Овід - Войнич Етель Ліліан

Та перестань ти сміятися. Не можу ж я сиді­т тут цілу ніч!

З таким самим успіхом він міг попросити розп'ят­т зійти з п'єдесталу. До Артура не доходили ні до­кор, ні умовляння. Він тільки сміявся, сміявся й смі­явс без кінця.

— Ну, це ж абсурд,— сказав Джеймс, нарешті при­пиняюч своє нервове бігання по хаті.— Ти сьогодні,

очевидно, надто схвильований, щоб спокійно мене ви

слухати. Не можу ж я говорити з тобою про справу,

коли ти в такому стані. Приходь до мене завтра піс­л сніданку. А зараз лягай краще спати. На добраніч.

Він вийшов, грюкнувши дверима.

— А тепер почнеться істерика внизу,— бурмотів

він, тупаючи по коридору.— Без сліз не обійдеться.

Безумний сміх завмер на губах Артура. Він схопив із стола молоток і кинувся до розп'яття. Почувся тріск; він враз отямився і побачив, що стоїть перед порожнім п'єдесталом з молотком у руці, а коло ніг його лежать уламки розбитого бога.

Він кинув молоток.

— Як просто! — промовив він, одвертаючись.— Який же я був ідіот!

Важко дихаючи, він сів до столу і схилив на руки голову. Потім підвівся і, підійшовши до умивальника, Облив холодною водою голову й лице. Тоді, зовсім заспокоївшись, повернувся до столу і знову сів.

І ради них, ради цих брехливих негідних людей,

ради німих бездушних богів він витерпів такі муки сорому, гніву й відчаю!..

Приготував собі мотузок і мало не повісився тільки через те, що якийсь свяще­ни — брехун. Ніби не всі вони брехуни! Ну, тепер з цим покінчено. Він порозумнішав.

Треба тільки ски­нут з себе весь цей бруд і почати нове життя.

У доках повнісінько суден, і так легко помандрува­т на одному з них десь до Канади, Австралії, Півден­но Африки — куди завгодно. Байдуже, куди саме, аби далі звідси. А там видно буде. Не сподобається в одному місці, можна поїхати в інше.

Він вийняв гаманець. Лише тридцять три паоло. Але в нього дорогий годинник. На деякий час це його виручить. А взагалі це пусте — він уже якось виб'єть­с. Та вони шукатимуть його, напевне, кинуться роз­питуват в доках. Ні, треба навести їх на невірний слід, хай .думають,, що він умер. Тоді він буде віль­ни, зовсім вільний. Він тихенько засміявся, уявивши, як Бертони шукатимуть його труп. Яка комедія!

Він узяв листок паперу і написав перше, що спа­л йому на думку:

"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехала мені все життя".

Він згорнув записку, написав ім'я Монтанеллі і, взявши ще один листок, черкнув на ньому:

"Шукайте мій труп у Дарсені".

Тоді надів капелюх і вийшов з кімнати. Проходячи повз материн портрет, він глянув На нього і посміх­нувс, знизавши плечима. Вона теж брехала йому!

Він тихенько прослизнув по коридору і, відсунув­ш на дверях засув, вийшов на великі, темні, лункі мармурові сходи. Коли він сходив униз, йому здава­лос, що під ним розступилася чорна безодня.

Перейшов двір, обережно ступаючи, щоб не збу­дит Джіана Баттісту, який спав на першому поверсі. У сараї для дров у задній стіні було маленьке заґра­тован вікно, що виходило на канал щось футів на чо­тир над землею. Він пригадав, що іржаві грати з од­ног боку були поламані. Якщо трохи розхитати їх, то можна вилізти на вулицю.

Однак грати були досить міцні. Він подряпав собі

1 Паоло — дрібна італійська монета.

і руки і розірвав рукав. Але це дурниці. Він глянув ( уздовж вулиці. Не видно було ні душі, лише простя­гавс чорний безмовний канал — огидний рів між дво прямими слизькими стінами. Можливо, що невідо­ми йому світ — це мерзенна яма, але навряд чи він знайде там більше безглуздя й підлоти, ніж у тому, що залишив позаду. Йому нема про що шкодувати, нема на що оглядатися. То був зіпсований світ, пов­ни гидкої брехні, грубого обману,— стояче болото, навіть не досить глибоке, щоб можна було втопитись.

Артур подався вздовж каналу і вийшов на малень­ки майдан коло палацу Медічі. Це тут підбігла до нього Джемма з радісним лицем і простягнутими ру­кам. Тут були невеличкі сходи з мокрими кам'яни­м приступками, що вели вниз до каналу. А далі че­ре смугу брудної води похмуро дивилась фортеця. Він ніколи раніш не помічав, який у неї незграбний убогий вигляд.

Прямуючи вузенькими вулицями, він дійшов до корабельної бухти і, знявши капелюх, кинув його у воду. Вони, певно, знайдуть капелюх, коли шукати­мут його труп.

Потім пішов понад "берегом, стурбо­ван міркуючи, як бути далі. Треба заховатися на якому-небудь судні, хоча це дуже важко. Єдине, що йому лишилося,— це пройти на самий край величез­ног старого молу Медічі, де стояла поганенька тавер­н. Може, пощастить підкупити там якогось матроса.

Але ворота до доків були зачинені. Як пройти туди, як обминути митних дозорців?

Його грошей не вистачить на той величезний хабар, якого вони зажа­дают за дозвіл пройти вночі та ще без паспорта. А крім усього, можуть ще й пізнати.

Коли він проходив повз бронзову статую "Чоти­рьо маврів", із старого будинку по той бік бухти ви­йшл якась постать і наблизилась до моста. Артур сховався в глибоку тінь за статуєю і причаївся в піть­м, обережно виглядаючи з-за п'єдесталу.

Була тиха весняна ніч, зоряна й тепла. Вода лиза­л кам'яні стіни бухти і стелилась ніжними кружка­м коло приступок, тихенько сміючись. Десь поблизу, поволі гойдаючись, рипів ланцюг. У пітьмі стримів ве­личезни залізний кран, високий і сумний. На мерех­тливом просторі зоряного неба і перлистого мере легких хмар чорніли силуети чотирьох закутих

рабів, що застигли в марному шаленому протесті про­т безжалісної долі.

Невідомий ішов непевними кроками понад берегом і співав на весь голос вуличну англійську пісню. Оче­видн, це якийсь матрос повертався з гульні в таверні.

Більше не видно було нікого. Коли матрос підійшов ближче, Артур вийшов із тіні і став йому поперек до­рог. Матрос з лайкою урвав пісню і спинився.

— Мені треба поговорити з вами,— звернувся до

нього Артур по-італійському.— Ви мене розумієте?

Той похитав головою.

— Ні, це ґерґотіння мені невтямки,— пробурмотів він. Потім, перейшовши на зіпсовану французьку мову, спитав: — Чого вам треба? Чому ви мене не пу?

— Ходім на хвилинку в тінь. Мені треба з вами поговорити.

— Он як? У тінь? Мабуть, десь заховав ножа?

— Та ні, ні, чоловіче. Хіба ви не бачите, "що мені потрібна ваша допомога? Я заплачу.

— Ага! От воно що! А ще такий франт! — пере­йшо матрос на англійську мову. Вій увійшов у тінь і сперся на огорожу пам'ятника.

— Ну,— сказав він, знов безжалісно калічачи французькі слова,— чого ж вам треба?

— Мені треба виїхати звідси."'

~— Ага! Зайцем? Хочете, щоб я вас заховав? На­творил чогось? Мабуть, штрикнули когось ножем? Усі ви тут однакові. А куди ж ви хочете їхати? Ду­ма, що не до поліції?

Він п'яно засміявся і підморгнув Артурові.

— З якого ви судна?

— З "Карлотти". Плаває між Ліворно й Буенос-Айресом. В один бік везе олію, а в другий шкури. Он вона,— показав він пальцем в бік молу.— Стара ка.

— Буенос-Айрес? Сховайте мене десь на судні.

— А скільки дасте?

— Не дуже багато. У мене лише кілька паоло.

— Ні, менше як за п'ятдесят не можу. Та й то ще дешево для такого франта, як ви.

— Що ви хочете цим сказати? Якщо вам подобає­тьс мій одяг, давайте поміняємося. Але не можу ж я вам дати більше, ніж у мене є.

— У вас є ще годинник. Ану покажіть.

Артур витяг золотий жіночий годинник, прикра­шени тонкою різьбою і емаллю з ініціалами "Г. Б.". Це був годинник його матері, але що з(того?

— А! — вигукнув матрос, швидко глянувши на го­динни.— Крадений, звичайно. Дайте я подивлюся..

Артур одвів назад руку.

— Ні,— сказав він.— Я дам вам його, коли ми бу­дем на судні. Не раніш!

— А! Ви не такий дурний, як здається. Хоч, при­сягаюс, ви вперше попали в біду. Правда?

— Це вже моя справа. Чекайте. Іде вартовий. —

Вони причаїлися за пам'ятником і почекали, поки

вартовий пройде мимо. Тоді матрос підвівся і, звелів­ш Артурові йти за ним слідом, пішов уперед, без­глузд сміючись сам до себе. Артур мовчки пішов за

ним. Матрос привів його на маленький майдан коло па­лац Медічі і, спинившись у темному закутку, про­бурмоті, як йому здавалось, обережним шепотом:

— Почекайте тут, а то вас побачать солдати.

— А що ви хочете робити?

— Дістати для вас який-небудь одяг. Не можу ж

я взяти вас на борт із закривавленим рукавом!

Артур глянув на розірваний об грати рукав. На ньому було кілька плям крові з роздряпаної руки. Очевидно, матрос вважав його за вбивцю. Та йому байдуже, що про нього думають люди!

Незабаром матрос повернувся страшенно задово­лени, несучи під пахвою якийсь вузол.

— Переодягайтесь,— прошепотів він.— Та швидше.

Мені вже час на судно, а цей старий барахольник

змусив мене півгодини торгуватися з ним.

Артур скорився, інстинктивно здригнувшись від огиди, коли вперше торкнувся до одягу з чужого пле­ч. На щастя, речі були хоч і грубі, але досить чисті. Коли Артур вийшов на світло в новому своєму вбран­н, матрос глянув на нього з п'яною поважністю і кив головою на знак схвалення.

— Добре,— сказав він.— Ідіть за мною, тільки

тихо.

Артур, несучи скинутий одяг, пішов за ним через лабіринт покручених каналів та темних вузьких про­ході. Вони йшли по середньовічній глухій околиці,

яку жителі Лїворно називали "Новою Венецією". Де-не-де серед убогих халуп та брудних дворів самотньо височів похмурий давній палац, сумно намагаючись зберегти стародавню велич попри всю марність своїх зусиль Артур знав, що на деяких із цих вулиць були всім відомі кубла злодіїв, убивць та контрабандистів, а на інших просто жила біднота.

Коло одного з маленьких мостів матрос спинився і, озирнувшись навколо, чи не бачить їх хто, зійшов по кам'яних сходах на вузеньку пристань. Під мостом стояв старий брудний човен. Коротко наказавши Ар-турові стрибати в човен і лягати на дно, він сам сів на весла і почав гребти до гавані. Артур лежав нерухомо на дірявих мокрих дошках, позираючи з-під накину­тог на нього одягу на знайомі вулиці й будинки.

Пропливши під мостом, вони опинилися в тій час­тин каналу, що оточує фортецю.

Із води підіймались масивні мури, широкі внизу і вужчі вгорі. Вони ски­далис на похмурі башти. Якими грізними здавалися вони йому ще кілька годин тому! А тепер...

Він стиха засміявся, лежачи на дні човна.

— Ану, тихше! — прошепотів матрос— Та при

крийте голову.