Не стріляйте білих лебедів - Васильєв Борис

І з соромом згадав, що посилочку цю передали йому в Ленінграді через треті руки з проханням при нагоді вручити її вчительці в далекому селищі. В тому самому, куди тільки-тільки зібрався поїхати.

Повертів Юрій Петрович цю посилочку, подумав, що розтелепа він і егоїст при цьому, і поклав її в рюкзак. Цього разу на самий верх, щоб уручити після прибуття, ще до того, як вирушить на Чорне озеро. А потім пішов до читального залу й довго гортав там старі книжки.

А Нонні Юріївні тієї ночі ніякі сни так і не наснились. От воно як у житті буває. Без знамень і чудес.

13

Тепер у Єгора знову пішла швидка смуга. Все на бігу робив, що звелено було, як за часів Якова Прокоповича. А закінчивши цю квапливу, без перекурів і перерв обов'язкову працю, вмивався, розчісувався, сорочку обсмикував і йшов до аварійної п'ятистіночки Нонни Юріївни. Швидко йшов, а начебто й не дріботів, поспішав, а себе не принижував. Майстром ішов. Особливою ходою: її ні з чим не переплутаєш.

Щоправда, майстровитість ця до нього недавно повернулась. А попервах, синців ще не розгубивши, що Філя з Черепком йому понаставляли, засумував Єгор, замучився. Ніч цілу не спав — не від болю, ні, з болем він давно домовився на одному тапчані спати — ніч не спав, зітхав та перевертався, зміркувавши, що обманув він несміливу Нонну Юрі-ївну. Не вкладалося там у тридцяточку, як не метикував Єгор, як не прикидав. Не взяв він того до уваги, що не було у Нонни Юріївни в дворі ні дошки, ні колоди і весь ліс, виходить, треба було добувати на стороні. І пахло тут зовсім не тридцяточкою.

Проте Нонну Юріївну безсонням своїм він турбувати не став: його промах — його й турбота. Побігав, подивився, пометушився, із сторожем лісоскладу про ревматизм побалакав, покурив з ним...

От якби для себе він ліс добував цей, то на тому б ревматизмі все її закінчилось би. Не змогло б Єгорове горло ніяких інших слів вимовити, просто фізично не змогло б; здушило б його, і кінець усякій розмові. Швидше він хату свою власною шкірою покрив би, щоб не текла, клята, ніж про ліс натякнув би, швидше стовпом у кутку перекошеному завмер би. Але в аварійній квартирі Нонни Юріївни замість стовпа завмерти було неможливо, і тому Єгор, язиком костеніючи, бовкнув на тому перекурі:

— Шалівок би розжитися. Га?

"Га" це таке злякане було, що аж пригнулося, з Єгоро-вої глотки вискочивши. Але сторож нічого такого не помітив, оскільки міркував прямо:

— Скільки?

Ніколи в житті Єгор так швидко не метикував. Багато сказати—злякається і не дасть. Мало сказати—себе покарати. То як же тут говорити без досвіду?

— Дюжину...— Глянув, як бровою дядько ворухне, і додав швиденько: — І ще п'ять штук.

— Сімнадцять, виходить,— сказав сторож.— Округляємо до двадцяти й ділимо навпіл. Виходить дві півлітри.

Здійснивши цю математичну операцію, він заморився і сів на колоду. А Єгор поки що прикидав:

— Ага. Ясно-зрозуміло нам. У якому, значить, вигляді?

— Одну — натурально, другу — грішми. Про запас.

— Ага! — сказав Єгор.— А як шалівки винесу?

— Лічи від рогу четвертий стовп. Налічив? Від нього назад до рогу — третя дошка. Висить на одному цвяхові. Ні, не репетируй: начальство ходить. Уночі. Машину залиш за два квартали.

— Ага! — сказав Єгор: згадка про машину чомусь уселила в нього впевненість, що з ним домовляються серйозно.— За три залишу.

— Тоді гони півлітру. І грошову допомогу на другу.

— Зара,— сказав Єгор.— Ясно-зрозуміло нам. Зара збігаємо.

І вибіг зі складу дуже радісний. А коли пробіг кварталь-чик, коли задихався, тоді й радіти перестав. І навіть зупинився.

У кишенях його який уже рік ачей з либонем тільки й водились. І ще махорка. А більше нічого: усі свої гроші він завжди в кулаці носив. Або получку — додому, або пай у троїстій згоді — з дому. А тут цілих вісім карбованців потрібно було. Вісім карбованчиків, як за пуд лика.

Засмутився Єгор дуже. З Нонни Юріївни стребувати — в тридцяточку не вкладемося. У знайомих позичити — та не дасть же ніхто. На землі знайти — та не трапляться.

Зітхнув Єгор, раз-удруге зажурився і раптом рішуче закрокував прямо до власної хати.

Те все в суботу відбувалось, і Харитина тому шурувала по господарству. В хаті пара — світу не видно: прання, звісна річ. І сама над ночвами — спітніла, червона, розпатлана— і співає. Мугикає собі щось, але не "тягри" свої, і тому Єгор прямо з порога й бовкнув:

— Давай вісім карбованців, Тіно. Шалівки приготував я для Нонни Юріївни.

Знав, що буде зараз, дуже точно знав. Миттю очі в неї висохнуть, випростається вона, піну з рук змахне, груди свої випне — і на чотири квартали в будь-який бік. І він уже підготувався до лементу цього, вже стерпіти все зібрався, але не відступати, а в перервах, коли вона повітря для нової порції заковтувати почне, втлумачувати їй, хто така Нонна Юріївна і як треба допомогти їй що б то не стало. І так він був до всього цього готовий, так на одне і спрямований і заряджений, що спочатку навіть нічого й не зрозумів. Не второпав.

— А шалівки добрі?

— Що?

— Коли б гнилизни не підсунули: обманщики скрізь.

— Що?

Руки об пелену витерла — великі руки, важкі, синіми жилами обплутані,— руки витерла і з-за Тіхвінської божої матері (ненечки її благословення) коробку з-під цукерок дістала.

— А вистачить восьми?

— Домовилися так.

— Або машину, або підводу якусь наймати доведеться.

І ще троячку приклала до тих, до восьми. І зітхнула. І знову до ночов повернулася. Глянув Єгор на гроші, враз порожнечу — хвилюючу, знайому — в животі відчувши. Подивився, ковтнув слину і взяв рівно вісім карбованців:

— Допру.— І вийшов.

А вона й не обернулася: тільки знову заспівала щось. Трохи тільки голосніше начебто. Ось чому, передаючи сторожеві пляшку й чотири карбованці чистими, Єгор якнайсуворіше звів вицвілі свої брови і спитав якнайстро-гіше:

— Не обдуриш?

— А кого? — дуже ліниво спитав сторож.— Бухгалтера нема, директора нема, інспектора теж нема. То кого обдурювати? Себе? Невигідно. Тебе, чи що? Знову невигідно: вдруге не прийдеш.

— Гаразд-добре. Вночі, значить, третя дошка. Не стрільни ж з дрімоти.

— Вона у мене незаряджена.

Цілий вечір Єгор і двох хвилин на місці всидіти не міг: схоплювався, поспішав кудись, хоч поспішати був ще не час. Він був дивовижно гордий за свою ініціативу й ділову хватку, але десь поряд з гордістю ворушилася велика чорна п'явка. Піднімала тупу голову, націлюючи присосок у найболючіше, і тоді Єгор раптом схоплювався й метушився, і що менше залишалося часу до злодійської години, то все частіше піднімала п'явка ця свою голову і то швидше й похапливіше метушився Єгор.

Заплатити б йому за ці шалівки не півлітрою, а скільки там належить. Краще б він чоботи свої останні загнав і розплатився б як годиться, ніж оця ось п'явка, що ворушилася десь біля самісінького серця. Але виписати шалівки

ці через контору, заплативши за них по державній ціні, було немислимо не тільки тому, що ніхто не купив би в Єгора його заповітних чобіт, а тому лише, що контора ця мала право продавати приватним громадянам тільки "неліквіди" — продукцію загадкову і за змістом і за формою, з якої при найбільшій вигадливості можна було б збудувати хіба що малогабаритний нужник. Ось чому всі шукання заднього Єгорового розуму — а він у нього був особливо міцний,— усі ці шукання мали, так би мовити, характер абстрактно-теоретичний. А практичний вихід тут був один: через третю дошку назад до рогу.

Але, незважаючи на тортури абстрактною теорією, а може, саме й завдяки їм, Єгор Кольку в нічний той розбій не взяв, жодним словом про це не прохопився і Харитині своїй звелів мовчати. А втім, це вона й без нього зміркувала і ще заздалегідь сказала:

— Кольку не пущу.

— Так, Тіно, правильно. Чистоокий же хлопець...— У Єгора горло раптом перехопило, і закінчив він майже пошепки: — Ну, і слава богу!

Не можна сказати, що ріс Єгор зухом, але особливо нічого не боявся. І на ведмедя не раз ходив, і тонув, і рятував, і п'яних розбороняв, і собак угамовував. Слово "треба" для нього завжди було — не це було дивно, а що досі збереглося!— завжди було найголовнішим словом, і, коли звучало воно — чи в ньому самому чи збоку,— тоді й страх, і слабість, і всі його немочі відступали на сьомий план. Тоді він ішов і робив те, що треба. Без страху й без метушні.

Тут теж було "треба", звучало на повну силу, а страх чомусь не минав. І чим ближче підповзали стрілки ходиків до наміченого строку, тим сильніше колотився в ньому цей дивний, безадресний страх, страх, що обеззброював його. І щоб потамувати його, щоб примусити самого себе ступнути за поріг у темну ніч, Єгор, дочекавшись, коли Харитина з світлиці вийшла, тричі перехрестився раптом на Тіхвінсь-ку божу матір. Невміло, квапливо й незграбно. А прошепотів уже зовсім безглузде:

— Господи, не злодій же я, а краду тільки. Ій-богу, вкраду разок, а більше ніколи не буду. Чесне слово, хрест святий. Дозволь уже, царице небесна, не засмучуйся... Для хорошої людини беру.

Тут Харитину винесло, і молитву довелося припинити. І тому Єгор пішов на розбійницьке своє діло із збентеженою душею.

Дванадцяту годину вибрав, опівночі, якраз злодійський час. Тиша в селищі стояла, тільки пси перебріхувались. І ні людей, ні тварин, наче вимерли всі.

Шість разів він повз ту дошку пройшов. Шість разів серце в ньому обривалося: ні, не від страху, не тому, що попастися боявся, а тому, що переступав. Через межу переступав, і те збентеження, яке переживала зараз душа його, було в сто разів гіркіше за будь-яку кару.

А як дошки зі складу за вісім вулиць до Нонни Юріївни тяг, про це наче забув потім. Силкувався згадати й не міг. І зрозуміти не міг, як же це він сам двадцять дюймових дощок шість метрів завдовжки доперти примудрився і не підірвався при цьому. І скільки разів бігав, теж не пам'ятав. Мабуть, багато: за раз більше трьох не попреш. Пробував.

Тільки пам'ятав, що на складі жодної душі не було і через ту третю дошку вільно можна було не двадцять — двісті штук витягти. Але він рівно двадцять узяв, як домовлялися. Відтяг, звалив у Нонни Юріївни на задвірках— місце це він ще заздалегідь наглядів — і додому пішов. Коліньми, як кажуть, назад.

А другого дня ранком — недільний раночок був, ласкавий!—надів Єгор чисту сорочку, взяв особисту сокиру і разом з Колькою вирушив до Нонни Юріївни.