Овід - Войнич Етель Ліліан

Малий на зріст, чорне волосся, чор­н борода, смуглявий, блакитні очі, широкий лоб... Ніс, рот, підборіддя..." Ага, ось воно, "Особливі при­кмет: кривий на праву ногу, ліва рука покалічена, на ній немає двох пальців. На обличчі свіжий шрам від шаблі.

Заїкається". А далі примітка: "Дуже вправний стрілець; при арешті треба бути обережним".

— Але дивна річ, як йому пощастило обдурити

загін, що мав при собі такий жахливий список його

прикмет.

— Безперечно, його врятувала надзвичайна сміли­віст. Якби його хоч на мить запідозрили, він заги­ну би. Та його вміння набирати, коли треба, вигляду довірливої невинності завжди його виручить. Ну, синьйори, як ви ставитесь до пропозиції? Рівареса, як бачите, знають кілька чоловік з нашого товариства. Що ж, може, пошлемо йому листа з просьбою допо нам?

— Я гадаю,— зауважив Фабріцці,— що спочатку

треба було б дізнатись, якої він думки про наш план.

— О, раз справа йде про боротьбу з єзуїтами то

він, безперечно, погодиться. Це такий запеклий ворог церкви, яких я ще не бачив.

Він ненавидить їх до не.

— То ви напишете йому, Ріккардо?

— Звичайно. Зараз пригадаю, де він тепер. Здає­тьс, у Швейцарії.

Страшенно непосидюча людина. Вічно перелітає з місця на місце. А щодо памфлетів...

І вони заглибились у довгу палку суперечку. Коли нарешті товариство почало розходитись, Мартіні пі до молодої жінки.

— Я хотів би вас провести, Джеммо.

— Дякую. В мене є до вас справа.

— Щось не гаразд з адресами? — запитав він м'яко.

— Нічого серйозного, але мені здається, що треба було б деякі змінити.

На цьому тижні на пошті затри­ман два листи. В них не було нічого важливого, і, може, це просто випадок, але ми не маємо права ри­скуват. Як тільки у поліції з'являться підозріння до деяких наших адрес, їх треба негайно змінити.

— Я зайду до вас завтра поговорити про це. А сьогодні мені не хотілося б говорити з вами про справи. У вас такий стомлений вигляд.

— Ні, я не стомилася.

— Тоді, значить, знову чимсь засмучені?

— Ні, так, нічого особливого.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

— Місіс Болла дома, Кетті?

— Так, сер, вона одягається. Почекайте у вітальні, вона через кілька хвилин вийде.

Кетті провела відвідувача до вітальні з веселою приязню справжньої девоншірки.

Мартіні користу­вавс в неї особливою прихильністю. Він розмовляв по-англійськи, звичайно, як чужоземець, але цілком пристойно, крім того, ніколи не засиджувався до пізньої ночі, коли господиня бувала вже стомлена, на весь голос сперечаючись про політику, як це робили інші. А коли у господині померла дитина і лежав при смерті чоловік, він приїхав до Девоншіра допомогти їй у ту лиху годину. З тієї пори великий, незграбний мовчазний чоловік став для Кетті таким же членом

1 Девоншірка — народжена в Девоншірі, області в пів­денн-західній частині Англії.

родини, як і ледачий чорний кіт Пашт, що зараз умо­стивс в нього на колінах.

Пашт, з свого.боку, дивив­с на Мартіні як на корисну частину домашніх меб.

Цей гість ніколи не наступав йому на хвіст, не пускав йому в очі тютюнового диму, одним словом, ніколи не дратував його, як це робили інші двоногі особи.

Він охоче підставляв зручне коліно, на якому так приємно було лежати й муркотіти, а коло столу ніколи не забував, що котам не тільки цікаво диви­тис, як люди їдять рибу. їхня дружба почалася здав­н. Коли Пашт був ще кошеням і господиня надто тяжко захворіла, щоб думати про нього, Мартіні при­ві його сюди з Англії в кошику. Відтоді довгий до­сві переконав Пашта, що цей незграбний чоловік-ведмідь був надійним другом.

— Ач, як затишно влаштувалася ця пара,— про­мовил Джемма, входячи в кімнату.

Мартіні обережно зняв кота з колін.

— Я прийшов раніш, сподіваючися, що, перш ніж ми підем, ви почастуєте мене чаєм,— сказав він.— Там, мабуть, буде сьогодні дуже багато народу, і Грас­сін не дасть нам путньої вечері. У цих аристократич­ни домах ніколи не вміють як слід нагодувати.

— От, маєте! — засміялася вона.— Ви такий злий, як і Галлі. Бідному Грассіні цілком вистачить його власних гріхів, щоб іще валити йому на голову не його дружини господарювати. А чай нам за­ра подадуть. Кетті спеціально для вас напекла девоншірських пиріжків.

— Кетті — добра душа, правда, Пашт? А ви таки наділи це гарне плаття. Я боявся, що забудете.

— Я ж обіцяла вам. Хоч для такого вечора, як сьогоднішній, воно занадто тепле.

— У Ф'єзоле буде набагато холодніше. А вам ні­щ так не личить, як білий кашемір. Я приніс вам і квітів для цього туалету.

— Які чудові троянди! Я так люблю їх. Але кра­щ поставити їх у воду. Я ніколи не ношу квітів.

— Це один з ваших забобонів.

— Зовсім ні. Просто мені здається, що їм буде страшенно тоскно провести цілий вечір пришпилени­м до такої нецікавої особи, як я.

— Боюся, що сьогодні нам усім буде тоскно. Роз­мов будуть нестерпно нудні.

— Чому?

— Почасти тому, що до чого Грассіні не торкнеть­с, все робиться таким нудним, як і він сам.

— Не будьте злим. Недобре так говорити про лю­дин, до якої йдуть у гості.

— Ви завжди маєте рацію, мадонно! ‘ Ну, тоді буде нудно тому, що більшість цікавих людей не при.

— Що це значить?

— Не знаю. Хто виїхав, хто захворів, а хто ще чомусь. У всякому разі, буде два або три посли, кілька вчених німців, звичайна різношерстна юрба туристів, російських князів, клубних літераторів та ще кілька французьких офіцерів. Більше, здається, нікого, крім, звичайно, нового сатирика, який "буде принадою ве.

— Новий сатирик? Невже Ріварес? Але ж Грассіні ставився до нього не зовсім приязно.

— Так. Але коли він уже приїхав і про нього, на­певн, багато говоритимуть, то Грассіні, звичайно, за­хотілос, щоб оглядини нового лева відбулись у нього в домі. Будьте певні, що Ріварес нічого не знав про думку Грассіні, хоч, правда, при своїй проникливості міг би й догадатись.

— Я навіть не знала, що він приїхав.

— Він приїхав тільки вчора... А от і чай. Не тур­буйтес, не вставайте, я подам вам чайник.

Мартіні ніде не почував себе таким щасливим, як у цій маленькій кімнаті. Приязнь Джемми, цілковита її несвідомість своєї влади над ним, щира й проста її дружба були найяскравішим променем, що осявав його не дуже радісне життя. І коли йому ставало особливо сумно, він приходив сюди після роботи, і здебільшого мовчки дивився, як вона вишивала або наливала чай. Вона ніколи не питала його про тур­бот, ніколи не висловлювала співчуття. Але він зав­жд йшов від неї дужчим і спокійнішим, почуваючи, як говорив він, що "тепер цілком можна протягти тижнів зо два". Сама того не знаючи, вона володіла рідкісним даром утішати, і коли два роки тому в Калабрії його найкращі друзі були зраджені й розстріляні,

1 Мадонна— ( ітая.) — пані, добродійка.

мов вовки, її непохитна віра була єдиною опо­ро, що врятувала його від розпачу.

Часом у неділю вранці він приходив до неї "по­говорит про справи", тобто про все, пов'язане з прак­тично діяльністю мадзініанської партії, в якій обоє вони були відомі як активні й віддані працівники. Тоді вона ставала зовсім інша:

холодна, прониклива й логічна, надзвичайно пунктуальна і цілком безсто­ронн.

Ті, хто знав цю жінку лише по політичній ро­бот, вважали, що це досвідчений, дисциплінований конспіратор, вірний і мужній, з усіх поглядів цінний член партії, але що в ній мало індивідуальності, "Це природжений конспіратор, вартий десятьох з нас, але більше про неї не скажеш нічого",— якось мовив про неї Галлі. Однак ту "мадонну Джемму", яку знав Мар­тін, розгадати було не так легко.

— Який же він, ваш новий сатирик? — спитала вона, відчиняючи буфет і дивлячись через плече на Мартіні.— От вам, Чезаре, ячмінні цукерки й цукати. І чому це революціонери так люблять солодке?

— Інші теж люблять, тільки не признаються, бо бояться принизити свою гідність. Ви питаєте про но­вог сатирика? Це чоловік, яким безмірно захоплю­ютьс звичайні жінки, а вам він не сподобається. Тип професійного дотепника, що блукає по світу з сен­тиментальни виглядом і красивою танцівницею.

— Ви справді вірите в танцівницю чи просто хо­чет відтворити його дотепи?

— Хай бог милує! Танцівниця цілком реальна і досить красива для тих, хто любить крикливу красу. Я — ні. Говорив Ріккардо, вона угорська циганка чи щось подібне, з провінціального театру. Він, здається, досить безсоромний і знайомить дівчину з усіма, ніби вона його незаміжня тітка.

— То це ж добре, що він вирвав її з такого середо­вищ.

— Ви, дорога мадонно, дивитесь на речі так, а су­спільств по-іншому. Я думаю, більшість людей обу­рюєтьс, коли їх знайомлять із жінкою, котру знають як чиюсь коханку.

— Звідки вони знають, якщо він нічого не роз­повіда?

— Це й так видно; ви побачите, коли зустрінете її.

— Але мені здається, що навіть у нього не вистачить сміливості привести її до Грассіні.

— Вони й не прийняли б її. Синьйора Грассіні на­лежит до тих жінок, які ще не позбулися світських умовностей. Але я хотіла почути про Рівареса-сатирика, а не про його особисте життя.

— Фабріцці казав мені, що йому написали листа і він згодився приїхати й розпочати кампанію проти єзуїтів. Оце й усе, що я чув. На цьому тижні була така сила роботи. Не знаю, що я міг би ще додати. Грошових труднощів, яких ми так боялися, здається не буде. Він цілком забезпечений і хоче працювати безплатно.

— Значить, у нього є свій капітал?

— Здається. Хоч це якось чудно. Пригадуєте, що говорили тоді у Фабріцці про становище, в якому його знайшла експедиція Дюпре? Але в нього є пай у копальнях десь у Бразілії, і потім він мав надзвичай­ни успіх як фейлетоніст у Парижі, Відні й Лондоні.

J8ÏH чудово знає приблизно шість mov і ніщо не за­вадит йому, живучи-тут, підтримувати зв'язки з іно­земним газетами. Адже не весь свій час витрачатиме він на метання стріл в єзуїтів.

— Ну, звичайно. Пора вже йти, Чезаре. Почекай

те хвилину, я пришпилю квіти.

Вона пішла до себе нагору і незабаром повернула­с з квітами на грудях, а на голову накинула довгий шарф з чорного іспанського мережива. Мартіні оки­ну її схвальним поглядом художника.

— Ви, мадонно, немов королева, немов велика й мудра цариця Савська.

— Який невдалий комплімент! — сміючись відпо­віл вона.— Коли б ви знали, яких я докладаю зусиль, щоб надати собі вигляду справжньої світської дами! Хіба можна конспіраторові скидатися на царицю Савську? Він тоді нізащо не уникне шпигунів.

— Скільки б ви не старалися, вам ніколи не поща­стит удати з себе пустоголову світську даму.