Овід - Войнич Етель Ліліан

Майте на увазі, у мене є докази, переконливі

докази, що деякі з цих молодих людей таємно прово­зил в наш порт заборонену літературу і що ви теж

допомагали їм. Ну, чи скажете ви мені по добрій волі,

що ви знаєте про цю справу?

Артур ще нижче схилив голову. У ньому, немов щось живе, ворушилася сліпа, нестямна, звіряча лють. Почуття, що він от-от утратить владу над собою, лякало його більше, ніж будь-які загрози. Вперше в житті він почав розуміти, скільки таємних інстинктів може ховатися під культурною оболонкою людини

і під благочестям християнина. Жах перед самим со­бо опанував його з страшенною силою.

— Я чекаю вашої відповіді,— сказав полковник.

— Мені нічого вам відповідати.

— Ви рішуче одмовляєтесь відповідати?

— Я нічого не скажу,

— Тоді я просто звелю зараз одвести вас до карцера і держатиму там доти, поки ви не зміните своїх думок. А коли ви здумаєте ще більше бунтувати, вас закують у кайдани.

Артур глянув на нього, тремтячи з голови до ніг.

— Робіть що хочете,— повільно промовив він,—

а як поставиться англійський посол до ваших виті­во з британським підданим, злочину якого не дове, то вже його справа.

Нарешті Артура відвели до його першої камери. Він кинувся на ліжко і проспав аж до ранку. У кайда­н його не закували, і жахливого карцера він теж більше не бачив. Але ворожнеча між ним і полковни­ко розгорялася з кожним допитом.

Даремно молився Артур у своїй камері, щоб бог допоміг йому перебороти свою злобу, даремно роз­мірковува над милосердям і терпінням Христа. Тіль­к-но його приводили в довгу порожню кімнату до встеленого сукном стола і він бачив перед собою на­фабрен вуса полковника, як його враз опановував нехристиянський дух, підбиваючи на ущипливі" запе­реченн і презирливі відповіді. Ще не минуло й мі­сяц, як Артур сидів у в'язниці, а взаємна ненависть їх так загострилася, що ні він, ні полковник не могли бачити один одного без гніву.

Постійне напруження під час цієї маленької війни починало тяжко позначатися на нервах Артура. Знаю­ч, як пильно за ним наглядають, і пригадуючи жах розповіді про те, що в'язням іноді підмішують у їжу белладонну і потім записують їх марення, він став боятись їсти і спати. Коли вночі повз нього про­бігал миша, він схоплювався, обливаючись холодним потом і тремтячи від жаху; йому здавалось, що хтось заховався в камері і підслуховує, що він говорить у сні.

Жандарми, очевидно, хотіли всякими підступами вирвати в нього яке-небудь свідчення, що могло 6

скомпрометувати Боллу. І його так гнітив вічний страх попасти через необачність у пастку, що саме через таке напруження нервів йому й справді загро­жувал ця небезпека. Вдень і вночі дзвеніло в нього у вухах ім'я Болли, заважаючи його молитвам і злі­таюч з уст замість імені діви Марії, коли він переби­ра чотки.

Але найгірше було те, що його віра, як і зовнішній світ, з кожним днем все більше одпливала від нього. Він з гарячковою упертістю хапався за цю останню опору, щодня вистоюючи по кілька го­ди на молитві, але думки його все частіше вертались до Болли, і слова молитви він повторював маши­нальн.

Найбільшою його втіхою був старший наглядач тюрми. Це був маленький дідусь, товстий і лисий, який спочатку докладав усіх зусиль, щоб зберегти суворий вигляд. Але поступово природна добродуш­ніст, що виглядала з кожної ямки його пухлого об­личч, перемогла службовий обов'язок, і він почав передавати з камери до камери записки від ув'яз.

Якось у середині травня цей наглядач увійшов у камеру з таким похмурим і сердитим лицем, що Ар-тур аж занімів від здивування.

— Що таке, Енріко? — вигукнув він.— Що це з ва­м сьогодні?

— Нічого,— сердито буркнув старий і, підійшов­ш до ліжка, почав стягати ковдру, прислану Артуро-ві з дому.

— Нащо ви забираєте мої речі? Хіба мене пере­водят до іншої камери?

— Ні, вас випускають.

— Випускають? Сьогодні? Зовсім? Енріко!

Схвильований Артур схопив старого за руку. Той

сердито вирвав її.

— Та що з вами, Енріко? Чому ви не відповідаєте?

Нас усіх випускають?

Зневажливе бурмотіння було єдиною відповіддю.

— Слухайте,— Артур, сміючися, знов узяв нагля­дач за руку,— вам аж ніяк не пощастить посваритися зі мною, бо я однаково не ображуся. Я хочу знати про інших.

— Про інших? — буркнув Енріко і раптом кинув сорочку, яку складав.— Сподіваюся, не про Боллу?

— І про Боллу, і про всіх інших. Та що з вами таке?

— Ну, його, бідолаху, так швидко не випустять, коли його зрадив товариш.

У-у!

І Енріко з жестом огиди знов узяв сорочку.

— Зрадив? Товариш?

Очі Артура розширились від жаху. Енріко швидко повернувся до нього.

— А хіба це не ви виказали його?

— Я? Та ви збожеволіли! Я?

— В усякому разі, так йому вчора сказали на до­пит. Я дуже радий, що це не ви, бо завжди — вважав вас за порядного хлопця. Ходімо.

Енріко вийшов у коридор, Артур пішов за ним. Раптом збентежений його мозок осяяло світло.

— Вони сказали Боллі, що я його зрадив? Ну, зви­чайн. А мені вони сказали, що він зрадив мене. Але, сподіваюся, Болла не такий дурний, щоб цьому пові.

— То це справді брехня?

Енріко спинився біля сходів і пильно глянув на Артура. Той лише знизав плечима.

— Звичайно, брехня.

— Ну, я дуже радий і перекажу йому ваші слова. Але, бачите, вони сказали йому, що ви донесли на нього з ревнощів, бо ви обидва упадали за однією дівчиною.

— Це брехня! — повторив Артур уривчастим ше­пото. Його паралізував раптовий жах. "Одна дів­чин... ревнощі. Звідки вони могли знати? Звідки?"

— Чекайте, голубе.— Енріко спинився в коридорі, що вів до кімнати допитів, і лагідно промовив: — Я вам вірю, але скажіть мені одну річ. Я знаю, ви ка. Чи не сказали ви чого-небудь на сповіді?

— Це брехня! — На цей раз голос Артура піднісся до здавленого крику.

Енріко знизав плечима і рушив далі.

— Звичайно, вам краще знати.. Але хіба ви пер

ший? Хіба мало нерозумної молоді отак попадалося?

Тепер якраз усіх дуже схвилювали чутки про одного

священика в Пізі, якого викрили ваші товариші. Вони

навіть випустили листівку з повідомленням, що він

шпигун.

Енріко відчинив двері до кімнати допитів і, по­бачивш, що Артур завмер на місці, втупивши перед собою нерухомий погляд, легенько штовхнув його через поріг.

— Добрий день, містере Бертон,— сказав полков­ни, люб'язно вискаливши зуби.— Дуже радий вітати вас. Із Флоренції прибув наказ про ваше звільнення.

Будь ласка, розпишіться.

Артур підійшов до нього.

— Я хотів би знати,— мовив він глухим голосом,—

хто доніс на мене.

Полковник, усміхаючись, звів брови.

— Хіба ви не догадуєтесь? А подумайте хвилинку.

Артур похитав головою. Полковник розвів руками

з виглядом здивування.

— Не догадуєтесь? Невже? Та ви ж самі, містере

Бертон. Хто ж, крім вас, міг знати ваші любовні діла?

Артур мовчки відвернувся. На стіні висіло велике дерев'яне розп'яття, і він повільно звів очі на лице Христа, не з мольбою, аз похмурим подивом перед цим безтурботним, терпеливим богом, що не вразив громом священика, який порушив таємницю сповіді.

— Будь ласка, розпишіться в одержанні ваших до­кументі,— ласкаво промовив полковник,— і я не затримуватиму вас. Ви, певно, поспішаєте додому, а я зараз дуже зайнятий справою цього навіженого Болли, який так жорстоко зловживав нашим християн­ськи терпінням. Боюся, що йому загрожує суворий присуд.

Прощайте.

Артур розписався і, забравши свої документи, ви­йшо у похмурому мовчанні. Він пішов за Енріко до масивної брами і, не сказавши на прощання жодного слова, спустився до берега каналу, де його чекав пе­ревізни. Коли він піднявся по камінних сходах, що вели на вулицю, до нього підбігла дівчина в ситцево­м платті й солом'яному брилику; вона простягла йому обидві руки.

— Артуре! Я така рада! Така рада!

Він здригнувся від несподіванки і сховав руки за спину.

— Джім! — промовив він нарешті якимсь чудним, не своїм голосом.— Джім!

— Я вже з півгодини чекаю тебе. Мені сказали, що тебе випустять о четвертій. Чому ти так Дивишся

на мене? Щось трапилось? Артуре, що з тобою? Чекай!

Він одвернувся і повільна пішов по вулиці, ніби забувши про неї. Страшенно перелякана його пове­дінко, вона кинулася за ним і схопила за руку.

— Артуре!

Він спинився і глянув на неї розгублено. Джемма взяла його під рук/, і кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Артуре, любий,— лагідно почала вона,— та не бери так близько до серця цієї злощасної історії. Я знаю, що тобі страшенно тяжко, але кожний розу­мі, що це неправда.

— Якої історії?

— Я маю на увазі лист Болли.

Лице Артура болісно скривилося, коли він почув це ім'я.

— Я думала, що ти нічого не чув про це,— говори­л далі Джемма, — але, видно, тобі хтось сказав. Болла просто збожеволів, подумавши таке.

— Що саме?

— Значить, ти нічого не знаєш? Він прислав жах­ливог листа, де пише, що ти розповів про пароплави з літературою і через те його арештували. Це, зви­чайн, безглуздя, і це ясно кожному, хто знає тебе.. Хвилюються лише ті, що не знають тебе. Я прийшла тобі сказати, що ніхто в нашій групі не вірить жодно слову.

— Джеммо! Але ж це... це правда.

Вона відсахнулась од нього й застигла на місці. Очі в неї розширились і потемніли від жаху, лице стало біле, як пов'язана навколо шиї хустка. Величез­н льодова хвиля мовчання набігла на них, відділивши їх од життя й руху вулиці.

— Так,— прошепотів він нарешті,— пароплави...

я говорив про них... і назвав його ім'я... Боже, боже,

що мені робити?

Раптом він опам'ятався, усвідомивши її присут­ніст і побачивши на її обличчі смертельний жах. Зви, вона думає...

— Джеммо, ти не розумієш! — кинувся він до неї. Але вона відскочила з криком:

— Не торкайся до мене!

Артур з несподіваною силою схопив її за руку.

— Вислухай мене ради бога. Я не винен. Я..,

— Пусти! Пусти мене!

Ще мить, і вона вирвала свою руку і вдарила його по щоці.

Очі йому заволокло туманом. Хвилину він нічого не розумів, бачив лише бліде, повне відчаю лице Джемми та її праву руку, яку вона витирала об плат­т. Потім в очах його знову прояснилось... Він озир­нувс і побачив, що лишився сам.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Уже давно стемніло, коли Артур подзвонив біля дверей великого будинку на вулиці Віа Борра. Він пригадував, що довго блукав по вулицях, але де, чому і скільки часу — не знав. Слуга Джулі, позіхаючи, відчинив йому двері і, глянувши на похмуре кам'яне обличчя Артура, багатозначно посміхнувся.