Овід - Войнич Етель Ліліан

Етель Ліліан Войнич

Овід

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Артур сидів у бібліотеці духовної семінарії в Пізі і переглядав купу рукописних проповідей. Був гарячий червневий вечір. Вікна стояли розчинені навстіж, віконниці були напівприхилені. Отець ректор, канонік2 Монтанеллі, відірвався на хвилину од писання і з любов'ю поглянув на схилену над паперами чорняву голову.

— Що, не можеш знайти, саrino3? Ну, не треба, я напишу заново. Мабуть, ця сторінка десь загубилась, і я тільки даремно забрав у тебе стільки часу.

Голос у Монтанеллі був тихий, але дуже глибокий і густий, з срібною чистотою тембру, яка надавала його мові якоїсь особливої чарівності. Це був голос природженого оратора, багатий на відтінки. Коли канонік говорив з Артуром, тон у нього був завжди ласкавий.

— Ні, padre4, я мушу знайти. Я певен, що ви поклали її тут. А заново ви ніколи не напишете так само.

Монтанеллі знов узявся до роботи. За вікном ліниво гудів сонний хрущ, по вулиці лунав протяжний сумовитий крик продавця фруктів: "Суниці! Суниці!"

1 П і з а — місто в Тоскані, один із найбільших центрів італійської культури.

2 Канонік — старший ксьондз, член капітулу — колегії духовний осіб при монастирі або соборі.

3 Саrino — любий.

4 Padre — отче.

— "Про зцілення прокаженого" — ось вона!

Артур перейшов кімнату тим м'яким нечутним кроком, що завжди дратував його домашніх. В цьому невеличкому, тендітному хлопцеві, більше схожому на італійця шістнадцятого століття, ніж на юнака з буржуазної родини тридцятих років, від довгих вій і чутливого рота до маленьких рук і ніг — усе було занадто витончене, занадто ніжне. Коли Артур сидів спокійно, він скидався на гарненьку дів­чин, переодягнену в хлоп'яче вбрання, але коли він рухався, його гнучкість і спритність нагадували приручену пантеру з захованими пазурами.

— Та невже? Що б я робив без тебе, Артуре?

У мене б завжди все пропадало. Ну, я вже більше не буду писати. Ходім у сад, я допоможу тобі ро­зібратис у твоїй роботі.

Покажи, що ти там не зрозумів?

Вони вийшли в тихий, тінявий монастирський

сад. Семінарія містилась у будинках старого домі­ніканськог монастиря, і двісті років тому його квадратний двір мав охайний вигляд. Між рівнень­ким грядками росли акуратно підстрижені кущі розмарину й лаванди. Одягнені в біле монахи, що колись доглядали ці квіти, тепер лежали поховані й забуті, але запашні трави все ще цвіли в тихі літрі вечори, хоч ніхто вже не збирав їх на ліки. Дерен пробився в щілинах між плитами, і колодязь серед двору заріс папороттю. Троянди здичавіли, і їх довгі, поплутані стебла повзли через стежки; на грядках червоніли маки; висока наперстянка схилялась над переплутаною травою, а стара виноградна лоза, кину та напризволяще, звисала з гілок занедбаного кизи­ловог дерева, яке з сумовитою упертістю повільно похитувало ряснолистою головою.

В кутку височіла величезна магнолія, мов вежа з темно-зеленого листя, покроплена де-не-де молочно-білим цвітом. Коло дерева стояла грубо зроблена де'яна лавка. Монтанеллі сів на неї.

Артур вивчав філософію в університеті і, коли на­трапля на важкі місця в книзі, звертався за пояснен­ня до padre. Монтанеллі був для нього універсаль енциклопедією, хоч хлопець не вчився у нього в семінарії.

1 Домініканці — давній католицький чернечий орден.

— Ну, мабуть, я піду,— сказав Артур, коли трудне місце було роз'яснене.— Я вам не потрібний?

— Сьогодні я більше не працюватиму, але я хотів би ще посидіти з тобою, якщо в тебе є час. — Ну, звичайно!

Артур сперся об дерево і глянув крізь темну зе­лен на перші бліді зорі, що замерехтіли в глибині спокійного неба. Від матері, уродженки Корнуеллу, він унаслідував мрійні, таємничі очі, темно-сині з чор­ним віями. Монтанеллі відвернувся, щоб їх не ба.

— Ти якийсь стомлений, друже,— сказав він.

— Що ж робити...

У голосі Артура теж вчувалася втома, і Монтанел­л зразу помітив це.

— Тобі не слід було так швидко повертатися до коледжу. Від безсонних ночей коло хворої ти вкрай знесилився. Шкода, що я не наполіг, щоб ти добре відпочив, перш ніж виїхати з Ліворно.

— Ні, padre, з цього нічого не вийшло б. Після смерті матері я не міг лишатися в цьому злощасному домі. Джулі довела б мене до божевілля.

Джулі була дружина його старшого зведеного бра­т і давній його ворог.

— Та я й не хотів би, щоб ти лишався з своїми ро­дичам,— лагідно відповів Монтанеллі.— Я знаю, що для тебе це було б найгірше. Але чому ти не прийняв запросин твого приятеля-англіиця? Погостював би в нього з місяць, а тоді знову повернувся б до праці.

— Ні, padre, я не міг. Уоррени дуже щирі, добрі люди, але вони мене не розуміють. Вони жаліють мене,— я бачу це по їхніх обличчях. Вони пробува­л б утішати мене, говорили б про матір... Джемма, звичайно, не така; навіть ще як ми були малі, вона завжди знала, чого не слід казати. Але інші... Та й не тільки це...

— А що, сину мій?

Артур зірвав кілька квіток наперстянки і нервово зім'яв їх.

— Я не можу жити в цьому місті,— сказав він, тро­х помовчавши.— Там крамниці, де вона купувала

мені малому іграшки, набережна, по якій ми гуляли

Корнуелл — графство в Англії.

вдвох, поки вона тяжко не захворіла. І так скрізь, куди Ç я не пішов. Кожна дівчина на базарі пропонує мені купити квіти — нащо вони мені тепер! І потім кладовище... Ні, мені треба було виїхати звідти, над­т тяжко бачити все це.

Артур замовк, розриваючи на клаптики дзвіночки наперстянки. Запанувала довга, глибока тиша, і він глянув на padre, дивуючись, чому той нічого не від­повіда.

Під магнолією вже темнішало, і все навколо здавалося тьмяним, невиразним. Проте надворі було ще досить ясно, щоб помітити мертву блідість на об­личч Монтанеллі. Він сидів, понуривши голову, і міцно держався правою рукою за край лавки. Артур одвів очі в побожному здивуванні перед цією вели­ко душею.

"Боже мій,— подумав він,— який же я нікчемний і егоїстичний проти нього. Якби моє горе було його власним, він не міг би відчути його глибше".

Монтанеллі підвів голову і оглянувся навколо.

— Я й не наполягаю, щоб ти їхав туди, особливо тепер,— промовив він дуже ласкаво,— але обіцяй мені, що добре відпочинеш під час літніх канікул. Мабуть, тобі краще буде поїхати десь далі від Ліворно. Я не хочу, щоб ти розладнав собі здоров'я.

— А куди ви поїдете, padre, коли семінарія за­криєтьс?

— Мені, як звичайно, доведеться повезти учнів у гори і влаштувати їх там. Але в середині серпня по­вернетьс з відпустки мій помічник, і тоді я думаю податися в Альпи. Хочеш, поїдемо зі мною? Вируши­м в далеку гірську екскурсію, і ти зможеш вивчати альпійські мохи й лишаї. От тільки чи не буде тобі нудно зі мною?

— Padre! — Артур стиснув руки, "мов справжній іноземець", як казала Джулі.— Я віддав би все на сві­т, щоб тільки поїхати з вами. Тільки... Я не певен...

— Ти гадаєш, що містер Бертон не дозволить тобі?

— Він, звичайно, буде проти, але яке він має пра­в втручатися? Мені вже вісімнадцять років, і я можу робити що хочу. Зрештою, він мені лише зведений брат. Не знаю, чому я повинен йому коритися. Він завжди погано ставився до моєї матері.

— Але якщо він буде серйозно заперечувати, ти

вже краще послухайся його. Тобі вдома буде ще гір­ш, якщо...

— Гірше вже не може бути! — палко вигукнув

Артур.— Вони завжди ненавиділи мене й ненавидіти

муть, що б я не робив. Але як може Джеймс серйоз­н заперечувати проти того, щоб я поїхав з вами — моїм духівником!

— Не забувай, що він протестант. В усякому разі, краще напиши йому, і почекаємо, що він скаже. Тіль­к май терпіння, сину мій. У наших вчинках ми не повинні керуватися тим, чи люблять нас, чи ненавидять. Це зауваження було зроблене дуже лагідно, проте Артур густо почервонів.

— Я знаю,— відповів він, зітхнувши.— Тільки це так важко...

— Шкода, що ти не прийшов до мене у вівторок,— сказав Монтанеллі, раптом переводячи розмову на інше.— У мене був єпископ з Ареццо, і я дуже хотів би, щоб ти з ним познайомився.

— Я пообіцяв одному студентові прийти на збо­р в його квартирі, і мене б чекали.

— Які збори?

Артур трохи зніяковів.

— Це не звичайні збори...— мовив він нервово, трохи заїкаючись.— Із Генуї приїхав один студент і зробив нам доповідь... Скоріше це була лекція.

— Про що?

Артур зам'явся.

— Ви не будете питати в мене його ім'я, padre? Я обіцяв...

— Я взагалі ні про що не питатиму в тебе, і коли ти обіцяв берегти таємницю, звичайно, ти не повинен нічого говорити мені. Але мені здається, що ти все-таки міг би мені довіритися.

— Звичайно padre. Він говорив про... нас і наші обов'язки щодо народу і щодо... нас самих, і про те, як ми можемо допомогти....

— Допомогти? Кому?

— Народові й...

— Ну?

— Італії.

1 Протестант — прихильник релігійної течії— протестан­тизм. Між протестантами й католиками довго тривала боротьба.

Запанувало довге мовчання.

— Скажи мені, Артуре,—промовив Монтанеллі дуже серйозним тоном, повернувшись лицем до хлоп­ц,— чи давно ти почав думати про це?

— З минулої (зими.

— Ще до смерті матері? І вона не знала?

— Ні, тоді це ще мало захопило мене.

— А тепер?

Артур зірвав кілька дзвіночків наперстянки.

— От як це було, padre,— почав він, дивлячись у землю.— Коли я минулої осені готувався до вступ­ни іспитів, пам'ятаєте, я познайомився з багатьма студентами. Ну, і деякі з них почали розмовляти зі мною про все це... Давали книжки. Але мене це якось не дуже захоплювало, тільки й думки було, щоб швид­ш повернутись додому, до матері. Вона була така самотня там, у Ліворно! Адже то не дім, а в'язниця... Самого язика Джулі було досить, щоб убити її. Потім узимку, коли вона так тяжко захворіла, я зовсім за­бу про тих студентів і про їхні книжки. І тоді, при­гадуєт, я більше не приїздив до Пізи. Якби я думав про це, я б поділився з матір'ю. Але тоді все те в мене якось зовсім вилетіло з голови... Потім я зрозумів, що вона умирає. Ви ж знаєте, в останні її дні я майже не відходив од неї. Часто просиджував коло неї цілу ніч, а вранці приходила Джемма Уоррдн, щоб дати мені відпочити... І от цими довгими ночами я почав думати про ті книжки і про те, що говорили студен­т, зважував, чи праві були вони... Задумувався над тим, що сказав би про все це Христос.

— Ти звертався до нього? — Голос Монтанеллі зву­ча не зовсім твердо.

— Часто, padre.