Овід - Войнич Етель Ліліан

Я побував в Аргентині,

потім у Чілі, одним словом, блукав по всій країні

і здебільшого голодував. До Ліми я добрався на судні,

що везло з Вальпарайсо худобу. На це судно мене взяли за попихача. У самій Лімі я не міг знайти робо­т і подався до Калао пошукати щастя в доках. Як ви знаєте, в усіх портах є брудні кубла, де розважаються матроси. І от через деякий час я найнявся прислужу­ват в одному з тамтешніх гральних кубел. Я був там і за кухаря, і за більярдного маркера, подавав напої матросам та їхнім дамам. Робота не дуже приємна, але я був радий і їй. Принаймні я мав що поїсти, бачив людські обличчя, чув людські голоси — байду­ж, які то були люди. Ви, мабуть, цього не розумієте. Але я перед тим, захворівши на жовту гарячку, довгий час пролежав один у метиській халупі і з жахом зга­дува ті самотні години. Раз уночі мені веліли вики­нут за двері п'яного матроса, який, зійшовши на берег, одразу програв усі гроші і почав бешкетувати. Боячися, щоб мене не вигнали і знов не довелось голодувати, я мусив послухатись. Матрос був удвоє дужчий за мене, а я не дійшов ще й двадцяти двох років і після гарячки був кволий, мов кошеня. До то ж у нього в руках була кочерга.

Овід з хвилину помовчав, глянув на Джемму крадь­ком, і розповідав далі:

— Очевидно, він хотів кінчити мене на місці, але робота в нього вийшла нечиста — він не добив мене якраз настільки, щоб я ще міг вижити. — А чому ніхто не заступився?' Невже всі зляка­лис одного?

Він глянув на неї і розсміявся.

— Хто це всі? Гравці та постійні гості кубла? Як

ви не розумієте? Я був їхній служник, їхня власність.

Вони стояли навколо і, звичайно, тільки потішалися.

Там — це найкраща розвага. Воно й справді забавно,

тільки не для того, над ким забавляються.

Джемма здригнулася.

— Чим же все це кінчилося?

— Цього я вам точно не скажу. Звичайно, після та­ко обробки людина кілька днів нічого не пам'ятає. Десь поблизу нагодився портовий лікар, і коли поба­чил, що я ще не вмер, хтось покликав його. Він так-сяк полагодив мене.

Ріккардо каже, що дуже погано, але, може, це в ньому говорить професіональна заздрість. В усякому разі, коли я отямився, мене взяла до себе з християнського милосердя якась стара

тубілка — хіба не смішно? Звичайно вона сиділа скор­чившис у кутку своєї хатини, курила чорну люльку, раз у раз плюючи на підлогу, і щось мугикала собі під ніс. Хороша була жінка. "Можеш,— каже,— спо­кійн вмирати, ніхто тебе не потурбує". Але в мене дуже розвинений дух суперечності, і я вирішив жити Повертатися знов до життя було не так легко, і тепер мені іноді здається, що не варта була шкурка вичин­к... Терпіння в старої було надзвичайне. Я проле­жа у неї в халупі — чекайте, скільки? — та майже чотири місяці і або маячив, немов божевільний, або лютував, як ведмідь, коли в нього болить вухо. Біль я почував страшенний, а характер мені ще в дитинстві попсували надмірним пещенням.

— А потім?

— Потім я трохи очуняв і виліз з тієї халупи. Тільки не думайте, що мені стало соромно зловжива­т добротою бідної жінки. Мені було не до того, але просто я не міг там більше лишатись. От ви казали про мою мужність. Якби ви бачили мене тоді! Звичай­н біль ставав нестерпним надвечір, коли починало смеркати, а вдень я лежав на самоті і стежив, як сон­ц сідає все нижче й нижче.

О, вам цього ніколи не зрозуміти. Я й досі не можу спокійно дивитись, як воно заходить.

Він довго мовчав.

— Потім я почав блукати по країні, шукаючи роботи. Я збожеволів би, якби лишився в Лімі. Добрався

до Куско і там... Але з якої речі мусите ви вислуховувати цю стару історію? В ній нема нічого цікавого...

Вона підвела голову і глянула на нього глибокими серйозними очима.

— Не говоріть зі мною таким тоном, я дуже прошу вас.

Овід закусив губу і відірвав ще кусок бахроми.

— Оповідати далі? — спитав він, трохи помов­чавш.

— Прошу. Тільки я боюся, що вам тяжко все це згадувати.

— А хіба я забуваю, коли мовчу? Навпаки, так ще гірше. Ви не думайте, що мене мучать самі ті події. Ні, мені боляче, що я тоді втратив над собою владу.

— Я не .зовсім вас розумію.

— Я хочу сказати, що майже втратив мужність, дійшов до межі, звідки починається боягузтво.

— Адже є межа терпіння у кожного з нас.

— Так; і людина, яка раз дійшла до неї, ніколи не знає, коли досягне її знову.

— Скажіть мені,— нерішуче спитала вона,— чому вам довелося так бідувати в двадцять років?

— А дуже просто. На батьківщині мені усміхалося щасливе майбутнє, але я втік звідти.

-*— Чому?

Він знов засміявся якимсь різким неприємним смі.

— Чому? Певно, тому, що був дурним, зарозумілим молокососом. Я виріс у дуже заможній родині, де мене так пестили, що світ мені здавався зробленим з рожевої вати й зацукрованого мигдалю. Але одного дня я довідався, що людина, якій я вірив, одурила мене. Що таке? Чому ви так здригнулися?

— Нічого. Будь ласка, розказуйте далі.

— Я дізнався, що весь час мене змушували вірити неправді. Звичайно, в цьому немає нічого страшного. Але ж я кажу, що був молодим і зарозумілим, думав, що брехунам місце в пеклі. Отже, я втік до Південної Америки і кинувся прожогом у нове життя, сам не знаючи, чи потону, чи випливу. У кишені в мене не було ні цента, я не знав жодного іспанського слова, а щоб заробити собі на хліб, не мав нічого, крім білих рук та звички до розкішного життя. Як і слід було сподіватись, я вскочив у справжнє пекло і перестав вірити у вигадане. А вскочив досить глибоко, бо ми­нул цілих п'ять років, перш ніж експедиція Дюпре витягла мене звідти.

— П'ять років! Який жах! І у вас не було друзів?

— Друзів? — Він з несподіваною злістю повернув­с до неї.— У мене ніколи не було друзів...

Але через хвилину, здавалося, засоромився свого вибуху і поспішно додав:

— Не беріть моїх слів близько до серця. Я занадто

вже згущаю фарби, а справді перші півтора року

мені жилось не так уже погано. Я був молодий і дужий і якось перебивався, поки той матрос не поклав

на мене своє тавро. Але тоді вже я не міг знайти

роботи, бо кому ж охота наймати каліку... Просто дивно, яким небезпечним знаряддям стає кочерга у вправних руках.

— Що ж ви робили?

— Усе, що траплялось. Один час був на побігень­ка у негрів, що працювали на цукрових плантаціях. Але й з цього я не мав користі, бо наглядачі завжди мене проганяли. Я був занадто кривий, щоб швидко повертатись, і не міг носити нічого важкого. До то­г ж у мене часто траплялись оці запалення, чи як вона зветься, та клята хвороба... Через деякий час я подався до срібних копалень. Але й тут не пощасти­л. Управителів смішила навіть сама думка найняти мене. Нарешті мені все це набридло, і я пішов на­вманн блукати по країні, сподіваючись, що, може, щось нагодиться.

— Блукати з покаліченою ногою? Йому болісно перехопило дихання.

— Я... я був голодний,—промовив він.

Вона відвернула трохи голову і сперлася на руку підборіддям.

З хвилину помовчавши, Овід знов почав говорити, і голос у нього бринів усе тихше й тихше.

— Отак я блукав і блукав, мало не збожеволів від

того блукання, але нічого не знайшов. Доплентався

до Еквадору, але там було гірше, ніж де. Часом мені

давали що-небудь запаяти — з мене непоганий жер­стяни — або посилали кудись із дорученням, а часом

траплялось почистити свинарник. Іноді ж... та вже й

не пам'ятаю. І от одного дня...

Його тонка смуглява рука раптом стислась у ку­ла, і Джемма, підвівши голову, занепокоєно глянула на нього. Овід сидів до неї в профіль, і вона бачила, як швидко й нервово билася жилка в нього на скро­н. Вона нахилилась до нього і ласкаво поклала на плече йому руку.

— Не треба кінчати. Вам надто тяжко про це го­ворит.

Він недовірливо глянув на її руку і вперто прова­ди далі:

— Одного дня я натрапив на мандрівний цирк.

Пригадуйте виставу, що ми якось дивилися з вами?

Ну, приблизно в такому роді був і той цирк, тільки

ще гірший, ще вульгарніший. Були там, звичайно, й

бої биків. Цирк розташувався на ніч край дороги, і

я підійшов попросити милостині. Дні стояли гарячі, а я дуже зголоднів, ну і...

знепритомнів коло їхнього намету. Тоді я міг так само легко зомліти, як зашну­рован в корсет школярка. Вони підібрали мене, дали вина й нагодували. А другого ранку... запропонували мені...

Він знову помовчав.

— їм потрібний був горбань або який-небудь ви­родо, посміховище, яке можна було б закидати апельсинними та банановими шкуринками. Ви тоді бачили блазня? Я теж був таким самим блазнем... два роки. Ну, я навчився витинати всякі штуки. Я був не такий спотворений, як їм треба, але цьому пособили, зробивши мені штучний горб і використавши як тіль­к можна покалічену руку і ногу. Крім того, блазен­ськ вбрання доповнювало враження. Єдине лихо було в тому, що я занадто часто хворів і не міг виступати. Часом, коли хазяїн цирку був у поганому настрої, він змушував мене виходити на сцену навіть під час припадку, і в такі вечори публіка, здається, особ­лив була задоволена. Раз, пригадую, виконуючи якийсь номер, я зомлів від болю... Коли я прийшов до пам'яті, глядачі товпились навколо мене і всі кричали...

— Досить! Я більше не можу!.. Ради бога, до­сит!

Джемма схопилася, обома руками затуляючи вуха. Він змовк і, глянувши на неї, побачив, що в очах її блищать сльози.

— Який же я ідіот! — пробурмотів він.

Вона відійшла од нього і якийсь час дивилась у вікно. Коли вона обернулась, Овід знов сидів, спер об стіл і закривши рукою очі.

Очевидно, він забув про її присутність, і вона мовчки сіла коло нього. Після довгої мовчанки вона поволі промовила:

— Я хочу у вас щось спитати.

— Що саме? — відповів він, не ворухнувшись.

— Чому ви тоді не перерізали собі горла?

Він глянув на неї здивовано.

— Від вас я не сподівався такого запитання,— сказав він.— А що ж було б із справою мого життя? Хто робив би її за мене?

— Ваша справа? Ага, розумію. Ви якось казали,

що стали боягузом. Але раз ви пройшли крізь усе це і все ж прямували до своєї мети, ви найсміливіша лю з усіх, кого я знала.

Він знову прикрив пальцями очі ї міцно, гаряче потиснув їй руку. Запанувала тиша, якій, здавалось, не буде краю.

Раптом чисте, свіже сопрано продзвеніло знизу із саду, і пролунали звуки веселої французької пі:

Eh, Pierrot? Danse, Pierrot!

Danse un peu, mon pauvre, Jeannôt!1

При перших же звуках Овід вирвав свої руки з Джемминих і відкинувся назад у крісло з глухим сто­гоно.