Овід - Войнич Етель Ліліан

У вітальні мене чекав один студент з нашої організації. Він був страшенно блідий і весь тремтів. Він прийшов сказати мені, що від Джіованні з тюрми одержано ще одного листа, де він пише про все, що чув од дозорця про Карді, який зрадив тайну Артурової сповіді. Пригадую, той студент сказав мені: "Щас­т, що ми хоч дізналися, що він не винен". Батько взяв мене за руку і старався заспокоїти. Він тоді ще не знав, що я вдарила Артура. Я знов пішла до себе і просиділа сама всю ніч. Уранці батько знов пішов з Бертонами до гавані шукати тіло. Вони все ж споді­валис знайти його.

— Але так і не знайшли?

— Ні, очевидно, його понесло в море; але вони все сподівались. Я сиділа сама у своїй кімнаті, коли ввійшла покоївка і сказала, що приходив якийсь "пре­подобни отець", але, довідавшись, що батька нема дома, пішов. Я догадалася, що то був Монтанеллі, ви­бігл через задні двері і наздогнала його коло садової хвіртки. "Отче Монтанеллі, мені треба з. вами пого­ворит",—звернулась я до нього. Він спинився і мовч­к чекав. Чезаре, якби ви бачили, яке в нього було лице! Воно кілька місяців стояло в мене перед очима.

Я сказала: "Я дочка доктора Уоррена. Це я вбила Ар­тур". І розповіла йому все, а він стояв мов кам'яний і мовчки слухав. Коли я скінчила, він промовив:

"За­спокойтес, дитино моя. Убивця не ви, а я. Я обманув його, а він дізнався про це". Тоді повернувся і вийшов із саду, не додавши жодного слова.

— А потім?

— Не знаю, що сталося з ним потім. Того самого

вечора мені розказали, що з ним на вулиці був якийсь

припадок і його непритомного занесли в чийсь буди

нок поблизу гавані. Це все, що я знаю. Батько робив

усе що міг, щоб полегшити моє горе. Коли я йому все

розповіла, він кинув практику і повіз мене до Англії,

щоб ніщо не нагадувало мені про минуле. Він боявся,

що я теж кинусь у річку, і, здається, тоді я й справді

могла це зробити. Потім батько захворів на рак, і я

мусила взяти себе в руки, бо більше нікому було його

доглядати. А коли батько вмер, мені довелось піклуватися про малих дітей, аж поки старший брат не зміг узяти їх до себе. Потім приїхав Джіованні. Ми спо боялися зустрічатися, бо між нами був страш­ни спогад. Він так гірко каявся, що написав тоді з тюрми того злощасного листа. Мабуть, спільне горе і з'єднало нас.

Мартіні, всміхнувшись, похитав головою.

— Вас, можливо, справді потягло до нього це

спільне горе,— сказав він,— але Джіованні збожеволів

ще тоді, як уперше побачив вас. Пригадую, коли він

повернувся в Мілан після першої поїздки до Ліворно,

то так шалено марив про англійку Джемму, що мені

ставало аж млосно, коли я чув ваше ім'я. Я тоді мало

не зненавидів вас... О! вже їде!

Карета переїхала міст і спинилась коло великого будинку на набережній.

Монтанеллі сидів, відкинув­шис на подушку, видно, занадто стомлений, щоб звер­тат увагу на сповнену захоплення юрбу, яка товпи­лас біля під'їзду, бажаючи подивитися на нього хоч краєм ока. Натхнення, що осявало його лице в соборі, погасло, і сонячне світло викривало сліди турбот і втоми. Коли він вийшов з екіпажу і пройшов у бу­дино важкою, млявою ходою старої людини, знеможеної тяжкою журбою, Джемма повернулась і повіль­н пішла до мосту. На обличчі її, здавалося, відбився згаслий, безнадійний погляд Монтанеллі.

— Я часто питала себе,— промовила вона після короткого мовчання,— про який обман говорив він тоді. Іноді мені спадало на думку...

— Що?

— Бачите, дуже дивно, але вони були такі схожі один на одного...

— Хто?

— Артур і Монтанеллі. І це не тільки я помітила. Крім того, і у взаєминах між членами їхньої родини вчувалась якась таємниця. Місіс Бертон, мати Артура, була чудова жінка. Я й досі пам'ятаю її лице, таке одухотворене, як і в Артура, та й характером вони, мабуть, були схожі...Але вона завжди здавалась якоюсь заляканою, немов викрита злочинниця. Жінка її па­синк поводилася з нею так, як порядні люди не по­водятьс з собакою. А сам Артур був зовсім не схо на грубих Бертонів. Звичайно, дитиною сліпо віриш усьому, що тобі кажуть, але пізніше, коли я

перебирала в пам'яті минуле, мені часто здавалося, що Артур не з їхнього роду.

— Тоді, можливо, він узнав що-небудь про матір,

і це було причиною його смерті, а не зрада Карді,—

зауважив Мартіні; більше він нічого не міг придума­т, щоб заспокоїти Джемму.

Джемма похитала головою.

— Якби ви бачили лице Артура, коли я вдарила

його, ви б цього не подумали, Чезаре. Можливо, всі

мої... догадки про Монтанеллі правильні, очевидно,

так воно й є, але що я зробила, то зробила.

Вони кілька хвилин ішли мовчки.

— Любий друже,— нарешті промовив Мартіні,—

якби була хоч найменша можливість повернути назад

те, що зроблено, то варто було б подумати над стари­м помилками. Але раз це непоправно, лишімо мерт­ви мертвим. Це жахлива історія, але принаймні

для бідолахи вже все скінчилось, і він, певно, щасли­віши від тих, що конають по тюрмах та у вигнанні.

Ми з вами повинні думати про цих нещасних, а не

побиватися за мертвими. Пригадуєте, що сказав ваш

улюбленець Шеллі: "Минуле — смерті, майбутнє —

тобі". Отож беріть його, поки воно ваше, і думайте не

про те, що ви колись зробили поганого, а про те, що

можете ще зробити доброго.

Схвильований цими словами, Мартіні узяв Джемму за руку. Але раптом випустив її і відсахнувся, почув­ш за спиною холодний муркотливий голос:

— Монсиньйор Монтан-неллі, безперечно, такий, як ви кажете, любий докторе. Він, власне, занадто гар­ни для грішної землі, і його слід було б чемно спро­вадит до кращого світу. Я певний, що він там спра­вит таку саму сенсацію, як і тут. Є, мабуть, чимало древніх духів, яким ніколи не доводилось бачити таке чудо, як чесний кардинал. А духи найбільше в світі люблять новинки.

— Звідки ви це знаєте? — почувся голос Ріккардо, в якому було ледве приховане роздратування.

— Із святого письма, любий докторе. Якщо вірити євангелію, то навіть найповажнішим духам подоба­ютьс химерні сполучення. Ну, а чесність і карди — сполучення досить химерне і так само неприєм­н на смак, як раки з медом... А, синьйор Мартіні

й синьйора Болла! Правда, чудова погода після до­т? Ви теж ходили слухати нового Савонаролу?

Мартіні круто обернувся. Овід, з сигарою в зубах і оранжерейною квіткою в петлиці, простягав йому тонку руку в елегантній рукавичці. Сонце грало на його бездоганно блискучих черевиках і осявало усміх­нен обличчя відбитим у річці світлом. Він здався Мартіні не таким бридким, як завжди, і особливо са-мовдоволеним. Вони привіталися за руку — один дуже чемно, а другий похмуро.

Раптом Ріккардо вигукнув:

— Синьйорі Боллі, здається, недобре.

Обличчя в неї було таке бліде, що здавалося з-під капелюха аж синюватим, а зав'язані на шиї стрічки тріпотіли — так калаталося серце.

— Я поїду додому,— ледве чутно вимовила вона.

Покликали екіпаж, і Мартіні сів поруч Джемми,

щоб провести її додому. Коли Овід нахилився, щоб поправити їй пальто, що звисало на колесо, він зне­нацьк глянув їй в очі, і Мартіні побачив, як вона від, немов охоплена жахом.

— Джеммо, що з вами? — спитав він її по-англій­ськом, коли коляска рушила.— Що сказав вам цей негідник?

— Нічого, Чезаре. Він тут ні при чому. Я... Я зля­калас.

— Злякалися?

— Так, мені здалося...

Вона прикрила рукою очі, і він мовчки чекав, поки вона заспокоїться. Лице її поступово набирало при кольору.

— Ваша правда, Чезаре,— промовила вона нарешті

своїм звичайним тоном,— ні в якому разі не треба за­глядат в жахливе минуле. Це розхитує нерви, ввижа­ютьс неймовірні речі. Чезаре, ми більше ніколи не

будемо говорити про все це, а то я вбачатиму схожість

з Артуром у кожному обличчі. Це якась галюцинація,

кошмар серед білого дня. От зараз, коли до нас піді­йшо цей відразливий ферт, мені здалося, що це

Артур.

1 Савонарола Джіроламо (1452 — 1498) —знаменитий фло­рентійськи проповідник, що викривав розпусту духівництва і уря­д. Переслідувався владою, у 1498 р. був обвинувачений в єресі і скараний.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Овід таки вмів наживати собі ворогів. Він приїхав до Флоренції в серпні, а наприкінці жовтня три чвер­т членів комітету, що запрошували його, були про нього тієї самої думки, що й Мартіні, Дикі нападки на Монтанеллі не подобались навіть його прихильни­ка. Сам Галлі, який спочатку вихваляв усе, що робив і казав дотепний сатирик, зрештою почав засмучено визнавати, що Монтанеллі краще було б дати спокій. "Порядних кардиналів не так багато, і треба обходи­тис з ними ввічливо".

Єдиною особою, на яку дощ карикатур та сатир Овода не справив ніякого враження, був Монтанеллі. Здавалось, як казав Мартіні, не варто було витрачати стільки енергії на висміювання людини, яка ставила­с до цього так добродушно. У місті розповідали, що Монтанеллі, обідаючи якось з флорентійським архієпископом, знайшов у себе в кімнаті один з дошкуль­ни пасквілів Овода, спрямованих особисто проти нього, прочитав його і, показуючи архієпископові, сказав:

— А правда, дотепно?

Одного разу в місті з'явилась листівка під назвою "Тайна благовіщення". Коли б навіть на ній і не був намальований овід з розпростертими крилами, біль­шіст читачів і так пізнала 6 його по злому гострому стилю. Сатира була написана у формі діалога між Тосканою в образі діви Марії і Монтанеллі, який був уподіблений увінчаному оливковою гілкою миру ан­гелов, що держав у руці емблему чистоти — лілію і провіщав світові пришестя єзуїтів. Памфлет був на­сичени образливими натяками й рискованими при­пущенням щодо особи кардинала, і вся Флоренція визнала сатиру за несправедливу й негарну. І все ж уся Флоренція сміялася. В абсурдних, але висловле­ни серйозним тоном вигадках автора було стільки непереможно комічного, що навіть ті, хто ставився до Овода з осудом й неприязню, сміялися з його дотепів так само нестримно, як і найпалкіші прихильники. І, незважаючи на свій відразливий тон, листівка спра­вил враження на флорентійців. Репутація Монтанел­л була надто бездоганною, щоб якийсь там пасквіль, хоч і дуже дотепний, міг їй серйозно пошкодити, але

все ж настала хвилина, коли громадська думка була майже проти нього. Овід знав, куди вжалити. І хоч коло дому кардинала ще збиралась юрба палких при­хильникі подивитись, як він сідає в карету або входить у двері будинку, серед хору благословень та привітів часто лунали зловісні вигуки: "Єзуїт!", "Санфедистський шпигун!"

Але Монтанеллі не бракувало й заступників.