Овід - Войнич Етель Ліліан

Майте на увазі, що це він уже втретє їздить кудись, і я зовсім не вірю, що він був у Пізі.

— Та це ж майже всім відомо, що він їздить у го­р,— пояснив Сакконі.— Він навіть не дуже й запере­чу, що має зв'язки з контрабандистами, з якими по­знайомивс під час повстання в Савіньйо. І цілком зрозуміло, що він використовує їхню дружбу для пе­реправ своїх памфлетів через папський кордон.

— Я якраз про це хотів поговорити з вами,— ска­за Ріккардо.— Мені здається, що нам слід було б по­просит Рівареса взяти на себе клопіт і про нашу контрабанду. Друкування в Пістойї налагоджено до­сит погано, а наш незмінний спосіб перевезення ли­стіво, скручених у сигари,— більше ніж примітив.

— Однак досі він нас якось задовольняв,— уперто заперечив Мартіні.

Йому набридло, що Галлі й Ріккардо завжди ста­вил Овода всім за приклад, і він був тієї думки, що на світі все йшло гаразд і до того, як цей "сентимен­тальни пірат" здумав наводити свої порядки.

— Задовольняв тому, що ми не мали в перспекти­в нічого кращого. Але ви ж самі знаєте, скільки за цей час було арештів і конфіскацій. Коли ж до цієї справи візьметься Ріварес, я певний, їх буде менше.

— Чому ви так думаєте?

— Насамперед тому, що ми для контрабандистів чужі люди, навіть вівці, яких так вигідно стригти, а Ріварес — їхній друг, можливо, проводир, вони його дуже шанують. Будьте певні, що кожен контрабан­дис в Апеннінах зробить для учасника повстання в Савіньйо те, чого не зробить для нас. А крім того, нав­ря чи хто з нас так добре знає гори, як Ріварес. Хіба ви забули, що він там переховувався і знає як свої п'ять пальців кожну контрабандистську стежку? Ні один контрабандист не зважиться обдурити його, хоч би й хотів, і ні один не зумів би цього зробити, на коли б насмілився.

— То що ж ви пропонуєте? Доручити Ріваресові всю справу, аж геть до розподілу, і відкрити йому адреси, сховища, усе взагалі чи тільки просити його допомогти нам у переправленні літератури через кордон?

— Щодо адрес та сховищ, то він напевне знає всі ті, що знаємо ми, і ще стільки ж нам невідомих. Тут нам з вами його не вчити. А от про розподіл треба буде порадитися з іншими. Головне ж, по-моєму, це саме перевезення. Раз література щасливо при­бул до Болоньї, то вже поширити її там досить легко.

— Ну, а я особисто проти вашого плану,— сказав Мартіні.— По-перше, всі ці балачки про вправність Рівареса — лише здогади. Ми ще не бачили, як він справляється з контрабандним переправленням літе­ратур, і не можемо бути певні, що в критичний мо він не розгубиться.

— Ну, про це нам турбуватись нічого,— відповів Ріккардо. — Повстання в Савіньйо показало, що він не розгублюється.

— А крім того,— провадив далі Мартіні,— може, я й мало знаю Рівареса, але нізащо не довірив би йому всіх партійних таємниць. Це якийсь легкодум і позер. Доручити одній людині керувати всією контрабандною роботою партії — справа серйозна. Якої ви думки, Фабріцці?

— Я не маю ніякого сумніву, що він справді смі­ливи, чесний і не розгубиться в потрібну хвилину. А що він добре знає гори й горян, ми маємо чимало доказів. Але в мене зовсім інші міркування. Я далеко не певний, що він їздить у гори лише для того, щоб переправляти свої памфлети. Боюся, що його тягне туди зовсім інше. Звичайно, це лишиться між нами, бо я висловлюю лише свої підозріння. Мені здається цілком імовірним, що він має зв'язки з однією з там груп, і, можливо, з найнебезпечнішою.

— З якою саме? З "Червоними поясами"?

— Ні, з "Ножарями".

— З "Ножарями"? Та це ж невеличка організація волоцюг, здебільшого з селян, зовсім неосвічених і без ніякого політичного досвіду.

— Не забувайте, що серед членів найжорстокіших груп у Романьї найбільше колишніх учасників савіньйонського повстання. Побачивши, що їм не здола­т клерикалів ‘ у відкритій боротьбі, вони знов стали убивцями. А через те що з рушницями їм не пощасти­л, то вони взялися за ножі.

— Але чому ви думаєте, що Ріварес з ними в спілці?

— Я не думаю, я тільки підозріваю. В усякому ра­з, нам треба спочатку як слід розвідати про це, а тоді вже доручати йому переправляння літератури. Бо коли б Ріварес здумав вести ці дві. справи разом, він дуже пошкодив би партії:

нічим би їй не допоміг і тільки загубив би репутацію. Але про це поговоримо колись іншим разом. Я хочу поділитися з вами нови­нам з Рима. Є чутки, що там мають призначити ко­місі для опрацювання проекту міського самовряду.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Джемма й Овід мовчки йшли по набережній. Від гарячкової його балакучості не лишилося й сліду, і після того, як вони вийшли від Ріккардо, він не промовив

1 К л є р и к а л и (клерикалізм — від латинського — духівни­цтв) — особи і партії, що домагалися влади церкви, впливу цер­кв на народну освіту й виховання дітей. Клерикали завжди були опорою реакційних класів, боролись проти свободи думки і проти наукового прогресу, демагогічно використовуючи відсталість і тем широких мас, особливо селянства.

майже ні слова. Але Джемма щиро раділа, що він мовчав. Вона завжди почувала себе з ним ніяко­в, і особливо сьогодні, бо його чудне поводження на зборах украй збентежило її.

Коло палацу Уффіці він раптом зупинився.

— Ви не стомилися?

— Ні, а що таке?

— І нема у вас невідкладних справ сьогодні вве­чер?

— Ні.

— У мене до вас просьба. Я хотів би, щоб ви сього­дн пішли погуляти зі мною.

— Куди?

— Куди хочете.

— Але що це вам здумалося?

Він завагався.

— Я не можу вам сказати, це дуже важко поясни

ти. Але коли можете, прошу, ходімо.

Він раптом глянув на неї, і Джемма побачила в його очах дивний вираз.

— Чудний ви якийсь сьогодні,— ласкаво сказала

вона.

Він витяг квітку із своєї бутоньєрки й почав від­риват од неї пелюстки. Кого він їй так нагадував?

Когось з такими самими хапливими нервовими руха­м пальців. — Мені зараз дуже тяжко,— ледве чутно промо­ви він, дивлячись на свої руки.— Я не хотів би лиша­тис сьогодні на самоті... То ви підете зі мною?

— Ну; звичайно. Тільки, може б, ви краще зайшли до мене?

— Ні, ходім десь пообідаємо. Тут на майдані Синьйорії є ресторан. Будь ласка, не відмовляйтесь, ви обіцяли.

Вони зайшли в ресторан. Він замовив обід, але сам ні до чого не доторкнувся і вперто мовчав; бгав бах­ром скатертини. Джемма почувала себе дуже незруч і вже шкодувала, що пішла з ним. Мовчання ста­вал дедалі тяжчим, але вона не могла розпочати пусту розмову з людиною, яка, здавалось, ніби забу­л про її присутність. Нарешті він глянув на неї і уривчасто сказав:

— Хочете, підем до цирку?

Вона вражено глянула на нього. Навіщо йому цей цирк?

— Ви взагалі коли-небудь бачили такі вистави? — спитав він, перш ніж вона встигла відповісти.

— Вони мене ніколи не цікавили.

— Ну, ні, вони дуже цікаві. Не можна вивчати життя народу, не побувавши в такому цирку.

Коли вони "прийшли до міської брами, трупа вже розкинула там свій намет, і жахливе скигління на скрипках та бій барабанів сповістили, що вистава по­чалас.

Програма була дуже примітивна. Кілька клоунів, арлекінів та акробатів, цирковий наїзник, що стрибав крізь обруч, розмальована Коломбіна й горбань, який розважав глядачів нудним, безглуздим кривлянням,— оце й була вся трупа. Жарти їхні загалом були не грубі й не образливі, але безбарвні й заяложені, а вся вистава справляла враження гнітючої тупості. Публіка сміялась і плескала в долоні з властивою тосканцям чемністю, але справжню втіху вони мали лише від витівок горбаня, в яких Джемма не бачила нічого дотепного. Він просто корчив страшні, огидливі гримаси, а глядачі передражнювали його й садили на плечі дітей, щоб ті подивилися на "бридкого виродка".

— Синьйоре Ріварес, невже це вам справді подо­баєтьс? — спитала Джемма Овода, що стояв коло неї,

притулившись до дерев'яної підпорки намету.— Мені

здається...

Вона не закінчила. З того часу, як вона стояла з Монтанеллі коло садової хвіртки в Ліворно, їй більше ніколи не доводилось бачити на лиці людини такого безмежного, безнадійного страждання.

Зненацька один із клоунів штовхнув горбаня, і той, перекинувшись через голову, викотився з арени не­зграбни клубком. Між двома клоунами почався діа, і Овід, здавалось, прокинувся від сну.

— Ну, що ж, підем? — спитав він.— Чи, може, ви хочете дивитися далі?

— Ні, краще ходімо.

Вони вийшли з намету і попростували серед тем­но зелені до річки. Кілька хвилин обоє мовчали.

— Ну, яке у вас враження од вистави? — раптом

спитав Овід.

— Взагалі дуже сумне, а часом навіть було гидко дивитися.

— На що саме?

— Ну, на всі ці кривляння й гримаси. Вони просто відразливі й зовсім не смішні.

— Ви говорите про горбаня?

Пам'ятаючи його болісну вразливість при нагаду­ванн про всяке каліцтво, Джемма боялась говорити про цю частину вистави. Але він сам почав про це розмову, і вона відповіла:

— Так, цей виступ мені зовсім не сподобався.

— А публіці він найбільше припав до вподоби.

— Тим гірше.

— Чому? Тому, що він вульгарний?

— Ні, не тому, бо вся вистава вульгарна. Але це було якось жорстоко.

Овід посміхнувся.

— У чому ви бачите жорстокість? У ставленні пуб­лік до горбаня?'

— Звичайно, для нього це байдуже. Він у цирку так само заробляє собі на життя, як наїзник або Коломбіна. Але саме видовище таке неприємне й образ­лив.

Воно принижує людську гідність.

— Можливо, він був не менш приниженим і до того, як почав виступати на арені. Усі ми почуваємо себе до певної міри приниженими.

— Це правда, але... Може, вам здається це безглуз­ди забобоном, але для мене людське тіло священне. Мені боляче, коли з нього знущаються і навмисне роблять потворним.

— А людська душа?

Він спинився і, спершись об камінну балюстраду набережної, глянув їй прямо у вічі.

— Душа? — повторила Джемма. Вона теж спини

лась і здивовано дивилася на нього.

Поривчастим рухом він простяг до неї руки. — Невже вам ні разу не спало на думку, що в цього злиденного клоуна може бути душа — жива, бунтівлива людська душа, замкнена в незграбне по­нівечен тіло і змушена бути для нього рабою? У вас таке добре серце, ви жалієте тіло в блазенському вбранні з бубонцями, а як же ви не подумали, про нещасну душу, яка не має навіть барвистого ганчір'я, щоб прикрити свою жахливу голизну! Уявіть собі, як

вона тремтить від холоду, заклякає від сорому й муки перед очима юрби, відчуваючи її жарти, як удари ба­тог, а сміх, мов розпечене залізо на живому тілі! По­думайт, як вона озирається безпорадно на гори, що не хочуть на неї упасти і заховати від цих мучителів.