Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

На площадці віддихався, знайшов квартиру, подзвонив. Двері відчинила молода довговолоса жінка.

— Здрастуйте,— сказав Єгор, заздалегідь скинувши кашкета.— Мені б Марину.

— Я Марина.

Довговолоса дивилася недобре, і розмову доводилося починати через поріг.

— Я до вас від Чувалова. Від Юрія Петровича.

Вона явно вирішувала, як повестися, і Єгорові здалося, що вирішувала зі страхом.

— Так,— нарешті сказала вона й щільно причинила двері, що вели до кімнат.— Заходьте. В кухню.

Кепку повісити не було куди, і Єгор зайшов у кухню, тримаючи її в руці.

Господиня йшла слідом, наступаючи на п'яти. Неначе заганяла.

— Хто там, Мариночко? — долинув з кімнат чоловічий голос.

— Це до мене! —різко відповіла довговолоса, зачинивши за собою й кухонні двері.— То в чому ж річ?

Сісти вона не пропонувала, і це враз заспокоїло Єгора. Ще біля порога він не знав, як і що говорити, а тепер зрозумів.

— У кімнатах, либонь, чоловіченько знаходиться?

— А ваше яке діло?

— Мені діла ніякого, а ось йому — хтозна.

— Погрожувати прийшли?

— Навіщо ж отак? Я до того, що ви, значить, влаштувалися, а іншим влаштуватися не даєте. Чи добре це?

— Та як ви смієте?..

— Смію вже,— неголосно сказав Єгор.— Годі злістю па-лахкотіти. Що він поганого зробив вам?

— Зробив,— усміхнулася вона й закурила сигарету.— Пояснювати марно: якщо він до цього часу не зрозумів, то ви й поготів.

— Розтлумачте,— сказав Єгор і сів на маленьку червону табуретку.— Того й прийшов.

— Я вас вижену зараз звідси, ось і все пояснення.

— Ні, не виженете,— сказав Єгор.— Раніше, може, й вигнали б, а тепер побоїтеся. Ви он усі двері за собою позачиняли і, значить, сімейством своїм дорожите.

— Знову погрози? Слухайте, мені набридло.

— Дали б водички,— зітхнув Єгор.— У їдальні оселедця три порції з'їв — аж пече.

— Ох, нахаба! — Вона дістала з стінної шафки розмальованого череп'яного кухля, спитала через плече: — Накажете з льодом?

— Навіщо? — здивувався Єгор.— Звичайної налий, колодязної.

— Колодязної...— Вона гепнула об стіл кухлем, вода хлюпнула через вінця.— Пийте і йдіть. Чувалову скажіть, що дитина не його, хай заспокоїться.

Єгор неквапливо випив несмачну московську воду, помовчав.

Жінка стояла біля вікна, люто димлячи сигаретою і через плече поглядаючи на нього колючими очима.

— Що вам іще від мене треба?

— Мені? — Єгор подивився: і чого приндиться дівка?—• Чоловік же він вам.

— Чоловік...— Вона зневажливо пересмикнула плечима.— Пеньок він лісовий, ваш Чувалов.

— Лаяти — не пестити: не скоро заморишся.

— Образити жінку і навіть не помітити — як це благородно!

— На образити не схоже,— з сумнівом сказав Єгор.— Юрій Петрович — людина шаноблива.

— Шаноблива! — глузливо повторила Марина.— Скажіть чесно, якщо жінка.,, ну, через хвилинну слабкість, під на-

стрій, через захоплення зрештою перес...— вона затнула-ся,— ну, переночує, у вас вистачить глузду вранці не тицяти їй гроші?

— Глузду в нас вистачить. Грошей у нас немає.

— Він теж платив не готівкою. Просто вирішив мене ощасливити і потяг ставити цей дурний штамп, не поцікавившись навіть, чи я його кохаю.

— Що, силою штамп ставили?

— Ну навіщо ж...— Вона раптом усміхнулася.— Ну я дурна, дурна я була, легковажна, цього вам треба? Мені спочатку навіть сподобалося: романтика! А потім отямилась і втекла.

— Втекла? — сердито сказав Єгор.— А штамп? Від нього куди втечеш?

Довговолоса розгублено промовчала, і Єгорові стало шкода її. Розмова наче поміняла їх місцями, тепер головний у цій кухні був він, і обоє це розуміли.

— Я паспорт загубила,— винувато сказала вона.— Може, й він так, га?

— Сама забрехалась і його брехати вчиш? А з новим як живеш?

— Добре.

— Я не про те. Я про закон...

— Розписалися.

— Ох ти господи!..

Єгор схопився, заметався по кухні. Марина уважно стежила за ним, і в увазі цій була майже дитяча довірливість.

— Добре, кажеш, живете?

— Добре.

— Клич його сюди.

— Що? — Вона раптом випросталася, знову ставши холодно-гордовитою.— Геть звідси! Негайно, поки я міліцію...

— Ну, клич міліцію,— згодився Єгор і знову сів. Марина відвернулася до вікна, безпорадно пересмикнула опущеними плечима. Вона плакала тихо, боячись чоловіка і соромлячись сторонньої людини.

Єгор посидів, зітхнув, а потім торкнув її за плече.

— Дізнаються — гірше буде: адже закон порушено.

— Ідіть! — майже беззвучно закричала вона.— Чого ви прийшли, чого? Ненавиджу шантаж!

— Що ненавидиш?

Вона промовчала. Єгор потупцяв, мнучи кепку, й пішов до дверей.

— Стійте!

Єгор не зупинився. Навмисно грюкнув кухонними дверима, почув, як злісно й безпорадно заридали біля вікна, і, вийшовши в коридор, розчинив двері до кімнати.

Біля столу над креслярською дошкою страждав молодий хлопець. Він підвів на Єгора спокійні очі, моргнув, усміхнувся. Сказав несподівано:

— Креслю як проклятий. Диплом у вересні захищати.

У протилежному кутку в ліжечку спала дитина. А хлопець із задоволенням потягся і пояснив:

— Я на вечірньому. Важко!

Чи то й справді тиша в кімнаті стояла, чи то оглух Єгор ураз на обидва вуха, а тільки почув він гаряче видзвоню-нання трав'яних бабок. Почув, і знову стиснув серце тяжкий жаль, знову підступив до горла знайомий клубок, зно ву затремтіло раптом підборіддя. І почув ще Єгор, як у кухні голосно плакала Марина.

— Ну, давай, давай трудися,— сказав він хлопцеві й тихенько вийшов з кімнати.

Єгор пізно повернувся в готель. З'їв булку, що Харитина в чемодан упхнула, попив водички й ліг. Ліжко було незвично м'яке, та він ніяк не міг заснути, довго чомусь перевертався й зітхав.

Уранці він прокинувся пізніше, ніж хотів був. Умившись, пішов у буфет, а там — черга, і він весь час боявся, що запізниться.

Абияк, нашвидку проковтнув сніданок і побіг до міністерства, так і не глянувши в забуті на столі тези. А згадав він про ці тези, коли почув раптом власне прізвище:

— ...такі, як, наприклад, товариш Полушкін. Своєю самовідданою працею товариш Полушкін ще раз довів, що немає праці нетворчої, а є лише нетворче ставлення до праці. Я не буду вам розповідати, товариші, як розуміє свій обов'язок товариш Полушкін: він сам розповість про це. Я хочу тільки сказати...

Але Єгор уже не чув, що хотів сказати міністр. Його враз мов жаром обсипало: папірці ті залишилися на столі, і що в них було сказано, Єгор і знати не знав і відати не відав. Він якось дослухав доповідь, поплескав разом з усіма і, коли оголосили перерву, квапливо почав пробиратися до виходу, сподіваючись збігати в готель. І вже майже проштовхався до дверей, як тут гучно покашляли в мікрофон і чийсь голос сказав:

— Товариша Полушкіна просять терміново підійти до столу президії. Повторюю...

— Це мене, чи що, просять? — спитав Єгор у сусіда, що разом з ним штовхався у дверях.

— Ну, якщо ти той Полушкін...

— Ага!—сказав Єгор і поліз назустріч людському потокові.

За столом президії вже не було міністра, а сидів голова та навколо крутилися якісь чоловіки. Коли Єгор спитав, чого, мовляв, кликали, вони відразу заметушилися, жваво схопившись за апарати.

— Кілька знімків. Поверніться, будь ласка.

Єгор повертався, як звелено, тужливо думаючи, що час минає даремно. Потім довго відповідав на запитання, хто, та звідки, та що придумав таке особливе. Оскільки він вважав, що нічого ще не придумав, то й відповідав довше, ніж ті вимагали, і розмова затяглася: вже дзвінки продзвеніли. Єгора відпустили, але вийти він уже не зміг, а сів на місце, вирішивши, що збігати доведеться на другій перерві.

Перший виступаючий говорив доладно, і Єгорові сподобалося. Він плескав довше за всіх і знову мало не пропус< тив свого прізвища.

— Підготуватися товаришеві Полушкіну.

— Що вони сказали?

— Підготуватися.

— Як це?

— Тихше, товариші! — невдоволено загомоніли позаду.

Єгор примовк, гарячково міркуючи, як готуватися. Він болісно пригадував потрібні слова, впрів і пропустив половину виступу. Проте другу половину розчув, і ця половина викликала в ньому таку незгоду, що він навіть трохи заспокоївся.

— Потрібні додаткові закони,— говорив промовець, суворіючи від власних слів.— Зробити жорсткішими вимоги. Карати...

Кого карати? Єгор знехотя — з увічливості — поплескав. А тут вигукнули:

— Слово надається товаришеві Полушкіну!

— Мені? — Єгор підвівся.— Мені б потім, га? Я... теє... папірці забув.

— Які папірці?

— Ну, промову. Мені промову написали, а я її на столі забув. Ви зачекайте, я збігаю.

Зал весело загомонів:

— Давай без папірців!

— А хто написав? '

— Сміливіше, Полушкін!

— Виходьте до трибуни,— сказав голова.

— Навіщо ж виходити? — Єгор усе ж таки виліз з ряду й пішов проходом.— Я ж кажу: збігаю. Вони... теє... на столі.

— Хто — вони?

— Та папірці. Написали мені, а я забув.

, Реготали, слова заглушаючи. Але Єгорові було не до сміху. Він стояв перед сценою, винувато схиливши голову, й зітхав.

— А без чужих папірців ви говорити не можете? — спитав міністр.

— Ну, то, може, не те скажу.

— Саме те. Виходьте на трибуну. Сміливіше, товаришу Полушкін!

Єгор неохоче піднявся на трибуну, подивився на склянку, в якій бульбашки бігли. Зал відразу вщух, усі дивилися на нього, всміхалися & чекали, що скаже.

— Люди добрі! — голосно сказав Єгор, і зал знову зайшовся сміхом.— Зачекайте гиготати: я не "караул" кричу. Я вам кажу, що люди —добрі!

Замовкли всі, а потім раптом зааплодували. Єгор усміхнувся.

— Зачекайте, не все ще сказав. Тут товариш говорив, то я з ним не згоден. Він законів просив, а законів у нас вистачає.

— Правильно! —сказав міністр.— Тільки вміти треба ними користуватися.

— Біда навчить,— сказав Єгор.— Та я до того, щоб біди такої не було. Воно, звісно, просто: поставив солдатів з рушницями — і гуляй собі. Тільки солдатів не наберешся.

І знов зааплодували. Хтось гукнув:

— От дає товариш!

— Ви мені не заважайте, я й сам зіб'юсь. Ми з вами при доброму ділі перебуваємо, а добре діло радості просить, а не похмурості. Злоба злобу плодить, це ми часто згадуємо, а ось що від добра добро народжується, про це не дуже. А це ж і є головне!

Єгор жодного разу не виступав і тому не дуже боявся. Звеліли говорити, він і говорив. І говорилося йому, як співалося.

— Ось сказали: поділися, мовляв, досвідом. А навіщо ним ділитися? Щоб знов у всіх однакове було, еге? Та яка ж нам користь з цього? Он у баранів, та й то вовна різна, а вже в людей — сам бог звелів.