Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис
Навіть очі тер, щоб забулися вони, щоб з пам'яті вискочили, а вони метушились. І тоскно було на душі в нього, і робити нічого не хотілось, і до застілля цього сідати теж не хотілось. Але підсів, коли ще раз покликали. Мовчки підсів, хоч і належало слова добрі людям за запрошення сказати. Мовчки підсів і мовчки взяв від сивого емальований кухоль.
— Пий, Єгоре. Від утоми вживаєш, по очах видно. Вживаєш, еге ж?
— Так це... Коли випадає.
— Вважай, що випало.
— Ну, щоб жилося вам тут, значить. Щоб відпочивалось. Не лізли слова з нього, ніяк не лізли. Чорно на душі
було, і вихилив він цього кухля, нікого не чекаючи.
— Оце по-російському! — здивувався плішивий.
Зроду Єгор такої порції в себе не вливав. Та й пити довелося щось куди міцніше за горілку: враз голову закрутило, і всі мурашки кудись із неї поділись. І чоловіки ці здалися йому такими своїми, такими добрими та привітними, що Єгор і соромитися перестав, і усміхатися почав од вуха до вуха, і розговорився раптом:
— Тут у нас природа скрізь. Авжеж. Це у нас тут — будь ласка, відпочивайте. Тиша, знову ж спокій. А людині що потрібно? Спокій їй потрібен. Усяка твар, усяка муравка, всяка ялинка-берізонька — всі за спокоєм своїм тужать. Ось і мурахи, знову ж, вони... теє... теж.
— Філософ ти, Єгоре,— реготав сивий.— Давай викладай програму!
— Ти стривай, милий чоловіче, стривай. Я що хочу сказати? Я хочу... теє...
— Спирту ти хочеш!
■— Та стривай, милий чоловіче...
Коли Єгор випивав таку порцію, він усіх величав однаково: "милий чоловіче". Це, так бн мовити, на першому етапі. А на другому теплів: "милий дружок" звертався. Моргав ласкавими очицями, усміхався, любив усіх безмежно, жалів чомусь і все намагався хороше щось сказати, людей порадувати. Але думки плуталися, метушились, як ті чорноголовці, а слів йому зроду бракувало: видно, при народженні обділили. А вже коли другий кухлик вихилив, то й зовсім затуманився.
— Страждає людина. Сильно страждає, милі дружки ви мої хороші. А чому? Тому що сиротиночки ми: з землею-матінкою в розділі, з лісом-батечком у сварці, з річкою-сестричкою в розлуці гіркій. І стояти нема на чому, і прихилитись нема до чого, і освіжитись нема чим. А вам, милі дружки мої хороші, особливо. Особливо ви страждаєте, і небо над вами сіре. А у нас—блакитне. А хіба можна чорним та по блакитному, га? По синяві небесній—номери? Ні-і, милий дружок, негарно це — арифметикою по небу. Воно для іншого дано, воно для краси, для продиху душі дано. От!
— Та ти поет, дядьку. Билинник.
— Ти стривай, милий дружок, стривай. Я що хочу сказати? Я хочу, щоб ласкаво всім було, от. Щоб сонечка всім теплого вдосталь, щоб дощику м'якого в радість, щоб травки-муравки в охоту повну, щоб радості, радості щоб більше, милі дружки ви мої хороші! Для радості та для веселості душі людина працю свою виконувати повинна.
— Ти краще потанцюй нам для веселості. Ну?.. Ой люлі, ой люлі! "Светит месяц, светит ясный..."
— Не треба! —гукнула була руда.— Він же на ногах не стоїть, що ви!
— Хто не стоїть? Єгор не стоїть? Та Єгор у нас — молоток!
— Давай, Єгорушко! Ти нас поважаєш?
— Поважаю, хороші ви мої!
— Не треба, татку!
— Треба, Колюшко. Поважати треба. І — радісно. Всім — радісно! А що мурахів ви попалили, то бог з вами. Бог з вами, милі дружки мої хороші!
Заплескав плішивий.
— "Калинка, калинка, калинка моя, в саду ягодка малинка, малинка моя!.." Ворушись, Єгоре!
Співали, в долоні плескали, тільки синок та руда дивилися сердито, але Єгор їх тепер не бачив. Він бачив невловимі, розпливчасті обличчя, і йому здавалося, що обличчя ці розпливаються у щасливих усмішках.
— Ех, милі дружки ви мої хороші! Та щоб я вас не пошанував?...
Тричі підводився — і падав. Падав, реготав до сліз, веселився, і всі реготали й веселились. Таки підвівся, незграбно затупцював на галявині, розмахуючи не в лад руками. А ноги заплітались і гнулись, і він усе совався кудись не туди, куди хотів. Туристи реготали на всі лади, хтось уже танцював разом з ним, а руда обійняла Кольку й цукерками частувала.
— Нічого, Колю, нічого. Це зараз мине у нього, це так, тимчасово.
Не брав Колька цукерок. І дивився крізь сльози. Злі сльози були, пекучі.
— Давай, Єгоре, витинай! — репетував сивий.— Славно гуляємо!
— Ох, милий дружок, та для тебе...
Кривлявся Єгор, падав — і реготав. Від усієї душі реготав, від усього серця: весело йому було, дуже весело.
— Ой люлі, ой люлі! Двічі тупом, тричі лясом — потихеньку, вихилясом...
— Не треба!..— закричав, затрусився раптом Колька, вирвавшись із рук рудої.— Припини, татку, досить!
— Стривай, синку, стривай! Свято ж яке! Людей хороших зустріли. Чудових навіть людей!
І знову старався: смикався, сіпався, падав, підводився.
— Татку, припини!..— крізь сльози кричав Колька і тяг батька з галявини.— Та припини ж!..
— Не заважай гуляти, хлопче! Давай, давай звідси.
— Ворушися, Єгоре! Добре гуляємо!
— Злі ви! — кричав Колька.— Злі, гидкі! Ви нас, як му-рахів тих, еге? Як мурахів?..
— Єгоре, а синок ображає нас. Негарно.
— Покажи батьківську владу, Єгоре!
— Як не соромно! — кричала руда.— Він же не тямить тепер нічого, він же п'яний, хіба так можна?
Ніхто її не слухав: веселилися. Горлали, танцювали, свистіли, тупали, плескали. Колька, плачучи ревно, все тяг кудись батька, а той падав, опирався.
— Та дай ти йому ляща, Єгоре! Малий ще старшим указувати.
— Малий ти ще старшим указувати...— бурмотів Єгор, відштовхуючи Кольку.— Іди звідси. Додому йди, берегом.
— Татку-у!..
— И-их!..
Розмахнувся Єгор, ударив. Уперше в житті сина вдарив і сам злякався: завмер наче. І всі раптом замовкли. І танець закінчився. А Колька вмить перестав плакати, ніби вимкнули його. Мовчки підвівся, втер обличчя рукавом, подивився в каламутні батьківські очі й пішов.
— Колю! Колю, вернись!— гукнула руда.
Не обернувся Колька. Ішов берегом крізь кущі й сльози. Так і зник.
На галявині стало тихо й незатишно. Єгор похитувався, гикав, тупо дивлячись у землю. Решта мовчали.
— Соромно! — голосно сказала руда.— Дуже соромно! — І пішла в намет.
І всі засоромилися раптом, очі почали ховати. Сивий зітхнув:
— Перебір. Давай, дядьку, йди собі. Тримай трояка, сідай у своє корито — і з океанським привітом.
Затиснувши в кулаці троячку, Єгор, хитаючись, побрів до берега. Усі мовчки дивились, як летів він з урвища, як брів по воді до човна, як довго й безуспішно намагався влізти в нього. Ряба сказала гидливо:
— Алкоголік!
Єгор насилу вліз у човен, сяк-так, плутаючись у веслах, відгріб від берега. Підвівся, хитаючись, на ноги, опустив у воду мотор, із силою шарпнув за пусковий шнур і, втративши рівновагу, шубовснув через борт у воду.
— Втопиться!..— заверещала руда.
Єгор виринув: йому було по груди. З лоба звисали ослизлі патли баговиння. Вчепився за борт, намагаючись залізти.
— Не втопиться,— сказав сивий.— Тут мілко.
— Гей, дядьку, ти б краще на веслах! — гукнув лисий.— Мотор не чіпай, на веслах іди!
— Каченя! — раптом весело обізвався Єгор.— Каченятко це моє! Змагання каченяти з поросям!
Борт був високий, і, щоб залізти, Єгор з усієї сили розхитував човна. Розхитав, навалився, але човен раптом вислизнув з-під нього, перевернувшись кілем догори. По каламутній воді пливли веселі весла. Єгор знову зник під водою, знову виринув, відфоркуючись, мов кінь. І, вже не намагаючись перевертати човна, намацав у воді мотузок і побрів уздовж берега, тягнучи човна за собою.
— Гей, може, допомогти? — гукнув лисий.
Єгор не обізвався. Мовчки пер по груди у воді, весь у баговинні, як водяник. Спотикався, падав, знову підводився, мотаючи головою і відпльовуючись. Але мотузка не відпускав, і перевернутий кілем догори човен важко волочився ззаду.
А мотора на кормі не було. Ні мотора, ні бачка з бензином, ні кочетів: усе пішло на дно. Але Єгор не оглядався і нічого зараз не тямив. Просто волік човна навколо всього водоймища до господарства стомленого Якова Прокоповича.
"Де дурень загубив, там розумний знайшов"—так колись казали старі люди. І вони багато чого знали, бо дурнів на їхньому віку було анітрохи не менше, ніж на нашому.
У Федора Іпатовича у великій заклопотаності дні минали. Мова йшла не про гроші — грошенята були. Річ була в тому, що не могла розумна людина з грішми своїми добровільно розлучитися. Отак, ні з того ні з сього, викласти їх на стіл, віддати в чужі руки. Нестерпне для Федора Іпатовича це було завдання.
А розв'язувати його доводилось, оте нестерпне. Доводилося, бо новий лісничий (увічливий, хай йому грець!), то новий лісничий цей при першому ж знайомстві звіти погортав, довідочки переглянув і спитав:
— У скільки ж вам хата обійшлася, товаришу Бур'янов?
— Хата? — Тямковитий був чоловік Федір Іпатович: одразу зметикував, куди франт цей міський голоблю повертає.— А стару за неї віддав. Нову мені свояк ставив, то я йому за це стару свою віддав. Усе як годиться: можу заяву завірену...
— Я не про будівництво питаю. Я питаю: скільки коштує ліс, з якого збудована ваша нова хата? Хто давав вам дозвіл на порубку в охоронній зоні і де цей дозвіл? Де рахунки, відомості, довідки?
— Та не все ж порахуєш, Юрію Петровичу. Справа наша лісова.
— Справа ваша кримінальна, Бур'янов.
На цьому й розсталися, весело погомонівши. Щоправда, термін лісничий установив: два тижні. За два тижні просив усе в ажур привести, а то...
— А то хана, Мар'є. Засудить.
— Ой лишенько нам, Феденько!
— Рахуватися хочете? Гаразд, порахуємося!
Гроші, звісно, водилися, та віддати їх було несила. Головне, хата вже стояла. Стояла хата — картинка, з півнем на даху. І заднім числом за неї грошву гнати — це ж прикро донезмоги.
Наліг Іпатович. Кілька сотень за дрівця виручив. З того самого лісу, звісно: поки лісничий у місті в карту дивився, лико дерти можна було. Гріх лико не дерти, коли на личаки попит. Однак розвертатися на всю широчінь побоювався: про те, що лісничий суворий, і до селища чутка доповзла. Інші можливості шукав. І сам шукав і сина навчав:
— Нюхай, Вовко, звідки карбованцем віє.
Вовка і винюхав. Невеличка, щиро кажучи, пожива: три десяточки всього за пораду, дозвіл та перевезення. Але й три десяточки — теж гроші.
Тридцятку цю Федір Іпатович з туристів здер. Занудьгували вони на водоймищі того ж самого вечора: риба не клювала.
