Овід - Войнич Етель Ліліан

Ви

ходить, що, піддавшись спокусі бути злим, я рискую

стати таким нудним, як синьйора Грассіні. Ой, не

доведи господи! Ну, не гнівайтесь. Я знаю, що вам

мої жарти не подобаються, і знову переходжу до

справи. Висновок, власне, такий. Якщо я тільки вики­н нападки на окремих осіб, а по суті нічого не змі­н, то комітет побоїться відповідальності і відмовить

ся надрукувати мій твір; коли ж я викину політичну

правду і не буду лаяти нікого особисто', а всіх ворогів

партії гуртом, комітет підноситиме цю писанину до

неба, а ми з вами будемо знати, що друкувати її не

варто. От вам чудова метафізична задача: що кра­щ — бути надрукованим і не бути вартим друку чи

бути вартим друку ї не бути надрукованим? Що пора­дит, синьйоро?

— Ви зовсім не обмежені подібним вибором. Мені

здається, що коли ви викинете нападки на окремих

осіб, комітет згодиться надрукувати цей памфлет, хоч

більшості він, звичайно, й не подобатиметься. Я ж

певна, що він буде для нас дуже корисний. Тільки

вам обов'язково треба кинути цей злосливий тон.

Коли ви хочете сказати щось таке, що читач має про­ковтнут, як велику пілюлю, нащо ж вам одразу залякувати його її виглядом?

Він зітхнув і покірно знизав плечима.

— Я здаюся, синьйоро, тільки з однією умовою.

Раз ви тепер не дозволяєте мені посміятися, то муси­т дати мені змогу зробити це іншим разом. Коли

його преосвященство бездоганний кардинал з'явиться

у Флоренції, тоді вже ні ви, ні ваш комітет не зава­жайт мені злословити стільки, скільки я хочу. Це

моє право.

Він говорив недбайливим, байдужим тоном, висми­куюч з вази хризантеми й дивлячись на світло крізь прозорі пелюстки.

"Чому це в нього так трусяться руки? — подумала Джемма, помітивши, як тремтіли квіти.— Невже він п'є?"

— Краще поговоріть з іншими членами комітету,— сказала вона, підводячись.— Я не знаю, як вони на це подивляться.

— А ви? — Він теж підвівся і стояв, притуливши до лиця ніжні квіти.

Вона вагалася. Питання схвилювало її, викликало давні гіркі спогади.

— Я й сама не знаю,— промовила вона нарешті.—

Багато років тому я знала дещо про монсиньйора

Монтанеллі. Тоді він був ще тільки каноніком і рек­торо духовної семінарії у провінції, де я росла.

Я про нього багато чула від... особи, яка знала його

дуже близько, і чула тільки гарне. Я певна, що при­наймн тоді він був справді надзвичайною людиною.

Але це було так давно, і він міг за цей час змінитися.

Безконтрольна влада псує людей.

Підвівши лице од квітів, Овід подивився на Джем-му суворим поглядом.

— В усякому разі,— промовив він,— якщо сам мон-синьйор Монтанеллі і не негідник, то він знаряддя в руках негідників. Для мене і для моїх друзів по той бік кордону це однаково. Камінь на дорозі може мати найкращі наміри, але все ж краще його відкинути. Дозвольте, синьйоро...— Він подзвонив і, прошкутиль­гавш до дверей, відчинив їх перед Джеммою.— Це дуже мило, що ви зайшли, синьйоро.

Може, послати по екіпаж? Ні? Ну, до побачення.

Джемма вийшла на вулицю, повна тривожних думок.

"Друзі по той бік кордону". Хто вони? І як відки­нут камінь з дороги? Якщо тільки сатирою, то чому в нього так грізно спалахнули очі?"

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Монсиньйор Монтанеллі прибув до Флоренції на початку жовтня. Його приїзд викликав у місті поміт­н хвилювання. Він був не тільки відомий проповід­ни, а й представник нової течії в католицьких ко­ла, і народ з нетерпінням чекав від нього викладу "нових доктрин" євангелія любові і примирення, які повинні були вилікувати Італію від усіх нещасть. Призначення кардинала Гіцці на посаду римського державного секретаря замість Ламбруччіні, якого всі ненавиділи, підняло загальний ентузіазм на найвищий рівень. І Монтанеллі був якраз людиною, що могла легко підтримати цей настрій. Бездоганна суворість його життя була надзвичайно рідкісним явищем серед вищих сановників римської церкви і притягала до нього симпатії народу, який звик дивитися на шан­та, казнокрадство й брудні інтриги як на необхідні додатки до кар'єри прелата ‘. Крім того, надзвичай­ни талант проповідника, чудовий голос і особиста принадність скрізь і завжди робили його популярним.

Грассіні, як звичайно, напружив усі сили, щоб за­лучит нову знаменитість до себе. На ‘всі його запро­шенн Монтанеллі щоразу чемно, але рішуче відмов тим, що здоров'я в нього погане та й часу мало.

1 Прелат — вищий духовний сановник католицької церкви, переважно той, що мав посаду при Ватикані.

— Ну, і всеїди ж це подружжя Грассіні,— презир­лив мовив Мартіні, коли вони з Джеммою ясного

холодного недільного ранку переходили майдан Синь­йор.— Ви бачили, як улесливо вони вклонились, коли

під'їхала карета кардинала? їй байдуже, яка ця люди­н, аби про неї говорили. Я ще зроду не бачив таких

стрільців за знаменитостями. У серпні полювання на

Овода, тепер на Монтанеллі. Його преосвященство

повинен пишатися такою увагою: адже ж він ділить

її з неабиякою зграєю пройдисвітів.

Вони слухали в соборі проповідь Монтанеллі, але величезна будівля була так переповнена жадібними слухачами, що Мартіні, боячись, щоб у Джемми не розболілась голова, умовив її піти, не чекаючи кінця відправи. Це був перший сонячний ранок після цілого тижня безперервних дощів, і він запропонував їй про по вкритих садами пагорках.

— Ні,— відповіла вона, — я з охотою пройдуся, коли у вас є вільний час, тільки не по горбах. Ходім по мосту. Монтанеллі повертатиметься з церкви цією дорогою, а я — така сама, як і Грассіні,— теж хочу по­дивитис на знаменитість.

— Та ви ж його тільки-но бачили.

— То здалека. У соборі така сила люду, а коли під'їхала карета, він сидів до нас спиною. Коли ми гулятимемо поблизу мосту, то напевне добре розгля­нем його. Ви ж, мабуть, знаєте, що він оселився на Лунг-Арно?

— Але чому це вам раптом заманулося подивитися на Монтанеллі? Я щось не помічав, щоб ви цікавилися славетними проповідниками.

— Мене цікавить не славетний проповідник, а са­м людина. Хочу подивитися, чи дуже змінився він з того часу, як я його бачила востаннє.

— А коли це було?

— Через два дні після смерті Артура.

Мартіні стривожено глянув на неї. Вони вийшли на міст, і вона байдуже дивилася на воду з тим вира­зо обличчя, який завжди так турбував його.

— Джеммо, люба,— сказав він, трохи помовчав­ш,— невже ви все життя будете мучити себе спога­дам про цю сумну подію? У сімнадцять років усі ми

робили помилки.

— Але не всі у сімнадцять років убивали найкра­щог друга,— стомлено відповіла вона і сперлась

рукою на кам'яну балюстраду, дивлячись униз, на

річку.

Мартіні мовчав. Він боявся говорити з Джеммою, коли на неї находив такий настрій.

— Коли я дивлюся на воду, я завжди згадую,—

промовила вона, повільно зводячи на нього очі, і, рап­то здригнувшись, додала:

— Давайте трохи походи­м, Чезаре. Холодно тут стояти.

Вони мовчки перейшли міст і попростували понад берегом. Через кілька хвилин Джемма знов заго:

— Який у Монтанеллі чудовий голос! У ньому бринить щось таке, чого я ніколи не чула ні в одному людському голосі. Мені здається, що в цьому секрет його впливу.

— Голос у нього справді чудовий, — погодився Мар­тін, ухопившись за нову тему для розмови, щоб од­вернут Джемму від жахливих спогадів, які виклика­л в ній річка.— Та хіба тільки голос? Це найкращий проповідник з усіх, що я чув. Але я гадаю, що секрет його впливу криється десь глибше,— очевидно, в без його житті, що робить його таким несхо­жи на інших прелатів.

Навряд чи серед вищого італійського духовенства, крім папи, є ще людина з такою незаплямованою репутацією. Коли я торік був у Романьї і проїздив через його єпархію, то ба­чи, як суворі горяни чекали свого єпископа під дощем, щоб хоч раз глянути на нього або торкнутися його одежі. Він у них мов святий, а це неабищо серед романіиців, які взагалі ненавидять усіх, хто носить рясу. Я якось сказав одному старому селянинові, ти­повом контрабандистові, що вони там, очевидно, ду­ж віддані своєму єпископові, а він каже: "Ми не любимо єпископів, усі вони брехуни, але ми любимо монсиньйора Монтанеллі. Він ніколи не сказав не і нікого не скривдив".

— Цікаво знати,— промовила Джемма, немов сама до себе,— чи знає він, що думає про нього народ?

— А чому б йому не знати? Хіба це неправда?

— Неправда.

— Звідки ви знаєте?

— Він мені сам сказав.

— Він сказав вам? Монтанеллі? Джеммо, що це значить?

Вона відкинула з лоба волосся і повернулася до Мартіні. Вони знов спинилися.

— Чезаре, ми з вами такі вже давні друзі, а я вам так і не розповіла, що саме сталося з Артуром.

— І не треба, голубко,— поспішно перебив він її,— я все знаю.

— Вам сказав Джіованні?

— Так, перед смертю. Якось уночі, коли я сидів коло нього, він мені все й розповів. Він... Джеммо, го­лубк, раз ми вже заговорили про це, я вам скажу правду. Він розповів мені, як вас мучить ця сумна історія, і просив мене бути вам щирим другом і від­вертат вас од тяжких спогадів. Я старався як міг, хоч може й марно...

— Я знаю,— лагідно відповіла вона, на мить під­водяч очі.— Якби не ваша дружба, мені було б дуже тяжко. Але Джіованні нічого не казав вам тоді про монсиньйора Монтанеллі?

— Ні, я не знав, що він причетний до цієї події. Він розповів мені тільки про історію з шпигуном і про те...

— Як я вдарила Артура і він утопився. Ну, то я вам розкажу про Монтанеллі.

Вони знов повернули до мосту, по якому мала про­їхат карета кардинала.

Оповідаючи, Джемма весь час пильно дивилась на воду.

— Тоді Монтанеллі, ще тільки канонік, був ректо­ро духовної семінарії в Пізі і давав Артурові уроки

філософії, а коли той вступив до університету, допо­мага йому в навчанні. Вони дуже любили один одно­г і більше скидалися на добрих друзів, ніж на учите­л й учня. Артур боготворив землю, по якій ступав

Монтанеллі, і, пригадую, якось сказав мені, що коли

б він утратив свого padne, як він завжди називав Мон­танелл, то втопився б...

Ну, про історію з шпигуном

ви знаєте... Другого дня мій батько й Бертони, зведені

брати Артура — дуже бридкі люди,— цілісінький день

шукали в Дарсені труп, а я сиділа сама у своїй кімна­т і думала про те, що я наробила.

Вона трохи помовчала, а тоді вела далі:

— Пізно ввечері до мене прийшов батько і сказав: "Джеммо, зійди вниз, тебе хоче бачити якийсь хло­пец".