Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

І так він його пробував і інак — і вийшло, як хотів. Горіли лопаті на веслах, далеко їх було видно.

А ось як до номерів узявся, як розмалював перших два (№ 7 і № 9 — за записочкою), то й рука у нього опустилася. Нудно — чорне на блакитному. Номер — він же номер та й годі, і нічого за ним більше не видно. Арифметика сама. А на небесній синяві арифметика — це ж засмутитися можна, настрій утратити. А людина ж з настроєм човна того братиме: на відпочинок, на розваги. А їй — номер дев'ять: чорним по блакитному. Як на будинку: враз про тещу згадаєш. І від свята в душі — пара сама.

З Б. Васильєв

33

І тут Єгора наче раптом ударило. Ясність раптом у голову прийшла, така ясність, що він враз пензель кинув і забігав навколо своїх човнів. І так радісно йому раптом стало, що від радості цієї — незнайомої, бентежної — затрусило його навіть, і він усе ніяк до пензля взятися не міг. Наче раптом злякався чогось, але хороше якось злякався, весело.

Звичайно, порадитися спершу належало; це він потім зрозумів. Але порадитися тоді не було з ким, бо Яків Про-копович уже подався додому, і тому Єгор, покуривши і не заспокоївшись, узяв пензель і для початку зафарбував на човнах старанно виписані чорні номери "7" і "9". А потім, глибоко зітхнувши, знову відклав пензель і видобув з кишені недогризок теслярського олівця.

Того разу він до глибокої ночі працював: добре, що ночі ясні. Благовірна його вже й за ворота п'ять разів вибігала, вже голосити пробувала для тренування: чи не втопився часом чоловіченько? Та Єгор, поки задуманого не здійснив, поки пензля не вимив, поки не прибрав та поки вдосталь не намилувався справою рук своїх, додому не поспішав.

— Господи, де ж то тебе носило навіженого з ким гу-ляв-блукав нічкою темною недолюдок роду ти мерзенного...

— Працював, Тіно,— спокійно й поважно сказав Єгор.— Не галасуй: корисну річ зробив. Буде завтра радість Якову Прокоповичу.

Як тільки на світ зайнялося — на пристань прибіг: не спалося йому, не терпілося. Ще раз помилувався працею своєю художньою і з величезним, радісним нетерпінням став чекати, коли прийде завідувач.

— Ось! — сказав замість "здрастуйте".— Дивіться, що придумав.

Яків Прокопович дивився довго. Грунтовно дивився, без усмішки. А Єгор усміхався від вуха до вуха, аж вилиці ломило.

— Так,— промовив нарешті Яків Прокопович.— Це як розуміти треба?

— Оживлення,— пояснив Єгор.— Номер — він що таке? Арифметика він гола. Чорне на блакитному: здалеку й не розбереш. Скажімо, звеліли ви сьомий номер видати. Га-разд-добре: шукай, де він, той сьомий. А тут — малюнок на носі: гусеня. Людина відразу гусеня побачить.

Замість казенних чорних номерів на небесній синяві човнів були яскраво намальовані птахи, квіти та звірі: гусеня, щеня, жоржина, курча. Єгор вималював їх яскраво, мало дбаючи про реалізм, але передавши в кожному малюнку безпомилкову точність деталей: у щеняти — звислі вуха й лапа; у жоржини — пружність стебла, зігнутого важкою квіткою; у гусеняти — веселий роззявлений дзьоб.

— От і радісно всім стане,— жваво вів далі Єгор.— Я — на курчаті, а ти, скажімо, на поросяті. Ану доганяй! Змагання.

— Змагання? — перепитав спантеличений Яків Прокопович.— Гусеняти з поросям? Так. Діло. Ну, а якщо перевернеться хто, не дай боже? Якщо човна вкрадуть, теж не дай боже? Якщо вітром занесе його (твоя вина буде, між іншим)? Про що я, цікаво, міліцію повідомлятиму? Рятуйте курча? Шукайте порося? Жоржинку поцупили? Про що?!

— Так це...

— Так це зафарбувати к чортовій матері! Зафарбувати всіх цих гусенят-поросят, щоб і під рентгеном не просвічували! Зафарбувати в цей же мент, написати номери згідно з порядком, і щоб без самовільності! Тут тобі не дитячий садок, розумієш, тут тобі осередок культури: його з райкому відвідати можуть. Можу я секретаря райкому на жоржину посадити, га? Можу?.. Що вони про твоїх гусенят-поросят скажуть, га? Не знаєш? А я знаю: абстракт. Аб-стракт, вони скажуть, Полушкін.

— Що скажуть?

— Не дратуй мене, Полушкін,— дуже проникливо сказав

Яків Прокопович.— Не дратуй. Я, Полушкін, сосною контужений, довідку маю. Ось як дам веслом по макітрі...

Пішов Єгор. Нудно й довго зафарбовував витвори рук своїх і серця, зітхав. А вперті гусенята-поросята знов вилазили з-під шару просохлої фарби, і Єгор знову брав пензель і знов зафарбовував звірят, веселих, як у казках. А потім холодно й странно малював чорні номери. За папірцем.

— Небезпечна ти людина, Полушкін,— зітхнувши, сказав Яків Прокопович, коли Єгор доповів, що все зроблено.

Яків Прокопович пив чай з термоса. На термосі були намальовані кумедні пузаті рибини з півнячими хвостами. Єгор дивився на них, переступаючи босими ногами.

— Попереджали мене,— вів далі завідувач.— Усі виконроби попереджали. Говорили: норовистий ти чоловік, з фантазіями. Проте не вірив.

Єгор тихо зітхав, але про вибачення мовчав. Відчував, що повинен би попросити — для спокою майбутнього життя,— що чекає цього Яків Прокопович, але не міг. Себе примусити не міг, бо дуже був тепер не згоден з начальником. А з термосом — згоден.

— Жити треба як належить, Полушкін. Звелено те й те — роби те й те. Бо якщо всі почнуть фантазувати... Знаєш, що буде?

— Що?—спитав Єгор.

Яків Прокопович дожував хлібець, допив чай. Сказав значуще:

— Про те навіть думати не можна, що тоді буде.

— А космос? — спитав раптом Єгор (і чого це понесло його?).— Про нього спершу фантазії були: я по радіо чув. А тепер...

— А матюки ти чув?

— Доводилося,— зітхнув Єгор.

— А що це таке? Матюк — це лайка нецензурна, зрозумів? А ще є — цензурна. Так? Ось і фантазії теж: є цензурні, а є нецензурні. У тебе — нецензурна.

— Це порося з гусеням нецензурні?—з сумнівом спитав Єгор.

— Я ж у загальному розумінні, Полушкін. У великому масштабі.

— У великому масштабі вони гускою та свинею будуть.

— А гуска свині не товариш!..— затрясся раптом Яків Прокопович.— І геть з очей моїх, поки я тебе особисто не-цезурною фантазією не послав!..

От якраз після цієї розмови Федір Іпатович і прибув, і зустрічали його тоді всією громадою з поверненнячком. Ось чому й зітхав Єгор усього від двох лафітничків, нудився, побоювався.

Але побоюватись, як невдовзі з'ясувалося, було ще передчасно. Стомлений Яків Прокопович зла в серці не тримав, викричався, а незабаром і взагалі забув про цю пригоду. І знову радісно почав усміхатися Єгор, знову почав бігати, блискаючи голими п'ятами.

— Ясно-зрозуміло нам, Якове Прокоповичу!

З іншого боку біда скрадалася. Тяжка біда, як хмара на Іллю. Але про біду власну людині наперед знати не дано, і тому б'є вона завжди з-за рогу. І потім тільки зітхати залишається та потилицю чухати:

— Та вже, значить, так, раз воно не інак!..

5

Горілка в усьому винна була. А втім, не горілка навіть, а так, хтозна-що. Невезіння, одне слово.

Взагалі Єгор пив мало: і грошей зроду у нього не водилось, та й не дуже смакувала вона йому. Ні, не відмовлявся, звісно, боронь боже,— на це розуму вистачало,— але й не пропонували, щоправда, честі не робили. Хіба що свояк Федір Іпатович частував. З якоїсь нагоди.

Нагод було мало, але п'янів Єгор швидко. Чи струна басова в ньому не настроєна була, чи хвороба якась внутрішня, чи просто слабий був, картопельку капустою котрий ось рік заїдаючи. І Єгор хмелів швидко, і Харитнна від нього теж не відставала: від півчарочки маковим цвітом цвіла, а від чарочки вже й на пісню її тягло. Пісень тих вона знала безліч, але від горілочки, було, тільки приспівки співала. І не приспівки навіть, а приспівку. Одну-єдину, але журливу:

Ох, тягри-тягри-тягри. Ох, тягри та витягри! Ох, хто б мене, молоденьку, Та із лиха витягнув...

То, виходить, хміль її спрямовував — у бік журби. Хміль, він же кому куди кидається: кому — в голос, кому — в кулак, кому — в серце, кому — в голову, а Єгорові — в ноги. Не тримали вони його, гнулися в усіх напрямках і плуталися так, наче не дві їх у нього, а штук вісім, як у рака. На Єгора ця обставина діяла завжди однаково: він дуже веселився і дуже всіх любив. А втім, він завжди дуже всіх любив. Навіть у тверезому стані.

Того дня з раннього ранку перший турист завітав: троє чоловіків та з ними дві жіночки. Здалеку, видно, завітали: мішків у них було навалом. І самі мали не місцевий вигляд: чоловіки геть усі — без кепок і в штанях із заклепками, а жіночки їхні навпаки: в білих кепках і в таких самих штанях, тільки в облипочку. В таку облипочку, що Єгор увесь час на них зирив. Як забудеться трохи, так і зирить: було, значить, на що зирити.

— Доброго здоров'я, гості дорогі! — Яків Прокопович співав — не говорив. І кепку зняв шанобливо.— Звідки це будете, цікаво знати?

— Звідси не видно,— відповіли.— На той бік перевезете?

— На той бік можна.— Яків Прокопович і кепку надів, і усмішку сховав.— Перевеземо відповідно до тарифу на човні з мотором. Прошу оплатити проїзд в обидва кінці.

— А чому ж в обидва?

— Човен вас куди треба буде доставить, а назад порожній піде.

— Справедливо,— сказав другий і по гаманець поліз.

Єгор цих чоловіків за мастями відразу розподілив: сивий, лисий та плішивий. 1 жіночок відповідно: руда та ряба. Вони в справу не встрявали, розмову сивий з плішивим вели. А лисий краєвидами милувався.

— Як,— спитав,— рибка ловиться у вас?

Жіночки біля мішків своїх щебетали, а Колька поряд крутився. У школі навчання закінчилося, то він іноді сюди заглядав, батькові допомагав. Жіночки на нього уваги не звертали, бо кружляв він віддалік, але коли руда з мішка бінокль (справжній бінокль!) витягла, його вмить підтягло. Немов лебідкою.

— Ой, який хлопчак славний! — сказала ряба.— Тебе як звуть, хлопчику?

— Колькою,— охрип раптом Колька: басом відрекомендувався.

— А гриби у вас ростуть, Колю?

— Рано ще грибам,— прохрипів Колька.— Сироїжки пруть де-не-де, а маслюкам шар не вийшов.

— Що не вийшло маслюкам? — Руда навіть бінокль опустила.

— Шар їм не вийшов,— пояснив Колька, і ноги його самі собою крок до цього бінокля ступили.— Гриби шарами йдуть: спершу маслючки, потім — сіряки, за ними — красноголовець з боровиком підуть. Ну, а слідом справжнього гриба шар: груздів та вовнянок.

— Шар — це коли багато їх, так?

— Багато. Тоді й збирають. А так — самі пустощі.

І ще крок до бінокля ступив: мало не животом у нього вперся.