Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

Сподівався в місто до світанку потрапити і зайняти на базарі містечко, яке людніше, оскільки на власну спритність уже не розраховував. І так не вельми спритний чоловік був, а тепер і поготів: усередину вся жвавість його пішла, як риба в холоди.

— Та вже, значить, так, раз воно не інак!

7

Так сталося, що Колька Полушкін жодного разу в житті ні з ким серйозно не сварився. Ні приводу не траплялося, ні забіякуватих приятелів, і, хоч болю найрізноманітнішого натерпівся доволі, біль цей тільки тіло зачіпав. А от душу ніхто ще досі не займав, ніхто не зачіпав, і тому до образ вона була незвична. Нетренована душа в хлопця була: велика, звичайно, вада для життя, якщо життя це мірками дядечка його відміряти, Федора Іпатовича Бур'янова.

Проте Колька своїми мірами керувався, і тому батьківський ляпас жариною горів у ньому. Горів і пік, не вщухаючи. Дрібниця, здавалось би, нісенітниця: рідна ж рука запотиличник відважила, не сусідська. Почнеш пояснювати кому, засміють:

"Не дурій, хлопче! На батька рідного губи копилиш, поміркуй".

Та самого міркування тут, видно, було не досить, хоч як Колька міркував. Щось іще треба було, і тому він, од сліз осліпнувши, пішов туди, де — вірив він — і без міркування все зрозуміють, розберуться й допоможуть.

— А вони кажуть: "Дай ти йому ляща!" А він і вдарив.

— А ти добрий будь і будь сильний!

Нонна Юріївна добре вміла слухати. Дивилась як на дорослого, серйозно дивилась, і саме через цей погляд Колька пута раптом усі розгубив і заплакав ревно. Заплакав, тицьнувся Нонні Юріївні в коліна лобом, і вона втішати його не стала. Ні втішати, ні вмовляти, що, мовляв, минеться все, забудеться: батько ж ударив, не хто-небудь. Дуже Колька розмов зараз боявся, але замість розмов Нонна Юріївна солодким чаєм його напоїла, ліки дала та спати вклала:

— Завтра, Колю, поговоримо.

На ранок Колька трохи заспокоївся, але образа не минала. Вона, образа ота, наче всередину до нього залізла, так залізла, що він міг тепер на образу цю наче збоку дивитися. Ніби в клітці вона сиділа, мов звірятко якесь. І Колька весь час звірка цього незлагідного в собі відчував, вивчав — і не усміхався. Справа була серйозна.

— Якби він сам мене вдарив. Ну, сам, Нонно Юріївно, бо розсердився. А то ж намовили. Чого ж він до цього себе доводить? Чого?

— Але ж добрий він, батько твій, Колю. Дуже добра людина. Ти згоден?

Нонна Юріївна не сперечалася: сперечатися тут було важко, бо цей предмет Колька знав куди краще. Натякнула обережно: може, з батьком переговорити? Але Колька натяк цей зустрів войовничо:

— А хто винен, той хай перший і приходить.

— Хіба можна від старших таке вимагати?

— А коли старший, то приклад показуй: адже так ви вчили? А він який приклад показує? Наче він кріпак, еге? Ну, а я кріпаком нізащо не буду, нізащо!

Зітхала Нонна Юріївна. Десь там, у недосяжному, майже казковому Ленінграді, залишилася самотня мати, вчителька. Вона єдина з великої, гомінливої сім'ї пережила блокаду і в мирні дні втратила чоловіка. Така сама тиха, старанна й справна, як і Нонна Юріївна: звелено було дочці після навчання їхати сюди, в глушину, на роботу,— тільки поплакала.

"Бережи себе, донечко".

"Бережи себе, мамусю".

Нонна Юріївна в селищі мишеням жила: з дому — до школи, зі школи — додому. Ні на танці, ні на гуляння, наче не двадцять три їй, а всі шістдесят вісім.

— Хочеш пісню про Стеньку Разіна послухати? Пластинок у Нонни Юріївни аж два ящики. А книжок

ще більше.

Господиня навіть побоювалася:

"Зроду ви, Нонно Юріївно, заміж не вийдете".

"Чому ви так гадаєте?"

"А на книжки надто витрачаєтеся. Себе б хоч пожаліли: хлопці книжних не люблять".

Хлопці, може, й не любили, а ось Колька дуже любив. І цілий день вони пластинки слухали, вірші читали, про звірів розмовляли і знову пластинки слухали.

— Ну голосисько, еге, Нонно Юріївно? Аж лампочка здригається!

— Це Шаляпін, Колю. Федір Іванович Шаляпін. Запам'ятай, будь ласка.

— Обов'язково запам'ятаю. От уже, мабуть, сильний був, еге?

— Важко сказати, Колю. Батьківщину залишити і вмерти в чужій країні — це як, сила чи слабкість? Мені здається, що слабкість.

— А може, він через образу?

— А хіба на батьківщину можна ображатися? За батьківщиною завжди правда, Колю. Люди можуть помилятися, можуть бути несправедливі, навіть злі, але батьківщина злою бути не може, правда ж? І ображатися на ^еї нерозумно.

— А татко каже, що у нас країна найкраща: Ну прямо най-най!

— Най-най, Колю.

Сумно усміхалася Нонна Юріївна, та Кольці не зрозуміти було, чому вона так сумно усміхається. Він не знав ще ні що таке самотність, ні що таке туга. І навіть перша його зустріч із звичайною людською несправедливістю, перша його справжня образа була все ж таки ясна і зрозуміла. А сум Нонни Юріївни був іноді незрозумілий і їй самій.

Другого дня Колька не витримав добровільного затворництва і втік. Поки його татко безліч разів пірнав за мотором, Колька задвірками, щоб на матір не натрапити, вибрався з селища. Тут перед ним три шляхи лягли, як у казці: на річку, де дітвора селищна купалася, до лісу, через греблю, і на човнову станцію, куди він зовсім ще недавно бігав з особливим задоволенням. І, як витязь у казці, Колька теж потоптався, теж помізкував, теж позітхав і звернув ліворуч: у господарство Якова Прокоповича.

— Ну, що скажеш? — спитав Яків Прокопович у відповідь на Кольчине "здрастуйте".— Які ще прикрості сповістиш?

Дуже хвилюючись і навіть трохи заїкаючись через це хвилювання, Колька квапливо, захлинаючись розповів завідувачеві про весь позавчорашній день. Про те, як гарно біг човен і як наближалися далекі береги. Про те, як старанно допомагав Єгор туристам. Про матраци й вогнище, про мурашину пожежу й жовтий намет. Про ковбасу з булкою і два емальовані кухлі, які вихилив татко від утоми під настійливі прохання приїжджих. І ще як танцював він потім, як падав...

Яків Прокопович слухав уважно, не перебиваючи, тільки кліпав сердито. Під кінець уточнив:

— І ти, виходить, пішов?

— Пішов,— зітхнув Колька, так і не наважившись повідати про ляпас.— Я пішов, а він залишився. З мотором ще.

— Виходить, ти не винен,— сказав, помовчавши, завідувач.— А я тебе й не притягаю: не ти в мене працюєш.

— Я ж не для того,— зітхнув Колька.— Я ж усе, як було, розповів. Він же переживає, дядечку Якове Прокоповичу.

— Він безплатно переживає, а я — за гроші. Гаразд... Усе зрозуміло. Малий ще вчити. Малий. Іди геть. Іди і не з'являйся: забороняю.

Пішов Колька. Без особливого, правда, засмучення пішов, бо ні на що не розраховував, розмову цю починаючи. Просто не міг він не поговорити з Яковом Прокоповичем, не міг не розповісти йому, як усе було, знаючи, що татко про те ніколи й нікому не розповість. А те, що Яків Прокопович, про все довідавшись, просто прожене його, Колька передчував і тому не здивувався й не засмутився. Задумався тільки і знову пішов до вчительки.

— Чому це люди такі злі, Нонно Юріївно?

— Неправда, Колю, люди добрі. Дуже добрі. —• А чому ж тоді ображають?

—. Чому?..

Зітхнула Нонна Юріївна: легко вам запитання ставити. Можна було не відповісти, звичайно. Можна було й відмогтися: мовляв, виростеш — дізнаєшся, малий ще. Можна бу-

ло й на інше розмову цю перевести. Але Нонна Юріївна в очі Кольці зазирнула й лукавити вже не могла. Чисті очі були. І чистоти вимагали.

— Про те, що таке зло, Колю, і чому чиниться воно, люди давно думають. Скільки існують на світі, стільки над цим і б'ються. І колись, щоб пояснити все заразом, диявола вигадали, з хвостом, з рогами. Вигадали диявола й звалили на нього всю відповідальність за зло, яке у світі коїться. Мовляв, не люди вже у злі винні, а диявол. Диявол їх поплутав. Але не допоміг людям диявол, Колю. І причин не пояснив, та й від зла не врятував і не визволив. А чому? Як тобі здається?

— Та тому, що зовні всі шукали! А зло — воно в людині,, всередині сидить.

— А ще що в людині сидить?

— Живіт! Заради живота і зло те. Кожен за живіт свій побоюється і всіх ображає.

— Крім живота, є ще й совість, Колю. А це таке почуття, яке дозріти повинне. Дозріти й зміцніти. І от іноді буває так, що не визріває в людині совість. Крихітною залишається, зеленою, неїстівною. І тоді людина ця виявляється начебто без порадника, без контролера в собі самому. І вже не помічає, де зло, а де добро: все у неї змішується, все переплутується. І тоді, щоб межі собі визначити, щоб злочинів не наробити через глуху свою совість, такі люди правила собі вигадують.

— Які правила?

— Правила поведінки: що слід робити, а чого не слід. Виносять, так би мовити, свою власну малесеньку совість за дужки і роблять її непохитним правилом для всіх. Ну, вони, наприклад, вважають, що не можна дівчині жити самій. А якщо вона все-таки живе сама, то щось тут негаразд. Виходить, за нею треба особливо стежити, виходить, підозрівати її треба, виходить, чутки про неї можна найбезглуз-діші...

Отямилася Нонна Юріївна. Зрозуміла, що своє повела,

4 Б. Васильєв

65

що з загального й цілого висновок зробила частковий і особистий. І навіть злякалася:

— Господи, у мене ж плитка в кухні не вимкнена!

Вибігла, а Колька цього й не помітив. Сидів, брови насупив, думав, прикидав. Слова Нонни Юріївни до свого життя-буття приміряв.

Щодо правил точно все сходилося. Бачив Колька таких, які жили за своїми правилами, а тих, хто цих правил не додержувався, вважали або дурнями, або хитрюгами. І коли правила, за якими жив Яків Прокопович, були'прості й незмінні, то правила рідного дядечка, Федора Іпатовича, зовсім розходилися з ними. Вони були куди витонченіші й куди гнучкіші за прямолінійні пунктики контуженого сосною Якова Прокоповича Сазанова. Вони все могли виправдати і все допустити—все, що тільки треба було на даний момент самому Федорові Іпатовичу.

І ще були таткові правила. Прості: нікому й ніколи ніяких правил не нав'язувати. І він не нав'язував. І завжди жив тихо й сором'язливо: все озирався, чи не заважає кому, чи не застує сонечка, чи не плутається під ногами. За це б від усієї душі спасибі йому сказати, але спасибі ніхто йому не говорив. Ніхто.

Насуплював Колька брови, роздумував, за якими правилами йому жити. І як би зробити так, щоб ніяких правил взагалі більше не було, а щоб усі люди скрізь чинили тільки по совісті.