Овід - Войнич Етель Ліліан

Я, власне, прийшов сьогодні до

вас не сперечатись, а поговорити з приводу одного

рукопису.

Він витяг з кишені згорнутий папір.

— Що це, новий памфлет?

— Нова дурниця цього горезвісного Рівареса, яку він учора прислав до комітету. Я знав, що таки до з ним посваритися.

— Та в чому ж справа? Слово честі, Чезаре, ви до Рівареса упереджені.

Він може й несимпатичний, але зовсім не дурний.

— Я й не заперечую, що ця штука теж по-своєму розумна. Але краще прочитайте самі.

Це була сатира на дикий ентузіазм, який супро­воджува обрання нового папи і досі ще не вщух в Італії. Як усе, що писав Овід, насмішка була різка й дошкульна, та хоч стиль автора дратував Джемму, вона не могла не визнати справедливості такої кри.

— Я цілком згодна з вами, що це написано в огид­ном, злому тоні,— сказала вона, кладучи рукопис на стіл,— проте, на жаль, усе це правда.

— Джеммо!

— Так, нічого не вдієш. Хай Ріварес — бездушний в'юн, але правда на його боці. І нічого нам перекону­ват себе, що цією сатирою він не влучив у ціль,— він влучив.

— То ви вважаєте, що її треба надрукувати? — Це вже зовсім інше питання. Звичайно, в тако­м вигляді її друкувати не слід. Ми тільки б усіх об­разил і відштовхнули од себе, а користі для діла не було б. Але якби він міг переробити цю річ і викинути всі нападки особистого характеру, вона справді стала б дуже цінною. Взагалі це прекрасний зразок політичної сатири. Я ніяк не сподівалася, що він може так гарно писати. Він каже якраз те, що треба, а ні в кого з нас не вистачило б на це мужності. Особливо блискуче написано те місце, де він порівнює Італію з п'яницею, який, ніжно пригорнувшись до злодія, що обкрадає його кишені, плаче в нього на грудях.

— Джеммо! Та це ж найгірше місце в усій сатирі. Я ненавиджу цей скажений гавкіт на всіх і на кож.

— Я теж, але не в цьому річ. У Рівареса дуже не­приємни стиль, і він несимпатичний як людина. Але коли він каже, що ми сп'яніли від урочистих проце­сі, обіймів та закликів до любові і згоди і що єзуїти та санфедисти використовують наше засліплення, він тисячу разів правий. Шкода, що я вчора не була на засіданні комітету. Що ж ви вирішили робити?

— От саме в цій справі я й прийшов до вас. Ми просимо вас піти до Рівареса і переконати його, що памфлет треба трохи зм'якшити.

— Мене? Але я його майже не знаю. Крім того, він мене ненавидить. Чому з усіх вибрали саме мене?

— Та просто тому, що сьогодні більше нікому піти. До того ж ви з усіх нас найрозважлйвіша і не будете марно сперечатися та сваритися з ним, як мог­л б статися з кимсь іншим.

— Від цього я, звичайно, утримаюсь. Ну, гаразд, я піду, тільки в мене щось дуже мало надії на успіх.

— А я певен, що коли ви схочете, то переконаєте його. Скажіть йому, що весь комітет захоплений його сатирою як літературним твором. Це піднесе його настрій, і до того ж це щира правда.

Овід сидів коло заставленого квітами стола і за­мислен дивився в підлогу, держачи на колінах роз­горнути лист. Кудлата вівчарка, що лежала на кили біля його ніг, підвела голову й загарчала, коли Джемма постукала в двері. Овід схопився з місця і сухо, церемонно вклонився гості. Лице в нього стало суворе й байдуже,

— Ви надто люб'язні,— промовив він льодовим то­но.— Якби ви дали мені знати, що я потрібний, я й

сам прийшов би.

Бачачи, що він щиро бажає їй провалитися крізь землю, Джемма поспішно пояснила, в якій справі вона прийшла. Він знову вклонився й подав їй стілець.

— Комітет доручив мені піти до вас,— сказала во­н,— бо думки з приводу вашого памфлета поді.

— Я так і знав,— посміхнувся він і сів проти неї, присунувши велику вазу з хризантемами, щоб засло своє лице від світла.

— Більшість членів комітету вважає, що хоч з лі­тературног погляду памфлет дуже цінний, його в та­кі формі друкувати не можна. Вони бояться, що його різкий тон може образити й відштовхнути од нас деяких осіб, допомога яких дуже потрібна партії.

Він витяг із вази хризантему і почав повільно об­риват пелюстки. Погляд Джемми спинився на його тонкій руці, що ронила одну по одній ніжні пелюст­к, і її пройняло якесь тривожне почуття, немовби вона бачила вже колись такий самий рух.

— Як літературний твір,— промовив він м'яким байдужим голосом,— цей памфлет нічого не вартий і може подобатися лише тим, хто нічого не розумів в літературі. А що він когось ображає, то я ж саме цього й хотів.

— Я вас цілком розумію. Але справа в тому, що він може образити не того, кого треба.

Овід знизав плечима і прикусив зубами зірвану пелюстку.

— Гадаю, що ви помиляєтеся,— сказав він.— Для чого, власне, запросив мене ваш комітет? Мені здаєть­с, для того, щоб я викривав і висміював єзуїтів.

Ну, я й стараюсь виконувати свій обов'язок, як тільки вмію.

— Смію вас запевнити, що ніхто й на мить не мав сумніву у ваших здібностях і добрих намірах. Але ко­міте боїться, що може образитись ліберальна партія і що ми втратимо моральну підтримку міських робіт­никі. Ви, пишучи цей памфлет, думали дошкулити санфедистам, але багато читачів зрозуміють це як на­па на церкву й нового папу. З погляду ж політичної тактики комітет цього не хотів би.

— Я починаю розуміти. Поки я виступатиму проти

групи духовних осіб, з якими партія тепер не ладить,

я можу казати правду скільки захочу. Але як тільки

я зачеплю її улюблених пастирів церкви, тоді виявляється, що "правда — собака, якого треба держати на ланцюгу". Блазень був правий, але я згоден бути ким хочете, тільки не блазнем. Звичайно, я мушу скорити­с постанові комітету, проте мені здається, що він дивиться то в один бік, то в другий і не бачить прямо перед собою головного: м-монсиньйора М-мон-танеллі...

— Монтанеллі? — перепитала Джемма.— Я вас не ррзумію. Ви говорите про брізігелльського єпископа?

— Так, новий папа зробив його кардиналом. Мені якраз пише про нього один приятель, що живе по той бік кордону. Хочете послухати?

— Якого кордону? Папської області?

— Так. От що він пише.

Він став читати листа, що лежав у нього на колі­на, коли ввійшла Джемма, і вже з перших рядків по сильно заїкатися.

"В-ви неза-б-баром м-мати-м-мете щ-щастя п-поб-бачити од-одного з най-з-запекліших н-наших ворогів, к-кардинала Л-лоренцо М-монтанеллі, єпископа Б-брі-зігелли... Він з-збир-р..."

Овід раптом спинився і з хвилину помовчав, а по­ті знову почав читати страшенно повільно, нестерп­н розтягуючи слова, але вже не заїкався.

"Він збирається в тому місяці відвідати Тоскану в ролі миротворця. Спочатку він проповідуватиме у Флореції, де пробуде тижнів зо три, потім поїде до Сіени й Пізи і через Пістойю повернеться в Романью. Монтанеллі відкрито належить до ліберальної партії серед духовенства; до того ж він особистий друг папи і кардинала Феретті. При папі Григорії він був у не­милост, його тримали в глухій дірі в Апеннінах. Те­пе він одразу пішов угору. Звичайно, він така ж ма­ріонетк в руках єзуїтів, як і всякий санфедист. Місію миротворця запропонував йому теж якийсь з єзуїт­ськи отців. Монтанеллі один з найблискучіших про­повідникі і небезпечний, як сам Ламбруччіні. Його завдання —т— не дати прохолонути народному захоплен­н папою і зосередити на своїх проповідях загальну увагу, поки великий герцог не підпише проект, який

йому збираються підсунути агенти єзуїтів. Що це за проект — я не міг дізнатися".

А далі він пише:

"Чи розуміє Монтанеллі, нащо його посилають у Тоскану, чи він сліпе знаряддя в руках єзуїтів, не знаю. Він або надзвичайно розумний шахрай, або найбільший осел на світі. Чудно тільки те, що, на­скільк мені відомо, він ніколи не бере хабарів і не має коханок. Вперше чую про таке диво".

Овід поклав лист і мовчки дивився на Джемму на­півзаплющеним очима, очевидно чекаючи, що вона скаже.

— Ви певні, що ці відомості правдиві? — спитала вона.

— Щодо бездоганності особистого життя монсиньйора Монтанеллі? Ні, але й автор листа теж у цьому не певний. Ви ж бачите, він робить застереження — "наскільки мені відомо".

— Я не про це,— холодно відповіла вона,— а про місію, з якою він їде сюди.

— У цьому я цілком довіряю своєму кореспонден­тов. Це мій давній друг, один з товаришів по сорок третьому році. До того ж його громадське становище дає йому виключні можливості діставати такі інфор.

"Якийсь чиновник у Ватикані,— майнуло у голо­в Джемми.— От які він має зв'язки.

А втім, я при так і думала".

— Звичайно, це лист приватного характеру,— про­вади Овід далі,— і ви розумієте, що про нього мо­жут знати лише члени вашого комітету.

— Про це ви могли б мене не попереджати. Ну, а тепер вернімося до памфлета. Можна мені передати комітетові, що ви згодні зробити в ньому деякі зміни і трохи зм'якшити тон, чи...

— А чи не здається вам, синьйоро, що ці зміни можуть попсувати його як літературний твір і позба гостроти як сатиру?

— Ви питаєте про мою особисту думку, а я при­йшл переказати вам думку цілого комітету.

— Чи можна з ваших слів зробити висновок, що ви з думкою комітету не погоджуєтесь?

Поклавши листа в кишеню, він нахилився вперед і дивився на неї пильним зосередженим поглядом, що зовсім змінив його обличчя.

— Ви гадаєте...

— Ви хочете знати, що думаю я особисто? Я не згодна з більшістю в обох пунктах. Я не надаю вашо­м памфлетові великої ціни з літературного погляду, але вважаю, що в ньому правдиво подано факти і взя­т вірну тактику.

— Тобто?

— Ви цілком праві, що блукаючі огні цього бурх­ливог ентузіазму й радощів заведуть Італію в жахли­в трясовину. І я б дуже хотіла відкрито, сміливо сказати правду, хай навіть це образило б і відштовх­нул деяких наших прибічників. Але як член корпора­ці, більшість якої має інший погляд, я не смію об свою особисту думку. В усякому разі, я га­да, що коли все це й треба висловити, то стримано й спокійно, а не в такому різкому тоні, як тут.

— Ви не зможете хвилину почекати, поки я пере­глян рукопис?

Він швидко перебіг очима по сторінках, і лице в нього похмурніло від незадоволення.

— Звичайно, ви маєте цілковиту рацію. Це деше­ви фейлетон, а не політична сатира. Але що ж ро­бит? Коли написати пристойно, ніхто не зрозуміє.

Раз памфлет не буде злий, скажуть, що нудно.

— А коли в ньому буде занадто багато злоби, то хіба це не нудно?

Він кинув на неї швидкий, допитливий погляд і враз розсміявся:

— Очевидно, синьйоро, ви належите до тієї жах­ливо категорії людей, які завжди мають рацію.