Овід - Войнич Етель Ліліан

Який у вас змучений вигляд. Чи не захворіли ви?

— Та ні, я здоровий, тільки стомився. Я провів жахливу ніч з Ріваресом.

— З Ріваресом?

— Так. Я просидів коло нього цілу ніч, а тепер

треба йти до своїх хворих у госпіталь. Я оце забіг спитати, чи не знаєте ви кого, хто міг би побути коло нього кілька днів. Він у дуже тяжкому стані. Я, зви­чайн, зроблю все, що зможу, але в мене так мало часу. А про те, щоб я прислав йому доглядачку, він і слухати не хоче.

— Що з ним таке?

— Та там дуже складне захворювання. Насам­пере...

— Насамперед, ви вже снідали?

— Снідав, дякую... Безперечно, у Рівареса хворо­б дуже загострилася від усяких нервових усклад­нен, але головна її причина — давнє ушкодження, у свій час страшенно занедбане. Тепер він терпить най­лютіш муки. Певно, це лишилося в нього ще з війни в Південній Америці. Хіба тоді лікували людей як слід? Так-сяк полагодять, і готово. Як він взагалі ви­жи! Однак після того в нього лишився хронічний на­хи до запалення, і всяка дрібниця може викликати новий припадок.

— Це небезпечно?

— Та ні. Небезпека лише в тому, що хворий з від­ча може отруїтися.

— Значить, він дуже страждає?

— Неймовірно. Не знаю, як він терпить. Сьогодні вночі я змушений був удатися до опіуму, хоч взагалі не люблю давати його нервовим хворим. А треба ж було якось заспокоїти його.

— Він, певно, дуже нервовий?

— Так, але надзвичайно терплячий. Він, аж поки не знепритомнів, був на диво спокійний. Зате під кі­нец я добре з ним помучився! І як ви гадаєте, скіль­к це вже триває? Цілих п'ять ночей. Коло нього ні душі, крім придуркуватої хазяйки, яка не прокину­лас би, коли б навіть провалився будинок, а якби й прокинулась, то з неї мало користі.

— А танцівниця?

— Дивна річ! Він не допускає її до себе. У нього хворобливий страх перед нею. Разом з тим він — найнезрозуміліша людина з усіх, що я зустрічав.

Суціль клубок протиріч.

Ріккардо заклопотано глянув на свій годинник.

— Я вже спізнився до госпіталю, але нічого не

вдієш. Моєму помічникові доведеться на цей раз почати обхід без мене. На жаль, я не знав, раніше, що Ріварес захворів. Не можна було допускати, щоб він залишався на ніч сам.

— Але чому ж він нікого не повідомив? — сказав Мартіні.— Звісно, ми не лишили б його в такому без стані.

— Мені шкода, докторе,— сказала Джемма,— що ви вчора не покликали кого-небудь з нас. Вам не слід було так себе виснажувати.

— Я хотів послати по Галлі, але Ріварес так роз­хвилювавс, що я" не наважився. Коли ж я спитав його, кому іншому можна до нього прийти, він з хвилину дивився на мене, мов безумний, потім закрив руками очі і сказав: "Не говоріть їм, вони сміятимуться". Його тепер переслідує думка, що всі з нього сміють­с. Та я так і не зрозумів, у чому тут справа, бо він весь час говорить по-іспанському. Але хворим часто ввижаються чудні речі.

— Хто ж з ним тепер? — спитала Джемма.

— Нікого, крім хазяйки та її служниці.

— Я зараз піду до нього,— сказав Мартіні.

— Дякую. А я загляну ввечері. У шухляді стола, що коло великого вікна, ви знайдете папірець з мої­м інструкціями, а в сусідній кімнаті на поличці я лишив опіум. Якщо знов почнеться біль, дайте йому одну дозу, тільки не більше.

Та не поставте пляшечки десь коло хворого, щоб не спокусити його випити значно більше.

Коли Мартіні ввійшов у кімнату з завішеними вік­нам, Овід швидко повернув до нього голову і, про­стягт гарячу руку, почав говорити, невдало підроб під свій звичайний, легковажний тон.

— А, Мартіні. Ви прийшли лаяти мене за коректу­р? А за те, що я не був учора на засіданні, не варто й лаяти. Я вчора справді трохи нездужав і...

— Облиште ви комітет. Я тільки що бачив Ріккардо і прийшов спитати, чи не треба вам чого.

Лице в Овода стало немов кам'яне.

— Серйозно? Це дуже мило. Тільки не варто було турбуватися. Я просто трохи розклеївся.

— Так я і зрозумів із слів Ріккардо. Здається, він просидів коло вас цілу ніч.

Овід сердито закусив губу.

— Тепер я почуваю себе добре. Дякую, але мені нічого не треба.

— Гаразд, тоді я посиджу в сусідній кімнаті. Мо­ж, вам приємніше бути самому. Двері будуть відчи­нен, і, коли треба, ви мене покличете.

— Не турбуйтесь, будь ласка. Мені справді нічого не треба. Тільки змарнуєте час.

— Дурниці! — грубувато вигукнув Мартіні.— Що ви мені морочите голову?

Хіба я сліпий? Лежіть ти­хеньк і, коли можете, спробуйте заснути.

Він вийшов у суміжну кімнату і, лишивши двері відчиненими, сів читати. Овід кілька разів неспокійно поворушився. Мартіні поклав книжку й прислухався. З хвилину було тихо, à тоді знов почулося неспокій­н ворушіння і важке уривчасте дихання, немовби лю­дин зціпила зуби, щоб стримати стогін. Мартіні увійшов до хворого.

— Може, вам щось треба, Ріварес?

Відповіді не було, і він підійшов до ліжка. Овід, блідий як смерть, глянув на нього і мовчки покрутив головою.

— Може, дати трохи опіуму? Ріккардо сказав, щоб я дав вам, якщо болі посиляться.

— Ні, дякую. Я ще маю сили терпіти. Далі може бути гірше.

Мартіні знизав плечима й сів коло ліжка. Цілу годину, якій, здавалось, не буде кінця, він мовчки стежив за хворим. Потім підвівся і приніс опіум.

— Ріварес, не можна так. Якщо ви в силі терпіти,

то я ні. От візьміть.

Овід, не промовивши й слова, випив ліки. Потім повернувся на другий бік і заплющив очі. Мартіні знов сів біля нього, прислухаючись до дихання, яке дедалі ставало глибше й рівніше.

Овід був занадто виснажений, щоб швидко проки­нутис. Одна по одній спливали години, а він не во­рушивс. І вдень, і ввечері Мартіні кілька разів під до нього й дивився на нерухоме тіло, але, крім дихання, не помічав жодних ознак життя. Лице було таке безбарвне, що його раптом пойняв жах. А що як він дав занадто багато опіуму? Поверх ковдри лежа­л понівечена рука, і Мартіні легенько потряс її, щоб розбудити хворого. При цьому розстебнутий рукав

сорочки трохи закотився і оголив кілька глибоких страшних шрамів, що вкривали руку до ліктя.

— Уявляю собі, який вигляд мала ця рука, коли всі рани були ще свіжі,— пролунав голос Ріккардо.

— А, нарешті! Гляньте, Ріккардо, чи не заснув він навіки? Я дав йому опіум кілька годин тому, а він від­тод не поворухнувся жодним мускулом.

Ріккардо нахилився до хворого і з хвилину при.

— Ні, він дихає добре. Це просто виснаження, та цього й треба було сподіватися після такої ночі. Але до ранку припадок може ще раз повторитися.

Хто-небудь побуде коло нього?

— Галлі. Він сповістив мене, що прийде о десятій.

— То це вже скоро. Ну, він зараз прокинеться. Скажіть служниці, щоб нагріла бульйон. Тихше, тих­ш, Ріварес. Та не бійтесь, я ж не єпископ.

Овід схопився, злякано дивлячись на Ріккардо.

— Мій вихід? — швидко спитав він по-іспансько­м.— Розважте трохи глядачів. Я зараз... Я не впізнав

вас, Ріккардо.

Він озирнувся навколо і розгублено провів рукою по лобі.

— Мартіні! А я думав, що ви давно вже пішли. Я, мабуть, спав?

— Ви спали, немов та красуня в казці, цілих де­сят годин. А тепер вам треба поїсти бульйону і знову спати.

— Десять годин? Мартіні, невже ви весь час бу­л тут?

— Так. Я вже думав, чи не дав я вам занадто ба­гат опіуму.

Овід лукаво глянув на нього.

— Ой, коли б! Який би тоді лад запанував на за­сідання комітету. Якого біса ви ходите до мене,

Ріккардо? Згляньтесь, я хочу спокою. Я не люблю

лікарів.

— Ну, добре, добре. От поїжте, і я дам вам спо­кі. Тепер я вже прийду днів через два і як слід огля­н вас. Здається, найгірше вже минуло. Ви вже не нагадуєте мерця, що попав на бенкет.

— Я вже скоро зовсім одужаю, дякую... А це хто, Галлі? Здається, сьогодні в мене зберуться всі грації...

— Я прийшов побути з вами ніч.

— Дурниці! Мені нікого не треба. Йдіть усі додо­м. Якби навіть мене знов прикрутило, ви мені нічим не допоможете. Не можу ж я весь час пити опіум.

Це добре тільки раз.

— Боюся, що ви маєте рацію,— сказав Ріккардо,— але додержувати цього правила не так легко.

Овід, посміхаючись, глянув на нього.

— Не турбуйтесь. Якби я хотів піти по цьому шля­х, я 6 уже давно зробив це.

— В усякому разі, ми не лишимо вас самого,— су­х сказав Ріккардо.— Галлі, ходімо на хвилинку в ту кімнату. Мені треба з вами поговорити. На добраніч, Ріварес. Я зайду завтра.

Мартіні хотів піти за ними, як раптом Овід гукнув його і простягнув йому руку.

— Дякую.

— Пусте! Спіть краще.

Ріккардо пішов, а Мартіні задержався на кілька хвилин у другій кімнаті, розмовляючи з Галлі.

Відчинивши парадні двері, він почув, що біля са­дово огорожі зупинилась карета, і побачив жіночу постать, яка вийшла з неї і попрямувала до будинку. Це була Зіта. Вона, очевидно, поверталася з якогось вечора. Мартіні підняв капелюх і відступив, даючи їй дорогу, а потім пішов по темному провулку. Рап­то стукнула хвіртка, і почулися квапливі кроки.

— Зачекайте хвилинку! — сказала Зіта. Коли він

повернувся назустріч їй, вона зупинилась і повільно

рушила до нього, перебираючи рукою огорожу.

При світлі ліхтаря, що висів на розі вулиці, Мар­тін побачив, що Зіта йде, опустивши голову, ніби засоромлена або збентежена.

— Як він себе почуває? — запитала вона, не під­водяч очей.

— Значно краще, ніж ранком. Він проспав майже цілий день, і вигляд у нього не такий виснажений. Я думаю, що приступ закінчився.

Вона все ще дивилась в землю.

— Йому було дуже погано?

— Так погано, що гірше бути не може.

— Я так і думала. Коли він не дозволяє мені при­ходит, значить йому погано.

— Чи часто в нього бувають такі приступи?

— Не регулярно. Минулого літа в Швейцарії він

почував себе добре, але взимку,— ми жили тоді у Відні,— жахливо. Він цілими днями не допускав мене. Він ненавидить мене, коли хворіє.

Вона на мить підвела очі і знову опустила їх.

— Коли він відчував наближення приступу, то зав­жд відсилав мене або на бал, або на концерт, або

ще куди-небудь, а сам замикався в кімнаті. Я, бувало,

потай пробиралась назад і сиділа під дверима. Він

страшенно розгнівався б, якби знав. Він швидше впус­ти би собаку, коли б той почав вити, ніж мене. Він

більше турбувався б про нього.

Вона говорила з викликом, дивним, похмурим тоном.

— Я сподіваюся, що піде на краще,— сказав м'яко

Мартіні.— Доктор Ріккардо серйозно взявся за діло.

Можливо, він повністю вилікує його. В усякому разі,

тимчасового полегшення можна досягти.