Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

БОРИС ВАСИЛЬЄВ

НЕ СТРІЛЯЙТЕ БІЛИХ ЛЕБЕДІВ

РОМАН

Переклад з російської Галини Петровської

ВІД АВТОРА

Коли я входжу в ліс, я чую Єгорове життя. У клопітливому лепеті осичняків, у соснових зітханнях, у важкому змахові ялинових лап. І я шукаю Єгора.

Я знаходжу його в червневому хвойному лісі — невтомного й безжурного. Зустрічаю його в осінній мокречі — поважного й розкошланого. Чекаю його в морозяній тиші — задумливого й світлого. Бачу його у весняному квітуванні — терплячого й нетерплячого водночас. 1 завжди дивом дивуюсь, який же він був різний — різний для людей і різний для себе.

І різне було його життя — життя для себе й життя для людей.

А може, всі життя різні. Різні для себе й різні для людей? Та чи завжди є сума в цих різницях? Удаючи з себе різних, чи й насправді різні, чи завжди ми єдині в своїй суті?

Єгор був єдиний, бо завжди залишався самим собою. Він не вмів і не намагався здаватися інакшим — ні кращим, ні гіршим. І діяв не з міркувань розуму, не з прицілом, не для схвалення згори, а так, як наказувало сумління.

1.

Єгора Полушкіна в селищі звали бідоносцем. Коли загубилися перші дві літери, цього вже ніхто не пам'ятав, і навіть власна дружина, очманівши через хронічне невезіння, несамовито кричала уїдливим, мов комарине дзижчання, голосом:

— Нелюдь заморська закляття моє сирітське господи спаси й помилуй бідоносцю чортів...

Кричала вона на одній ноті, поки вистачало повітря, і розділових знаків не вживала. Єгор гірко зітхав, а десятирічний Колька, ображаючись за батька, плакав десь за сарайчиком. І ще тому він плакав, що вже тоді розумів: материна правда.

А Єгор через лемент та лайку завжди почував себе винним. Винним не на розум, а на совість. І тому не сперечався, а тільки карався.

— У людей чоловіки ото вже годувальники ото вже в їхньому домі всього по вінця ото вже жінки у них як лебідоньки!..

Харитина Полушкіна була родом із Заонежжя і з лайки легко переходила на голосіння. Вона вважала себе скривдженою од дня народження, діставши від п'яного попа вкрай неможливе ім'я, яке лагідні сусідоньки скоротили до перших двох складів:

— А Харя наша знов годувальника свого критикує. А ще за те їй було кривдно, що рідна сестра (ну, діжка

та й годі, далебі!), тож рідна сестра Мар'я мов білорибиця по селищу плавала, губи підбирала й очі закочувала:

— Не поталанило Тіні з чоловіком. Ой, не поталанило, ой!..

Це при ній—Тіна й губки гузкою. А без неї — Харя і 6

рот аж по вуха. А сама ж їх у селище зманила. Хату примусила продати, сюди перебратися, від людей посміх терпіти.

— Тут, Тіно, культура. Кіно показують.

Кіно показували, але Харитина до клубу не заходила: господарство немічне, чоловік у дурниках і надягти майже нема чого. Однією поганенькою сукнею щодня людям очі мулити — набриднеш. А у Мар'їци (вона, виходить, Харя, а сестриця — Мар'їца, ось воно як!), тож у Мар'їци суконь шерстяних — п'ять штук, костюмів сукняних — два та костюмів джерсових — аж три. Є в чому на культуру подивитись, є в чому себе показати, є що в скриню покласти.

А причина в Харитини одна: Єгор Савелійович, чоловік дорогий. Законний, хоч і невінчаний. Батько синочка єдиного. Годувальник і добувач, щоб його цап заколов рогами.

Між іншим, друг-приятель порядної людини — Федора Іпатовича Бур'янова, Мар'їного чоловіка. Через два провулки— хата власна, на п'ять стін. З таврованих колод: одна в одну, гладенькі та рівненькі. Дах цинковий: блищить, як нове відро. У дворі — два кабанчики, овець шість штук та корова Зірка. Доїться так, що в хаті цілий рік масниця. Та ще півень на гребені даху, наче живий. Хто у відрядження приїде — до них водили.

— Чудо місцевого народного умільця. Самою сокирою, уявіть собі, самою сокирою зроблено, як у давнину!

Щоправда, чудо це до Федора Іпатовича не мало відношення: тільки було на його хаті. А зробив півня Єгор По-лушкін. На витребеньки у нього часу вистачало, а от на діло якесь...

Зітхала Харитина. Ох, не допильнувала її матінка-не-біжчиця, ох, не прибив її віжками рідний батечко! Тоді б, дивися, не за Єгора вискочила б, а за Федора. Мов цариця жила б.

Федір Бур'янов сюди за довгим карбованцем приїхав тоді ще, коли тут ліси шуміли — краю не видно було. На ту пору потреба була, і валили цей ліс зі смаком, з гуркотом, з прогресивкою.

Селище побудували, електрику провели, водопровід налагодили. А як вітку від залізниці дотягли, то й ліс навколо кінчився. Буття, так би мовити, на даному етапі обігнало чиюсь свідомість, породивши комфортабельне, але нікому вже не потрібне селище посеред убогих решток колись дзвінкого хвойного лісу. Останній масив навколо Чорного озера обласні організації і власті на превелику силу зуміли оголосити водоохоронним, і робота припинилася. А оскільки перевалочна база з лісопильнею, побудованою за останнім словом техніки, при селищі вже існувала, то ліс сюди почали тепер возити спеціально. Возили, вивантажували, пиляли та й знову вантажили, і вчорашні лісоруби поставали вантажниками, такелажниками та робітниками при лісопильні.

А от Федір Іпатович за рік наперед усе точно Мар'їці сказав:

— Хана прогресивкам, Мар'є,— валити незабаром не буде чого. Треба було б підшукати щось підходящіше, поки ще пилки у вухах джеркотять.

І підшукав: лісником в останньому охоронному масиві при Чорному озері. Сіна накосити — безплатно, риби навалом і дрова задарма. Отоді він собі п'ятистінку й вибудував, і добра припас, і господарство розвів, і господиню одягнув — любо подивитися. Одне слово — голова. Господар.

І поводився відповідно: межи очі не ліз. І карбованцю, і слову ціну знав: коли вже кидав їх, то з глуздом. З кимось за вечір і рота не розтулить, а когось і повчить розуму:

— Ні, не загнуздав ти життя, Єгоре, воно тебе загнуздало. А чому таке становище? Вникни.

Єгор слухав покірно, зітхав: ой, погано він живе, ой, погано. Сім'ю до скрути довів, себе принизив, перед сусідами соромота — все так. Федір Іпатович говорить усе правильно. І перед дружиною соромно, й перед сином, і перед людьми добрими. Ні, треба край шукати такому життю. Треба інше починати: може, за нього, за майбутнє світле й розумне, Федір Іпатович ще чарочку наллє, подобрішає?..

— Атож, життя загнуздати — господарем стати, отак старі міркували.

— Правда твоя, Федоре Іпатовичу. Ох, правда!

— Сокиру ти в руках тримати вмієш, не заперечую. Але — без глузду.

— Авжеж. Це точно.

— Керувати тобою треба, Єгоре.

— Треба, Федоре Іпатовичу. Ох, треба!..

Зітхав Єгор, журився. І господар зітхав, замислювався. І всі тоді зітхали. Не співчуваючи — осуджуючи. І Єгор під їхніми поглядами ще нижче голову хилив. Соромився.

А якщо вникнути, то й соромитися не було чого. І працював Єгор завжди на совість, і жив сумирно, без пустощів, а виходило, що скрізь був винен. І він не сперечався, а тільки сумував дуже, лаючи себе на чому світ стоїть.

З гнізда насидженого, де жили в рідному колгоспі коли не в достатку, то в пошані, з гнізда цього майже враз випурхнули. Наче птахи нетямущі чи бурлаки якісь, що не мають ні кола, ні двора, ні дітей, ні господарства. Затьмарення найшло.

Того березня — завірюшного, морозяного — теща вмерла, Харитини та Мар'їци рідна матуся. Якраз на Явдоху упокоїлась, а на похорон рідня на ґринджолах заїжджалася: машини в снігах застрявали. Так і Мар'їца прибула: сама, без господаря. Відплакали матусю, відправили похорон, пом'янули, цілком дотримали звичаю. Замінила Мар'їца чорну хустку на пухову та й бовкнула:

— Відстали ви тут од культурного життя в своєму гної.

— Себто як? — не зрозумів Єгор.

— Модерну справжнього нема. А в нас Федір Іпатович нову хату ставить: п'ять вікон на вулицю. Електрика, універмаг, кіно щодня.

— Щодня — і нове? — здивувалася Тіна.

-— А ми на старе й не підемо, дуже треба. У нас цей... Будинок моделей, промтовари закордонні.

З темного кутка суворо дивилися древні лики. І матір божа вже не всміхалась, а хмурилася, та хто ж дивився на неї з того часу, як стара душу віддала? Вперед усі дивилися, в цей... як його... в модерн.

— Еге ж, ставить Федір Іпатович хату — картинка. А стара звільняється, то куди ж її? Продавати шкода: гніздо рідне, там Вовочка мій по підлозі повзав. От Федір Іпатович і звелів вам її подарувати. Ну, підсобите, звісно, спершу нову поставити, як ведеться. Ти, Єгоре, на теслярстві набив руку.

Підсобили. Два місяці Єгор від зорі до зорі сокирою цюкав. А зорі ж північні: розтикав їх господь по дню далеко одна від одної. До дзвону намахаєшся, поки стемніє. А тут ще Федір Іпатович підсобляє:

— Ти ще отой ріжок, Єгорушко, притеши. Не лінуйся, працівничку, не лінуйся: я тобі хату задарма віддаю, не буду собачу.

Хату й справді віддав. Тільки ж вивіз звідти все, що ще шашіль не сточив: навіть підлогу в світлиці розібрав. І піддашок над колодязем. І ще погріб розкотив та витяг: колоди ті цілком могли знадобитися. За сарайчик узявся був, та тут уже Харитина не витримала:

— Гадюко ти потайна кровопивце скажений пронозо лютий!

— Ну, тихо, тихо, Харитино. Свої ж бо, чого галасувати? Не ображаєшся, Єгоре? Я ж як совість велить.

— Таж це... Значить, так, раз воно не інак.

— Ну то й добре. Гаразд, користуйтеся сарайчиком: дарую.

Та й пішов собі. Справний дядько. І піджак на ньому бостоновий.

Помирилися. В гості ходили. Ніяковів Єгор у гостях отих, господаря слухав.

— Світ, Єгоре, на чоловіках стоїть. Чоловіками держиться.

— Так, Федоре Іпатовичу. Правильно.

— А хіба є в тобі мущинство справжнє? Ну скажи, є?

— Таж як... Ось жінка моя...

— Та не про те я, не про страм! Тьху!..

Сміялися. І Єгор, з усіма разом хихотів: чого ж бо з дурного не посміятися? То з Федора Іпатовича не посмієшся, а от з нього — та на здоров'я, громадяни любі! З цілковитим вашим задоволенням!..

А Тіна лише всміхалася. З усієї сили всміхалася гостям дорогим — сестрі рідній та Федорові Іпатовичу. Цьому особливо: господар.

— Ага, скеровувати тебе треба, Єгоре, скеровувати. Без вказівки ти ніякого діла не впораєш. І життя власним розумом ніколи не збагнеш. А не збагнеш життя — жити не навчишся. Отакечки, Єгоре Полушкіне, бідоносцю божий, такечки...

— Та вже, значить, так, раз воно не інак.

2

Зате був Колька.

— Чистооке хлоп'я росте, Тінушко. Ох, чисті очі в хлопця!

— Ну й безглуздо, коли так,— бурчала Харитина (вона завжди на нього бурчала: як голова сільради привітав із законним шлюбом, так і почала бурчати).— В усі часи чистооким така робота: на собі орати замість трактора.

— Ну що ти, що ти! Даремно так, даремно.

Колька веселий ріс, добрий.