Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис
Бігом, не зважаючи, що новий лісничий.
Як Юрій Петрович сам у поході з усіма справами впоратися думав, цього ні Єгор, ні Колька зрозуміти не могли. З самого початку, тільки-но вони в ліс заглибилися, роботи виявилося сила-силенна.
Колька, наприклад, усю живність, дорогою помічену, повинен був у зошит заносити, в "Журнал спостереження за фауною". Зустрів, скажімо, плиску — пиши, де зустрів, о котрій годині, з ким була вона та що робила. Спочатку Колька, звісно, плутався, лементував на весь ліс:
— Юрію Петровичу, сіренька якась на гілці! Сіренька, певна річ, летіла геть, не дочекавшись, поки
її в журнал занесуть, і Єгор попервах побоювався, що за таку активність лісничий Кольку швидко назад заверне. Але Юрій Петрович щоразу дуже терпляче пояснював, як ця сіренька по-науковому зветься та що про неї треба писати, і надвечір Колька вже дещо метикував. Не галасував, а, затамувавши дихання і язика висолопивши, писав у зшиточок:
"17 годин 37 хвилин. Маленька пташка лісовий коник. Сидів на березі".
Зшиточок цей після кожного запису Колька батькові показував, щоб той відносно помилок перевіряв. Але відносно помилок Єгор не дуже розбирався, а нагадував щоразу про одне:
— Годинника, синку, не загуби.
Годинник Кольці Юрій Петрович видав. На якийсь час, звичайно, для точності спостережень.
"17 годин 58 з половиною хвилин. Мишка. Кудись бігла, а звідки, не бачив".
— Точність для дослідження — найголовніше,— говорив Юрій Петрович.— Це письменник може щось домислити, а нам домислювати не можна. Ми з тобою, Миколо, мученики науки.
— А чому мученики?
— Та тому, що без мук нічого в науці вже не відкриєш. Що легко відкривалося, те давно навстіж повідкривали, а що ще закрите, те тяжкої праці вимагає. Ось так, Миколо Єгоровичу.
Юрій Петрович говорив весело і завжди голосніше, ніж треба було. Спочатку Колька не розумів, чого це він так старається, а потім утямив: щоб Нонна Юріївна чула. Для неї Юрій Петрович горло надривав, як сам Колька для Олі Кузіної.
А Нонна Юріївна цілий день цей перебувала наче в напівсні. Все здавалося їй дивним, майже нереальним: і усмішки Юрія Петровича, і старанно зведені Єгорові брові, і Кольчин роззявлений від великого завзяття рот, і вага новенького рюкзака, і запах хвої, і шелест листя, і хрускіт хмизу під ногами. Вона все бачила, все чула, все відчувала гостріше, ніж завжди, але наче збоку, наче це не вона ступала зараз по дзвінкому, залитому суничним настоєм заповідному бору, а якась інша, начебто навіть незнайома дівчина, на яку й сама Нонна Юріївна дивилася з недовірливим чудуванням. Та якби хто-небудь ще вчора сказав їй, що вона піде до Чорного озера з чужою людиною і Єгором Полушкіним, вона б, мабуть, розсміялася. А сьогодні пішла. Без усяких умовлянь. Прибіг лісничий від Полушкіних, спитав невдоволено:
— Чому не готові? Та який там, у біса, чемодан! Рюкзак у вас є? Нічого у вас немає? А магазин де? За рогом? Гаразд, сніданок готуйте, зараз збігаю.
Нонна Юріївна й кліпнула всього двічі, а Юрій Петрович уже повернувся з покупкою. Потім вони снідали, і він умовляв її поїсти якнайситніше. А потім прийшли Полушкіни: Єгор і Колька. А потім... Потім Юрій Петрович закинув за плечі свого важкущого рюкзака і всміхнувся:
— Командувати парадом буду я.
Нонна Юріївна й отямитися не встигла, як опинилася в лісі. Та ще в штанях, які з того незабутнього шкільного вечора валялися на самісінькому дні чемодана. За рік вони стали трошечки вузькі, і ця обставина вельми бентежила Нонну Юріївну. Вона взагалі ще соромилася, ще намагалася триматися окремо або на крайній випадок десь біля Кольки, ще мовчала, але вже слухала.
В інституті її по-шкільному звали Добристкою. Прізвисько прилипло з першого тижня першого курсу, коли на перших комсомольських зборах енергійний представник інститутського комітету спитав:
— Ось, наприклад, у тебе, дівчино,— та не ти, а в окулярах, які в тебе були громадські навантаження?
— У мене? — Нонна встала, старанно обсмикнувши стареньку учнівську сукню.— У мене були різні громадські навантаження.
— Що значить різні? Давай конкретніше. Ким ти була?
— Я? Я — добристка.
Тут Нонна не обмовилася: вона й справді була добристка не тільки по оцінках, а й по суті, за моральним змістом, набутим у домі, де ніколи не було чоловіків. Тому життя тут пливло з жіночою помірністю, позбавлене різких коливань і струсів, таких властивих чоловічому началу. Поезія заміняла живі контакти, а симфонічні концерти цілком задовольняли туманні уявлення Нонни про пристрасті людські. Добристка щовечора поспішала додому, незатишно почувала себе серед галасливих подружок і старанно тамувала невиразну душевну нудьгу численними відвертостями великих гуманітаріїв.
Так і збігали дні, нічим не затуманені, але й нічим не просвітлені. Усе було дуже правильно й дуже розумно, а вечори чомусь ставали дедалі довші, а тривога — дивна, безпричинна й безадресна тривога — дедалі росла, і Нонна дедалі частіше й частіше, відклавши книжку, слухала цю незрозумілу, але зовсім не страшну, добру тривогу, що наростала в ній. І тоді довго не перегорталися сторінки, невидющі очі дивилися в одну точку, а рука сама по собі малювала задумливих чортиків на чистих аркушах чергового реферату з давньоруської літератури.
На їхньому факультеті було мало юнаків, та й тих, хто був, найдалекоглядніші подружки вже прибрали до рук. На танці Добристка не ходила, випадкових знайомств побоювалась, а інших способів збільшити коло друзів у неї не було. І тяглися нескінченно довгі ленінградські вечори, коротати які доводилося — на жаль! — з мамою.
"Бережи себе, донечко".
"Бережи себе, мамочко".
Хто знає, скільки надії і скільки страху було вкладено в ті останні слова, якими обмінялися вони, коли поїзд уже рушив. Поїзд уже рушив, мама дріботіла поряд з підніжкою, усе прискорюючи й прискорюючи ходу, а Нонна всміхалася, мобілізувавши для цієї усмішки всі свої сили. А втім, мати всміхалася теж, і її усмішка була схожа на доччину усмішку, як дві сльозинки.
"Бережи себе, донечко".
"Бережи себе, мамочко".
Подолавши три сотні кілометрів і переживши дві пересадки, Добристка дісталась-таки до місця призначення, одержала клас, уроки, дві машини дров і кімнату за рахунок народної освіти. Написала мамі дуже довгого і з усіх сил веселого листа, відповіла на добру сотню запитань квартирної господині, беззвучно ревіла півночі в подушку, а вранці прийшла в клас і стала Нонною Юріївною. І поступово все те, що залишилося позаду — лекції й мамині пиріжки, концерти й ленінградські мости, Великий Драматичний театр і довге чаювання у далеких родичів,— поступово все це тьмяніло, блідло, вкривалося минулим і ставало майже нереальним. Реальним було теперішнє: горласті перерви, дитячі очі, селищна курява, рипливі тротуари, турботи про власне житло й життя. А майбутнє... Майбутнього не було, бо те, про що мріяла Нонна Юріївна, нічим не відрізнялося від минулого чи теперішнього: вона мріяла про побачення з мамою й Ленінградом і про те, щоб усім вистачило підручників у наступному навчальному році.
А ще вона мріяла про те, про що кожна дівчина. Але мрії ці були такі наївні, що більш або менш до ладу розповісти про них просто неможливо.
І ось тепер вона йшла глухим лісом з незвичним рюкзаком за плечима. І туфлі її — звичайні міські туфлі на низькому підборі, побачивши які, Юрій Петрович підозріло гмукнув,— то провалювалися в мох, то взагалі з ніг спадали. І модні штани (які, на превеликий її жах, виявилися раптом такими непристойно тісними!) мокли в росі, і смола до них липла. І нейлонова її курточка, в якій вона бігала до школи, весь час чіплялася за гілки та стовбури. І сама Нонна Юріївна в поході виявилася такою незграбною, що її щосекунди кидало з жару в холод і навпаки. І все-таки вона вперто чвалала крізь бурелом і зарості, хоч почувала себе непотрібною і нещасною.
Над полудень вона остаточно знесилилась, але Юрій Петрович своєчасно розпорядився зробити привал. З полегшенням скинувши рюкзак, Нонна Юріївна відразу зголосилася готувати їжу, щоб хоч у такий спосіб виправдати свою участь у поході. Щоправда, про польові обіди Нонна Юріївна мала досить абстрактні уявлення, але взялася за роботу з таким ентузіазмом, що через півгодини каша вже лізла з відра, ще не встигнувши доваритися. Нонна Юріївна метушливо запихала її назад, пошепки примовляючи якісь жіночі заклинання, але каша вперто сунулась у вогнище.
— Як на весілля,— всміхнувся Юрій Петрович.— Ну й апетит у вас, Нонно Юріївно!
— Впораємося,— сказав Єгор.
Впоралися. До денця вишкребли весь посуд, тоді тільки й зупинилися. Нонна Юріївна побігла до струмка ложки з мисками мити. Єгор Кольку в помічники їй відрядив, і чоловіки лишилися самі біля пригаслого вогню.
— У сімейних будете чи бурлакуєте? — ввічливо поцікавився Єгор.
Юрій Петрович дивно глянув на нього і ще дивніше змовчав. Єгор відчув недобре й заметушився:
— Перепрошую, звісно, за цікавість. Але чоловік ви молодий, при посаді, то я, значить, і... теє.
— А я, Єгоре Савелійовичу, і сам не знаю, в якому званні перебуваю: у сімейних чи в холостяках.
— Як так виходить?
— Та ось вийшло.
Замовк Юрій Петрович. Сигарети дістав, Єгора почастував. Від однієї жаринки прикурили. Єгор, уже про цікавість свою сто разів пошкодувавши, про щось балакати намагався, реготнув навіть разів чотири, але Юрій Петрович був, як і раніше, похмурий та задумливий і відповідав невлад.
Нонна Юріївна посуд у струмку мила, теж хмурячись і про своє думаючи, а поряд Колька жебонів без угаву. Поки він про звірів та про птахів жебонів, Нонна Юріївна не слухала, але Колька раптом замовк, про їжаків не доказав. Подумав, зітхнув, спитав сердито:
— Ви що, з цим, з Юрієм Петровичем, поїдете, еге?
— Куди поїду? — В Нонни Юріївни наче всередині обірвалося щось, холодок до ніг підступив.— Чому, Колю?
— Ну, оженитеся, до міста поїдете,— дуже агресивно пояснив Колька.— Усі так роблять.
— Оженюсь? Оженюсь, еге? — Нонна Юріївна з усієї сили реготати почала, Кольку водою оббризкала й ложку втопила.— Ви чуєте, Юрію Петровичу? Чуєте?
Навмисно голосно гукала, щоб усі чули. І всі справді чули: і Єгор і лісничий. Тільки мовчали чомусь і радість з Нонною Юріївною поділяти не поспішали.
