Овід - Войнич Етель Ліліан

Вона сподівалася поба­чит якщо не симпатичне, то принаймні визначне

1 Яка чудова ніч! Правда, князю? (франц.) 2 Бідної нашої батьківщини.

3 Чудово.

4 Мій князю.

лице, з владним поглядом. Але в ньому найбільше впадали в око деяка чепуристість у костюмі і ледве прихована зухвалість у манерах і виразі обличчя. Він був смуглявий, як мулат, і спритний, мов кіт, дарма що мав покалічену ногу.

Усім своїм виглядом він якось чудно нагадував чор­ног ягуара. Лоб і ліва щока були жахливо спотворе­н довгим кривим шрамом від удару шаблею, і Джемма помітила, що коли він починав заїкатися, ця половина обличчя нервово тіпалась.

Якби не ці де­фект, він був би навіть красивий якоюсь неприєм­но бентежною красою. Але в усякому разі його лице не було привабливе.

Він знов заговорив своїм м'яким, співучим голо­со. "Точнісінько як ягуар, коли б він міг говорити і був у гарному настрої",— подумала Джемма, почу­ваюч чимраз більше роздратування.

— Я чув, що ви цікавитесь радикальною пресою і пишете в газетах.

— Пишу трохи. Щоб писати більше, немає часу.

— "Ну, звичайно. Синьйора Грассіні казала мені, що ви виконуєте й іншу серйозну роботу.

Джемма злегка повела бровами. Маленька дурна жінка, очевидно, набалакала зайвого цьому непевно­м створінню, до якого вона почувала все більшу антипатію.

— У мене справді багато роботи,— сухо відповіла вона,—але синьйора Грассіні перебільшує важли­віст моїх обов'язків. Здебільшого вони дуже не.

— А погано жилось би на світі, якби всі ми тіль­к й знали, що співати панахиди по Італії. Мені здає­тьс, що в товаристві нашого господаря і його дружи­н кожен настроюється легковажно, хоча б із почут­т самозахисту... Я знаю, що ви хочете сказати, і безперечно, маєте рацію, але обоє вони такі смішні з своїм патріотизмом. Ви вже хочете йти?.. Тут так гарно. — Так, я вже йду. Де ж це мій шарф?.. Дякую.

Піднявши шарф, він став перед Джеммою і гля­ну на неї широко відкритими очима, синіми й невин, мов незабудки.

— Я знаю, ви сердитесь на мене за жарти над

цією розмальованою восковою лялькою. Але хіба можна не сміятися з неї?

— Раз ви питаєте мене, то я скажу. Негарно і на

віть... нечесно глузувати з інтелектуально вбогих лю­де. Це однаково, що сміятися з каліки або...

Йому враз боляче перехопило дихання, і, відсах­нувшис, він глянув на свою покалічену ногу і зніве­чен руку. Але вмить опанував себе і розсміявся.

— Це навряд чи вдале порівняння, синьйоро. Ми,

каліки, не виставляємо своєї потворності напоказ, як

ця жінка свою дурість. Принаймні визнайте, що мати

криву спину анітрохи не краще, ніж кривити душею.

Тут приступка... Візьміть мою руку.

Джемма ввійшла в кімнату мовчки, почуваючи себе дуже ніяково. Його несподівана вразливість вкрай збентежила її.

Як тільки Овід одчинив двері у вітальню, Джемма помітила, що за її відсутність трапилось щось неспо.

У більшості чоловіків був сердитий, обурений ви­гля, розчервонілі жінки зібралися в кінці кімнати, старанно вдаючи з себе спокійних; господар, стриму­юч гнів, поправляв окуляри, невеличка група туристів стояла в кутку і, весело посміхаючись, погляда­л на протилежний кінець вітальні. Очевидно, там відбувалось те, що здавалось їм таким забавним, а для більшості гостей обурливим. Тільки синьйора Грассіні нічого не помічала; вона кокетливо обмахувалась ві­яло і цокотіла з секретарем датського посольства, який слухав її, широко посміхаючись.

Джемма на мить зупинилась на дверях і погляну­л на Овода — чи й він помітив занепокоєння товари­ств? В його очах безсумнівно промайнув вираз лука торжества, коли він перевів погляд з господині, яка нічого не підозрівала, на диван в кінець вітальні.

Джемма одразу зрозуміла: Овід привів сюди свою коханку.

Циганка сиділа, відкинувшись на спинку дивана, оточена групою усміхнених денді і люб'язно-іроніч кавалерійських офіцерів.

На ній було розкішне плаття, червоне з жовтим. Багатство яскравих східних відтінків, надмір цінних прикрас різко впадали в очі. В цьому флорентійсько­м літературному салоні вона здавалась тропічною

пташкою серед зграї горобців і шпаків. Очевидно, вона й сама почувала себе незручно і поглядала на ображених дам з похмурим презирством.

Помітивши Овода, коли він проходив з Джеммою, вона схопилась і підійшла до нього.

— Мосьє Ріварес, я вас скрізь шукала,— швидко заговорила вона дуже неправильною французькою мовою.— Князь Салтиков хоче дізнатися, чи ми змо­жем прийти до нього завтра на вечір. Там будуть танці.

— Дуже шкодую, але не можу, та коли б і приїхав, я танцювати не зміг би.

Синьйоро Болла, дозвольте мені познайомити вас з мадам Зітою Рені.

Циганка майже з викликом глянула на Джемму і сухо вклонилась.

Вона справді була досить гарна, але, як казав Мар­тін, грубою, тваринною, неінтелігентною красою; чарівна гармонійність і свобода рухів викликала за­хопленн, але лоб був низький і вузенький, а в лінії ніжних ніздрів було щось несимпатичне, майже жор.

Пригнічення, яке почувала Джемма в товаристві Овода, ще більше посилилось, і коли через кілька хви­ли до них підійшов господар і попросив синьйору Боллу допомогти йому розважити туристів у сусід­ні кімнаті, вона згодилася з почуттям полегкості.

— Ну, мадонно, як вам сподобався Овід? — спитав Мартіні, коли вони пізно вночі їхали назад до Фло­ренці.— Чи ви бачили щось безсоромніше за те, як він підвів бідну дружину Грассіні?

— Ви говорите про танцівницю?

— Він переконав синьйору Грассіні, що дівчина буде зіркою сезону, а та все зробить для знаме.

— Я думаю, що це було нечесно-і некрасиво з його боку. Він поставив Грассіні у фальшиве поло­женн, а по відношенню до дівчини це просто жор.

Переіошана, що вона почувала себе незручно.

— Ви, здається, розмовляли з ним? Що ви про нього скажете?

— О Чезаре, я страшенно рада, що вже не бачу його. Мене ніхто ще так не стомлював. За десять хви­ли у мене розболілася голова. Це демон якийсь.

— Я так і знав, що він вам не сподобається. І, ска­зат правду, він мені теж не сподобався. Слизький, мов вугор,— я не довіряю йому.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Овід оселився за містом, недалеко від Римських воріт, тут же мешкала й Зіта.

Він, видно, був сибаритом, і хоч у квартирі не помітно було особливого марнотратства, усе ж в окремих дрібницях почува­лас любов до розкоші, а в загальному тоні оточен­н — вибагливість смаку. Галлі й Ріккардо це дуже вразило. У людини, яка жила десь на безлюдних бе­рега Амазонки, вони сподівалися знайти більше про­стот і дивувалися бездоганним галстукам Овода, безлічі його черевиків і силі-силенній усяких квітів, що завжди стояли в нього на письмовому столі. А вза­гал вони з ним ладили. Він до всіх ставився привітно й по-дружньому, особливо до місцевих членів мадзініанської партії. З однією лише Джеммою він пово­дивс інакше. Здавалося, він незлюбив її з першої зустрічі і старанно уникав її товариства. Кілька разів він був навіть грубий з нею і цим збудив до себе щиру ненависть Мартіні. Ці двоє чоловіків не сподо­балис один одному з самого початку. їхні характери були такі різні, що між ними, крім неприязні, нічого не могло й бути. Але неприязнь Мартіні перейшла тепер в одверту ворожість.

— Мені байдуже, що Ріварес мене не любить, сказав він якось Джеммі ображеним тоном,— я його

теж не люблю, отже, ми з ним квити. Але мене стра­шенн обурює його поводження з вами. Якби це не

загрожувало скандалом в організації,— бо незручно ж

самим запросити людину, а потім сваритися з нею,—

я б зажадав від нього пояснень.

Сибарит — первісне: житель старовинного міста Сибариса

в південній Італії. Пізніше це слово стало означати людину, що

зросла в розкошах або що любить розкоші і особисті задоволення;

в цьому розумінні й вживає слово автор.

— Дайте йому спокій, Чезаре. Це не має значення, та й, зрештою, я сама винна.

— Чим ви винні?

— Тим, що він мене так не любить. При першій нашій зустрічі у Грассіні я його образила.

— Ви образили? Щось не віриться мені, мадонно...

— Звичайно, я зробила це не навмисне і потім дуже жаліла, що так вийшло.

Я сказала, що люди сміються з калік, а він побачив у цьому натяк на себе. А я не вважаю його калікою. Він не такий уже й поніве.

— Звичайно, ні. У нього, правда, одне плече вище від другого і сильно пошкоджена ліва рука. Але не горбань же він клишоногий. Шкутильгання його таке непомітне, що про це не варто й говорити.

— В усякому разі, він тоді весь затремтів і зблід. Безперечно, я зробила страшенну безтактність, але все ж таки його вразливість здивувала мене.

Очевид­н, йому вже доводилось терпіти від подібних жорсто­ки глузувань.

— Не думаю: таких жартів більше можна сподіва­тис від нього самого. Під витонченими манерами цієї людини вчувається якась внутрішня брутальність. Я його не терплю за це.

— Ви несправедливі, Чезаре. Мені він подобається не більше як вам, але нащо ж виставляти його в гір­шом світлі, ніж він є в дійсності? Його трохи не­природн поводження справді дратує, але, очевидно, з ним занадто багато носилися; страшенно стомлю­ют і його нескінченні дотепи. Але не думаю, щоб у нього були якісь лихі наміри.

— Не знаю, які там у нього наміри, але раз люди­н з усього глузує, то тут не все гаразд. Мені гидко було слухати, як він під час дебатів у Фабріцці гро­ми реформи нового папи, намагаючись у всьому знайти низькі мотиви.

Джемма зітхнула.

— Боюся, що .в цьому я більше згодна з ним ніж

з вами,— сказала вона.— Такі добряги, як ви, завжди

сповнені рожевих надій. Ви готові вірити, що коли на

папському престолі опинився добродушний літній па

нок, то все буде гаразд. Треба йому лише повідчиняти

двері тюрем і роздати направо й наліво своє благосло­венн, як ви вже певні, що через які-небудь три місяці

на землі настане золотий вік. І ви ніяк не можете зро­зуміт, що сам папа не може виправити стан речей, хоч би він і хотів цього, що все лихо у невірному принципі, а не в поведінці окремої людини.

— У якому принципі? У світській владі папи?

— Чому тільки в цьому? Це лише частина загаль­но несправедливості.

Корінь же зла в тому, що одно­м дано владу поневолювати інших, і це створює між людьми ненормальні взаємини.

Мартіні зняв угору руки.

— Годі, годі, мадонно,— вигукнув він сміючись.—

Раз ви вже починаєте розвивати такі теорії, не буду

сперечатися з вами.