Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

І дивитися нікуди не міг: тільки на бінокль. Адже справжній бінокль, товариші милі!

— Хочеш подивитися?

Колька "ага" хотів сказати, рота роззявив, а замість

"ага" булькання якесь вийшло. Незрозуміле булькання, але руда бінокля все ж таки простягла:

— Тільки не впусти.

— Ні-і.

Поки татко мотор одержував та настанови від Якова Прокоповича вислуховував, Колька в бінокль дивився. Якщо в маленькі віконечка дивитися —великим усе бачиться. А якщо у великі віконечка, то все, навпаки, маленьке. Незрозуміло зовсім: повинно ж бути великим, якщо у велике, і маленьким, якщо в маленьке, еге ж? А тут усе не так. Не так, як належить. І ця обставина Кольку набагато більше захоплювала, ніж пряме призначення бінокля: він увесь час вертів його і дивився на ворону з різних кінців.

— Навіщо ж ти його вертиш?—спитала руда.— Дивитися треба в окуляри, ось сюди.

— Я знаю,— тихо сказав Колька.

— А для чого ж вертиш?

— Так,— засоромився Колька.— Цікаво.

— Синку! — покликав Єгор.— Підсоби-но мені тут, синку. Тицьнув Колька бінокль у руки рудій, хотів "дякую"

сказати, але з горлянки знову хрип якийсь виліз і довелося побігти без подяки. А ряба сказала:

— Тубілець.

— Облиш,— ліниво відмахнулася руда.— Звичайна погано вихована дитина.

Під недремним оком Якова Прокоповича Єгор начепив "Ветерок" на корму "дев'ятки" (колишнє каченя — пузатеньке, поважне, Єгор про це пам'ятав), установив бачок з пальним. Колька весла приволік, кочети, черпачок — усе, що належить.

— Усе гаразд-добре, Якове Прокоповичу,— доповів Єгор.

— Випробуй спершу,— сказав завідувач і пояснив туристам: — Перша моторна навігація, можна сказати. Щоб помилок не було.

— Чи не можна швидше провернути весь цей ритуал? — буркітливо поцікавився лисий.

— Так належить, громадяни туристи: техніка безпеки. Давай, Полушкін, відгрібайся.

Про техніку безпеки Яків Прокопович з ходу вигадав, бо правил таких не було. Він про свою безпеку турбувався.

— Заведи, Полушкін, мотор на моїх очах. Коло маленьке зроби і назад пристань, де я стою.

— Ясно-зрозуміло нам.

Колька на веслах відгріб од причалу. Єгор почаклував коло мотора, посовав у нього пальці й завів з одного ривка. Прогрів на холостих обертах, спритно ввімкнув гвинт, зробив для заспокоєння завідувача кілька кіл і без стуку причалив. Добре причалив: на око прикинув, де оберти зняти, як швидкість погасити. І —всміхнувся:

— Точнісінько, Якове Прокоповичу!

— Умієш,— сказав завідувач.— Дозволяю вантажитись. Єгор із сином на пристань вискочили, швиденько мішки

повантажили. Потім туристи повсідалися. Колька — він на носі влаштувався — від пристані відштовхнувся. Єгор знову завів "Ветерок", і човен швидко побіг до далекого лісистого берега.

Про що там дорогою туристи розмовляли, ні Єгор, ні тим більше Колька не чули. Єгор — через гуркіт мотора, а Колька тому, що на носі сидів, бачив, як хвилі розбігаються, як повільно, наче знехотя, розвертаються до нього другим боком далекі береги. І Кольці було вже не до туристів: матросом, що дивиться вперед, він себе почував і тільки жалкував, що, по-перше, компас удома залишився, а по-друге, що руда тітонька дала йому подивитися в бінокль передчасно. Зараз би йому цей бінокль!

А туристи балакали про те, що водоймище нове і риби тут особливої бути не може. До Єгора іноді долітали їхні слова, але значення їм він не надавав, цілком захоплений відповідальним завданням. Та й яке було йому діло до чужих людей, які втекли в тишу і спокій на лічені деньки!

Він свою справу знав: доставити, куди накажуть, допомогти влаштуватися й відчалити, тільки коли відпустять.

— До урвища! — розпорядився сивий.— Зробимо невелику розвідочку.

Розвідочку робили в трьох місцях, поки нарешті й руда, й ряба узгодили свої бажання. Тоді наказали вивантажуватись, і Єгор із сином допомогли туристам перетягти пожитки на облюбоване під табір місце.

Це була весела галявинка, прикрита буйним ялинничком. Тут туристи швидко поставили просторий яскраво-жовтий намет на алюмінієвих опорах, із запоною та навісом, доручили Єгорові приготувати місце на вогнище, а Кольці дозволили надути гумові матраци. Колька із захватом надував їх, червоніючи від натуги й дуже стараючись, щоб усе було добре. А Єгор, одержавши від плішивого сокиру, пішов у лісок нарубати сушняку.

— Чудове місце! — щебетала ряба.— Божественне повітря!

— З риболовлею тут, по-моєму, прокол,— сказав сивий.— Гей, хлопче, як тут щодо рибки?

— Йоржі,— сказав Колька, задихаючись (він якраз дув четвертий матрац).

— Йоржі — в юшку добрі. А путня риба є?

— Ні-і.

Риба, може, й була, але Колька через малолітстйо та відсутність снасті спеціалізувався в основному на йоржах. Крім того, він був цілком захоплений процесом надуванню і розмову вести не наважувався.

— А сам ловиш? — поцікавився лисий.

— Ні-і.

Колька відповідав коротко, бо для відповіді доводилося відриватися від дуття, і повітря негайно виходило з матраца. Він щосили затикав дірку пальцями, але гума у цьому місці була товста, й сили в Кольки не вистачало.

— А батько твій ловить?

— Ні-і.

— Чого ж так?

— Ні-І.

— Змістовна розмова,— зітхнула ряба.— Я ж сказала: типовий тубілець.

— Молодець, Колю,— похвалила раптом руда.— Ти дуже добре надуваєш матраци. Не стомився?

— Ні-і.

Колька не зовсім розумів, чому він "типовий тубілець", але підозрював образливе. Проте не засмучувався: і не було коли, й руда тітонька дуже вже вчасно похвалила його. А за похвалу Колька ладен був не п'ять — п'ятдесят п'ять матраців надути без відпочинку.

Але вже до п'ятого матраца Колька настільки заморився від запопадливості, що в голові гуло, як у порожньому казанку. Він сопів, червонів, задихався, але дути не переставав: діло слід було закінчити, та й не щодня матраци надувати доводиться. Це теж цінувати треба: адже матрац— для. подорожей. І через усе це він дуже пихкав і вже не чув, про що говорять ці туристи. А коли подужав останній, заткнув дірочку пробкою і трошки відсапався, татко його з ялинника виломився. Ялину суху на дрова притяг і сказав:

— А місцинку ми не дуже ласкаву вибрали, громадяни милі. Мурашник тут за ялинничком: турбувати мурахи ті будуть. Треба б кудись перебратись.

— А чи великий мурашник? — спитав сивий.

— Аз погріб,— сказав Єгор.— Міцна родина, хазяйновита.

— Як цікаво! — сказала руда.— Покажіть, будь ласка, де він.

— Це можна,— сказав Єгор.

Усі пішли мурашник оглядати, і Колька теж: на ходу віддихатися значно легше. Тільки за перші ялинки заглянули — гора. Який там погріб — з добру лазню. Метрів зо два з гаком.

— Хмарочос! — сказав плішивий.— Чудо природи.

Мурашви навкруги бігало—не полічити. Великі мурашки: чорноголовці. Така вкусить — умить підскочиш, і Колька (адже босоніж) на всякий випадок далі тримався.

— Ось який неспокій вам буде,— сказав Єгор.— А там, далі трохи, ще галявинка є, я нагледів. Давайте підсоблю з пожитками: і вам спокійно, і їм звично.

— Від ревматизму вони корисні, мурашки,— задумливо мовив плішивий.— От коли в кого ревматизм.

— Ой!—схопилася ряба.— Кусаються, кляті!..

— Дух чують,— сказав Єгор,— Вони народ самостійний.

— Еге ж,— зітхнув плішивий,— неприємне сусідство. Прикро.

— Дурниця! — Сивий махнув рукою:—Підкоримо! Тебе як звуть? Єгором? Позич-нонам бензинчику, Єгоре. Банка є?

Не зметикував Єгор, навіщо бензинчик знадобився, але приніс: банка знайшлася. Приніс, подав сивому:

— Ось.

— Молоток дядько,— сказав сивий.— Врахуємо твою кмітливость. Ану відійдіть трохи далі.

І вихлюпнув усю банку на мурашник. Вихлюпнув, черкнув сірником — ракетою шугнуло полум'я. Завило, загубо, вмить охопивши весь величезний мурашиний дім.

Заметалися чорноголовці, скорчуючись від нестерпного жару, затріщала суха глиця, і навіть стара ялина, яка десятки років прикривала лапами мурашину державу, хитнулась і затріпотіла від розпеченого повітря, що злетіло в піднебесся.

А Єгор з Колькою мовчки стояли поряд. Загороджуючись від жару руками, дивились, як корчилися, згоряючи, мурашки, як уперто не розбігалися вони, а, навпаки, нехтуючи смерть, уперто лізли й лізли в самісіньке пекло в марній надії врятувати хоч одну личинку. Дивились, як тане на очах велетенська споруда, терпляча праця мільйонів крихітних істот, як закручується від жару хвоя на старій ялині і як звідусіль біжать до вогнища тисячі мурашок, відважна кидаючись у вогонь.

— Фейерверк! —захоплювалася ряба.— Салют перемоги!

— От і всі справи,— усміхнувся сивий.— Людина — цар природи. Правильно, хлопче?

— Цар?..— розгублено перепитав Колька.

— Цар, хлопче. Підкорювач і завойовник. Мурашник догоряв, осідаючи сірим, мертвим попелом.

Лисий поворушив його палицею, вогонь спалахнув ще раз, і всьому настав край. Населення, яке не встигло загинути, розгублено металося навкруг пожарища.

— Відвоювали місце під сонцем,— пояснив лисий.— Тепер ніхто нам не заважатиме, ніхто нас не потурбує.

— Треба б відсвяткувати перемогу,— сказав плішивий.— Приготуйте що-небудь нашвидку, дівчатка.

— Правильно,— підтримав сивий.— Чоловіка треба почастувати.

— І мурашок пом'янути! — зареготав лисий. І всі пішли до табору.

Ззаду плентався пригнічений Єгор, несучи порожню банку, в якій з такою готовністю сам же приніс бензин. Колька зазирав йому в очі, а він уникав цього погляду, відвертався, і Колька спитав пошепки:

— Як же так, татку? Живі ж вони...

— Та от,— зітхнув Єгор.— Значить, так, синку, раз воно не інак...

На душі у нього було сумно, і він хотів би зараз же їхати геть, але їхати поки що не веліли. Мовчки готував місце на вогнище, вирізав рогульки, а коли закінчив, жіночки клейонку розстелили й розставили закуски.

— Ідіть,— покликали.— Перекусимо нашвидкуруч.

— Та ми... теє... Не треба нам.

— Усяка робота розрахунку вимагає,— сказав сивий.— Хлопчині ковбаски, приміром. Хочеш ковбаски, хлопче?

Проти ковбаски Колька встояти не міг: не часто він бачив її, ковбаску оту. І пішов до накритої клейонки раніше за батька: той ще зітхав та хмурився. А потім подивився на Кольку й тихо сказав:

— Ти б руки сполоснув, синку. Брудні руки, мабуть.

Колька швиденько руки помив, одержав булку з ковбасою, утішався, а в очах мурахи бігали. Метушливі, розгублені, відважні. Бігали, корчилися, падали, і черевця у них лопали від страшного жару.

І Єгор цих мурахів бачив.