Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Ви проходьте мимо і не зачіпайте, бо для вас мурахи добрі друзі, знайте.

— Оце так так! — з почуттям сказав Єгор.— Це ти здорово написав. І доладно.

— Я завтра ще напишу! — закричав Колька натхненно.— Я, може, цілу поему напишу!

— Треба, щоб коротко,— уточнив Єгор.— Коротко і ясно. Ось як про мурахів.

— Буде коротко,— підтвердив Колька.— Коротко й дзвінко.

Залишивши Кольку складати дзвінкі вірші, Єгор другого дня подався додому. Настругав дощок, збив з них щити, повантажив усе на віз, і вельми терпляча казенна кобила вже надвечір рушила назад до куреня біля Чорного озера.

Стара кобила йшла поважним кроком. Єгор зосереджено бив комарів і роздумував, що б ще таке зробити в підвідомчому лісі. Може, старі дерева перемітити, щоб—борони боже! — не повалив хто на дрівця чи на матеріал. Може, ще що придумати для туристів, які пронюхали про заповідний куточок і тепер уже нізащо не дадуть йому спокою. А може, й справді переписати всю лісову живність у грубезний зошит і подарувати цього зошита Юрієві Петровичу: ото, мабуть, здивується!

І так він трясся на возі второваною лісовою дорогою і думав свої думи, поки тягучий тріск падаючого дерева не привернув його уваги. З тяжким зітханням упало це дерево на землю, на мить стало тихо, а Єгор, натягнувши віжки, зіскочив з воза й побіг. І поки біг, виразніший ставав стукіт квапливих злодійських сокир, і він біг на цей стукіт.

Біля поваленого стовбура метушилося двоє, обрубуючи гілки. Але Єгор зараз не рахував порубників: двоє то двоє, п'ятеро то п'ятеро. Він усвідомив своє право, і це усвідомлення робило його безстрашним. І тому він просто забіг з боку просіки, щоб дорогу їм відрізати, крізь кущі продерся і закричав:

— Стій і з місця не руш! Прізвщце? 1

Обернулися ті двоє: Філя та/Черепок./1 Єгор зупинився, наче на пень наскочив. /

— О! — сказав Філя.— Помічник прийшов.

А Черепок дивився злими червоними очицями. І мовчав.

— Яке цікаве виходить явище,— вів далі Філя, усміхаючись ще привітніше, ніж раніше, в дружні часи.— Історична, можна сказати, зустріч. На високому рівні за круглим пеньком.

— Навіщо повалили? — глухо спитав Єгор, штовхнувши ногою деревину.— Хто звелів валити?

— Обов'язок,— зітхнув Філя, але усмішки не сховав.—

Навіщо, цікаво тобі знати? А в фонд. Відвантажимо завтра три порожні півлітри: нехай палять танки імперіалізму бензиновим вогнем.

— Хто звелів, питаю! — Єгор з усієї сили звів брови, щоб стати суворим хоч трошки.— Знову шабашка ваша дика, так розуміти, еге?

— Розумій так, що три півлітри.— Філя солодко прицмокнув і замружився.— Одну можемо тобі подарувати, якщо підсобиш.

Єгор поглянув на Черепка, що дивно сопів, і сказав:

— Сокири давайте.

— Сокир ми тобі не дамо,— сказав Філя.— А дамо або півлітру, або по шиї. Сам вибирай, що тобі зручніше.

— Я як офіційний лісник тутешнього масиву офіційно вимагаю...

— А прізвище моє сьогодні буде Пупкін,— глухо, як з бочки, сказав Черепок.— Так і запиши, поліцаю проклятий.

Замовк, і відразу стало тихо-тихо, тільки трав'яні бабки дзвеніли. І Єгор почув і цей дзвін, і цю тишу. І зітхнув:

— Який такий поліцай? Навіщо отак?

— У начальство виліз? — захрипів Черепок.— Виліз у начальники і вже знущаєшся? Уже прізвище питаєш? А це ти бачив? Бачив, трясця твоїй матері?..

Він картинно рвонув на грудях перепрілу стару сорочку, і вона розпалася від плеча до пупа, розпалася враз, без звуку, як у німому кіно. Черепок, вислизнувши з рукавів, повернувся і підставив Єгорові пітну спину:

— Бачив?

Брудна, зігнута колесом спина його була вся у горбистих синіх рубцях. Рубці йшли від боку до боку, ламаючись на худому, гострому хребті.

— Художньо розписано,— сказав Філя, посміхаючись.— Видно руку майстерності.

— Все тут розписано, все! — кричав Черепок, не розгинаючись.— І поліцаї, і есеси, і жандарми німецькі. Ти теж хочеш? Ну, давай! Давай розписуйся!

— Жінку з малими дітьми у нього поліцаї в хаті спалили,— тихо й несподівано серйозно сказав Філя.— Закрийся. Закрийся, Льоню, не перед тим виставляєшся.

Черепок покірно накинув роздерту сорочку, схлипнув і сів на щойно повалену сосну. Незважаючи на спеку, його тіпало, він весь час тер шкарубкими долонями неголене обличчя і повторював:

— А жити коли буду, га? Жити коли почну?

І знову Єгор почув дзвін бабок і дзвін тиші. Постояв, чекаючи, коли відрине від серця тяжкий жаль, подивився, як здригається в незрозумілому ознобі Черепок, і гучно ковтнув, бо стисло раптом горло Єгорове, аж підборіддя затремтіло. Але він проковтнув цей клубок і тихо сказав:

— При законі я.

— А хто ж знатиме?—спитав Філя.— Що він, порахований, ліс твій?

— Усе в держави пораховано,— сказав Єгор.— І тому вимагаю з лісу вшитися. Завтра акт на порубку складу. Сокири давайте. 4

Руку до сокир простяг, але Філя враз перехопив ту, що ближче. І на руці виважив:

— Сокиру тобі? А сокирою не хочеш? Ліс глухий, Єгоре, а ми люди темні...

— Віддай йому сокиру,— сказав раптом Черепок.— Світла я не люблю. Я темряву люблю.

І пішов крізь кущі, сорочки не підібравши. І розірвана перепріла сорочка волочилася за ним, чіпляючись за гілля.

— Ну, Єгоре, не ображайся, коли поночі зустрінемося! Це Філя на прощання сказав, сокири йому пожбуривши.

А Єгор затаврував повалене дерево, забрав сокири й повернувся до сонної кобили. Сів на віз, вжарив раптом батогом по невинній казенній спині й затрусився до озера. Тільки сокири об щити брязкали.

Біля озера Колька чекав з віршами про гарну поведінку. І це було єдине, про що хотів думати Єгор.

З кожним днем Нонна Юріївна дедалі гостріше відчувала необхідність з'їздити до міста. Чи то по книжки, чи то по зошити. Спочатку тинялася, а потім пішла до директора школи й багатослівно, хвилюючись, повідомила його, що навчального року без цієї поїздки почати неможливо. І що вона хоч зараз ладна поїхати й привезти все, що потрібно.

— А що потрібно? — здивувався директор.— Нічого, слава богу, не потрібно.

— Глобус,— сказала Нонна Юріївна.— У нас зовсім нікудишній глобус. Замість Антарктиди — дірка.

— Немає в мене лімітів на ваші Антарктиди,— пробурчав директор.— Вони глобусами у футбол грають, а тоді дірка. До речі, з погляду філософії, дірка — це теж дещо. Це певний простір, оточений матеріальною субстанцією.

— Можу й м'яч купити,— з готовністю закивала Нонна Юріївна.— І взагалі. Інвентар.

— Гаразд,— згодився директор.— Якщо в тридцятку вкладетеся, відпущу. Дорога за ваш рахунок.

У місті проходила якась обласна нарада, і місць у готелях не було. Проте ця обставина скоріше порадувала Нонну Юріївну, ніж засмутила. Вона відразу ж подзвонила до Юрія Петровича, сказала, що її примусом відправили сюди у відрядження, і не без таємної зловтіхи повідомила, що місць у готелі немає.

— Ви людина авторитетна,— говорила вона, всміхаючись телефонній трубці.— Поклопочіться про командировочного педагога з дрімучого закутка.

— Поклопочуся,— сказав Юрій Петрович бадьоро.— Голодна, мабуть? Ну, приходьте, щось придумаємо.

— Ні...— раптом пискнула Нонна Юріївна.— Тобто прийду.

Саме в цю мить Нонна раптом виявила, що в ній досі мирно вживалися дві зовсім протилежні істоти. Однією з цих істот була спокійна, впевнена в собі жінка, що вибила липове відрядження і ловко говорила по телефону. А другою— боягузливе дівча, що смертельно боялося всіх чоловіків, а Юрія Петровича особливо. Те дівча, що пискнуло в трубку "ні".

А Юрій Петрович замість клопотатися до буфету кинувся. Накупив булочок, молока, солодощів, замовив чай покоївці. Тільки встиг у номері прибрати й накрити на стіл, як постукала сама Нонна Юріївна.

— Пробачте. Вам не вдалося допомогти мені, Юрію Петровичу?

— Що? Ага, з улаштуванням. Я дзвонив. Обіцяли до вечора щось зробити, але без гарантії. Ось чайку поп'ємо — ще подзвоню.

Брехав Юрій Петрович з деяким прицілом, хоч ніяких завчасно обдуманих намірів у нього не було. Просто йому дуже подобалася ця сором'язлива вчителька, і він не хотів, щоб вона пішла. Номер був двокімнатний, і потай мріялося, що Нонна Юріївна змушена буде лишитися тут до ранку. Ось і все, а решту він гнав від себе щиро й наполегливо. І тому частувати Нонну Юріївну міг з чистою совістю.

Зголодніла мандрівниця поглинала бутерброди з недіво-чим апетитом. Юрій Петрович особисто робив їх для неї, а сам задовольнявся спогляданням. І ще розпитував: йому подобалася її дитяча звичка відповідати з напханим ротом.

— Отже, ви вважаєте старанність позитивною якістю сучасної людини?

— Безумовно.

— А хіба тупе "буде зроблено" не породжує бездумної догідливості? Адже особистість починається з усвідомлення власного "я", Нонно Юріївно.

— Особистість сама по собі ще не ідеал: Гітлер теж був особистістю. Ідеал — інтелігентна особистість.

Нонна Юріївна була максималістка, і це теж подобалося Юрієві Петровичу. Він увесь час усміхався, хоча внутріш-

ньо підозрював, що ця усмішка може мати ідіотський вигляд.

— Під інтелігентною особистістю ви розумієте особистість високоосвічену?

— Оце вже ні. Освіта — кількісна оцінка людини. А інтелігентність— —оцінка якісна. Звичайно, кількість здатна переходити в якість, але не в усіх і не завжди. І для мене, наприклад, Єгор Полушкін куди більший інтелігент, ніж хтось із трьома дипломами.

— Сувора у вас шкала оцінки.

— Зате правильна.

— А ще яку якість ви хотіли б бачити в людях?

— Скромність,— сказала вона, раптом похнюпившись.

Юрій Петрович подумав, що ця відповідь скоріше реакція на ситуацію, ніж точка зору, але розвивати цю тему не наважився. На цей час Нонна Юріївна з'їла всі тістечка і тепер слухняно досьорбувала чай.

— Ви ж не забудете подзвонити стосовно готелю?

— Ага! — спохопився Юрій Петрович.— Звичайно, звичайно.

Він підійшов до телефону і, поки Нонна Юріївна прибирала з столу, набрав неіснуючий номер. У трубці сердито гуло, і Юрій Петрович боявся, що вона почує цей гудок. І говорив голосніше, ніж треба:

— Комунгосп? Мені начальника відділу. Здрастуйте, Петре Івановичу, це Чувалов. Так-так, я дзвонив вам. Що? Та це неможливо, Іване Петровичу! Що ви кажете? Послухайте, я дуже вас прошу...

Через недосвідченість Юрій Петрович не тільки плутав ім'я начальства, а й не робив пауз між реченнями, і якби Нонна Юріївна слухала, що він бурмоче, вона б одразу все зрозуміла.