що кидали йому діти через загородку. Єгор стежив за кожним рухом слона, бо дуже хотів усе запам'ятати і потім показати Кольці. Так стежив, що навіть служитель зацікавився:

— Що, громадянине, гарна худобина?

— Це тварина,— суворо виправив Єгор.

— Правильно.— Служитель був у літах, і Єгор розмовляв з ним вільно.— Не боїшся?

— А чого? Ти ж не боїшся?

— Ну, допоможи тоді. Потім у селі хвалитимешся, що слона годував.

— Яв селищі живу.

— Все одно похвалишся.

Служитель провів Єгора в зимове приміщення, де стояв ще один слон, менший. Він смачно наминав буряк з морквою і двічі ввічливо обнюхав Єгора чорним гачечком хобота.

— Розумна тварина! — захоплювався Єгор.

Потім служитель повів Єгора по зоопарку, розповів, кого із звірів як і коли годують. Повів і в мавпятник, але там Єгорові не сподобалося:

— Горланять.

Вони разом пообідали в їдальні для співробітників і остаточно подружилися. Єгор розповів про нараду, про селище й особливо про Чорне озеро.

— Раніше Лебедине називалося, а тепер — Чорне.

— Вимирає жива краса,— зітхав служитель.— Самі зоопарки скоро залишаться.

— Зоопарк — це не те.

— Не те, певна річ.

Єгор пішов із зоопарку останнім, коли ГУМи й ЦУМи були вже зачинені.

Подумав трохи, пригадав розповідь Юрія Петровича, названу ним адресу й дізнався в міліціонера, як їхати.

Він не зовсім уявляв собі мету цих відвідин, але розгублене обличчя Чувалова вперто не йшло з пам'яті.

На дев'ятий поверх він піднявся без ліфта, оскільки користуватися ним не вмів.