Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

А через півгодини з'явився й сам Яків Прокопович з важким кошиком, у якому вже не бряжчало, а булькало. На Якові Прокоповичу був неймовірно новий костюм і солом'яний капелюх з дірочками.

А фокус полягав у тому, що Яків Прокопович дуже любив знайомитися з людьми, що займають посаду. І що вища була посада, то більше любив. Навіть вихвалявся:

"У мене секретар знайомий. І двоє голів".

І не мало для нього значення, чого вони там голови, а чого — секретарі. У нього свій табель був.

І нового лісничого він точно вирахував: трохи вище за директора радгоспу і трохи нижче за інструктора райкому. А особисті якості Юрія Чувалова не цікавили Якова Прокоповича. Ну зате, правда, він ніяких благ од нього одержувати й не розраховував. Він безкорисливо знайомився.

— Суворості дотримуємо мало,— говорив він за столом.— Багато стало відволікань у нашого народу. А ось візьмімо моє життя: що в ньому головне? Головне в ньому— що звелено. Але ж я сам, і мені не радісно. Щось мені, дорогий, шановний товаришу, не радісно. Може, я чогось не досяг, може, я щось недостатньо зрозумів, не знаю. Знаю, що доходжу літнього віку, сказати по-науковому, без цілковитої до себе поваги. Незрозуміло.

Юрій Петрович насилу підтримував його пишну розмову, а Єгор і зовсім не слухав. Він щасливий був, що в його домі сидять хороші, веселі люди і що Харитина, повернувшись з роботи, груди свої випнула зовсім з іншого приводу.

— Гості ви наші дорогі, здрастуйте! Нонно Юріївно, красуне ти моя, зарум'янилася ж ото як на нашому сонечку! Налилася, дівчина, мов яблучко, визріла!

І з Нонною розцілувалася, і Єгора шанобливо звала, і з тайників своїх цукерки з печивом дістала. А потім повела Нонну Юріївну в кухню. Про що вони там говорили, він не знав, але не боявся, бо в хороше вірив квапливо й радісно. Не знав, що сувора, галаслива й сильна дружина його на табурет упала і заплакала раптом тихо й жалібно:

— Силоньки моєї нема, Нонно ти моя дорога Юріївно. Вимотав мене чоловік мій, вимучив і снів позбавив. Хай би краще пив він щодня, хай би краще бив він мене, хай би краще на чужі спідниці поглядав. Роки йдуть, діти ростуть, а міцності в житті нашому немає. Ніякої немає міцності, дівчино. І сьогодні немає, і завтра не буде. А чи ж можна без сімейної міцності та людської шаноби дітей викохати? Мати тіло живить, батько — душу, отак світ тримається. А коли в сім'ї нелад, коли я, баба темна й немудра, і за матір, і за батька, і хлібом годую, і душу зміцнюю, це ж лихо, Нонно Юріївно, гірке бідування. Не зміцнимо ми, баби, душ синів наших. Крикливі ми, та відхідливі, слізливі, та незнахідливі. Цілий день у пранні та куховарстві, в ганчір'ї та білизні, а в кухні чоловіка не виростиш.

Так вона плакала, а для Єгора все було пречудово, все було правильно, і після третьої чарочки він не витримав:

— Заспівай, Тіно, чуєш? Зроби ласку гостям дорогим. Сказав і злякався: знову "тягри" свої заведе. А Харитина

груди випнула, голову закинула, піднатужилась і затягла — аж шибки задеренчали.

Зачем вы, девочки, красивых любите...

І Юрій Петрович, брови докупи звівши, підспівувати їй узявся. А за ним і Нонна Юріївна: тихесенько, себе соромлячись. А там і Єгор з Колькою. Харитина пісню вела, а вони співали. Шанобливо й бережно.

Тільки Яків Прокопович не співав: хмурився. І шкодував, що частування даремно перевів: коли начальник пісні другим голосом співає — хіба це начальник? Ні, такий довго не втримається, це напевно. Згорить.

18

Усе селище чуло, яких пісень співали в Полушкїна. Як потім усім застіллям Нонну Юріївну проводжали, як сміялися вони і як Єгор особисто їй заспівав свою улюблену:

Ах, люди добрые, поверьте.

Ды расставанье ды хуже смерти!

А Юрій Петрович повернувся ночувати до Єгора. Кольці в хаті постелили, а чоловіки лягли в сарайчику. А от про що вони розмовляли, про це ніхто не чув, бо розмова та була серйозна.

— Єгоре Савелійовичу, що, коли я вам цей ліс доручу?

— А як же свояк? Федір Іпатович?

— Жук ваш Іпатович. Жук і пройдисвіт, самі бачили. Ну, а коли по совісті? Коли лісником вас—буде порядок?

Єгор помовчав, подумав. Тиждень тому він за таку пропозицію горло б своє надірвав, запевняючи, що і порядок буде, і робота, і все, що належить. А зараз — дивна річ! — зараз начебто й не дуже зрадів. Ні, зрадів, звісно, але радості своєї не висловив, а спокійно обміркував усе, зважив і сказав, як солідний чоловік:

— Порядок буде повний.

— Ну, дякую, Єгоре Савелійовичу. Завтра все й вирішимо. На добраніч.

Юрій Петрович на бік повернувся й сонно задихав, а

Єгор довго лежав без сну. Лежав, думав хороші думи, відчував повний, урочистий спокій, прикидав, що він зробить у лісі доброго й корисного. І думи ці зовсім непомітно перейшли в сон, і заснув він міцно й глибоко, як хлопчина. Без тривог і хвилювання.

А ось Федір Іпатович спав погано: хропів, метався, прокидався раптом і собаку слухав. Пальма ланцюгом бряжчала, рвалася кудись, гавкала на всю округу, і Федір Іпатович шкодував, що не стара вона собака. Лютував, перекидався з боку на бік, а потім вирішив, що шкода не шкода, а навесні все одно пристрелить. 1 з цим радісним рішенням якось дотяг до ранку в тяжкій напівдрімоті.

Снідати сів без усякого апетиту. Колупав яєчню виделкою, хмурився, на Мар'їцу бурчав. А потім у вікно глянув і мало виделки не впустив.

Перед хатою його стояли Єгор Полушкін і новий лісничий Юрій Петрович Чувалов. Єгор чогось на півня показував і сміявся. Зуби шкірив.

— Прибери-но все це, Мар'їцо,— сказав Федір Іпатович.

— Що все, Феденько?

— Жрання забери! — гарикнув він раптом.— Усе, щоб чисто на столі!

Не встигла Мар'їца стола витерти — двері відчинилися, і обидва увійшли. Привіталися, але рук не подали. Ну, Єгорові першому й не належить начебто, а от що Чувалов од бур'яновського потиску свою уберіг, це Федора Іпатовича насторожило.

— Славна у вас хатка,— сказав Юрій Петрович.— Чи не тісно утрьох?

— Це кому тісно? Це нам тісно? Це в рідному домі...— почала була Мар'їца.

— Годі! — гримнув господар.— Іди звідси. У нас своя розмова.

Вийшла Мар'їца до сина в сусідню кімнату. А Вовка знак їй там зробив і знову вухом до щілини замкової припав.

— І підлога дощана. Розкішно.

— За все заплачено. Все за законом.

— Щодо закону ми суд спитаємо. А поки що візьмемося до діла. Ось вам новий лісник, товариш Полушкін Єгор Са-велійович. Прошу в моїй присутності за актом передати йому майно та документацію.

— Наказу не бачу.

— З наказом не затримаю.

— Коли буде, тоді й передам.

— Не ускладнюйте свого становища, Бур'янов. Передайте зараз, наказ одержите завтра. Усе зрозуміло?! Ось і почнемо. Як, Єгоре Савелійовичу?

— Почнемо,— сказав Єгор.

— Ну, гаразд.— Федір Іпатович як пуд упустив.— Почнемо.

Два дні Єгор майно приймав, кожну сокиру, кожен хомут оглядав. А потім провів Юрія Петровича до міста, запріг казенну кобилу, що перейшла в його розпорядження, і разом з Колькою подався в заповідний ліс. Наводити порядки.

— Коли повернетеся? — спитала Харитина.

— Не скоро,— сказав.— Поки все там не зробимо як треба, не повернемося.

Колька віжками посмикав, поцмокав: поїхали. А Юрій Петрович тим часом, до міста прибувши, написав відразу два накази: про зняття з роботи Бур'янова Ф. І. та про призначення на посаду Полушкіна Є. С. Потім відніс начальникові карного розшуку папочку Федора Іпатовича, написав заяву, потрібну для порушення справи, а прийшовши додому, сів за листа. Великими літерами написав:

Здрастуй, дорога мамочко!

Закінчивши листа, довго сидів, звівши брови і втупившись в одну точку. Потім узяв ручку, рішуче вивів: "Дорога Марино!" Подумав, закреслив "дорога", написав "шановна", закреслив і "шановну" й кинув ручку. Лист не складався, аргументи здавалися непереконливими, мотиви незрозумілими, і взагалі він ще не вирішив, чи варто писати цього листа. І не написав.

А Єгор захоплено чистив ліс, прорубував зарослі просіки, стягав у купи вітролом та сухостій. Він спорудив курінь, де й жив разом з Колькою, щоб не витрачати даремно часу на поїздки додому. І все одно часу йому не вистачало, і він був щасливий, що йому не вистачає часу, і, коли б доба була вдвічі довша, він би й тоді завантажив її від світанку до світанку. Він працював з азартом, з виснажливою, майже чуттєвою насолодою і, засинаючи, встигав подумати, яка він щаслива людина. І спав з усмішкою, і прокидався з усмішкою, і цілий день ходив з нею.

— Синку, ти вірші складати вмієш?

Колька сердито засопів і не відповів. Єгор, не здаючись, спитав ще раз. Колька знову засопів, але відповів:

— Про це не питають.

— Я для діла,— пояснив Єгор.— Розумієш, синку, турист усе одно сюди проникне, бо всього лісу не обгородиш, а один я не встежу. І буде знову Юрієві Петровичу прикрість. Ну, звісно, можна написи туристові зробити: мовляв, те дозволено, а це заборонено. Тільки ж нудно це, написи в лісі, еге ж? Ось я й придумав: вірші. Гарні вірші про порядок. І туристові буде весело, і нам спокійно.

— Гаразд,— зітхнув Колька.— Спробую.

Після оди на смерть Ункаса Колька написав тільки один вірш— про дівчинку з кісками та про кохання до смерті,— але нічого путнього з цього не вийшло. Оля Кузіна показала вірш Вовці Бур'янову. Вовка з реготом прочитав його в класі, і Кольку довго дражнили женихом. Він дуже засмутився і вирішив назавжди покінчити з творчістю.

— Для діла хіба що. А так — пустощі це, татку.

— Ну, не кажи,— засумнівався Єгор.— А пісні ж тоді як?

— Ну що пісні, що пісні?.. Не будеш же ти пісень туристам співати, так?

— Не буду,— згодився Єгор.— Нема коли. Ми їх... теє... випалимо.

Другого дня Колька не пішов з батьком у квартали і якнайдалі відклав спінінг. Дістав зошита, олівця і, хмурячись та сердито ворушачи губами, почав складати вірші. Справа виявилася нелегкою, Колька впрів і заморився, але надвечір видав першу продукцію.

— Ну, слухай, татку.— Колька в пошуках натхнення глянув на вечірнє небо, відкашлявся і заспішив:

Громадяни туристиі Аби було чисто, не паліть у лісі вогнища свої. Відшукайте ліпше ви дрівцяток трішки, що для вас залишили лісники.

— Ага,— сказав Єгор.— Про вогнище — це добре, а то ще, не дай боже, ліс попалять. Це піде, синку, молодець.

— У мене ще про мурахів є,— оголосив Колька, явно потішений батьківським визнанням.— Так, значить:

Ми мурахи, живемо в лісах, і хатина наша має з глиці дах.