Овід - Войнич Етель Ліліан

Але ми все ж устигли поговорити в Генуї, поки паро­пла навантажувався. Ви, звичайно, знаєте Вільямса? Дуже гарна людина, надійна й розумна. Такий самий і Бейлі. До того ж обидва вміють мовчати...

— Бейлі дуже рискує, згоджуючись на таку справу.

— Я так і сказав йому, але він лише похмуро гля­ну на мене і відповів:

"А вам що до цього?" Іншої відповіді нічого було й сподіватися від нього. Коли б я зустрів його де-небудь у Тімбукту, я б підійшов до нього і сказав:

"Здрастуйте, англійцю!"

— Проте ніяк не розумію, як вони погодились! І особливо Вільямс.

— Він спочатку навідріз одмовився, але не з ляку, а тому, що вважав цю справу "неділовою". Та мені пощастило переконати його... А тепер я розкажу вам подробиці...

Коли Овід повернувся додому, сонце сідало, і кві­т японської айви, які звисали з садової стіни, здава­лис темними. Він зірвав декілька гілочок і поніс до кімнати. Коли він одчинив двері в кабінет, Зіта встала з стільця в кутку і побігла назустріч.

— Ох, Феліче, я думала, ти ніколи не прийдеш!

Першим його наміром було різко запитати, що

вона робила в його кабінеті, але, згадавши, що він не бачив її три тижні, простягнув руку і сказав досить холодно:

— Добрий вечір, Зіто! Як поживаєш?

Вона наблизила обличчя як для поцілунку, та він пройшов мимо, ніби не помітивши цього жесту, і взяв вазу, щоб поставити квіти. В цю ж хвилину широко відчинились двері, великий собака увірвався в кімна­т і почав стрибати навколо Овода, гавкаючи і по­вискуюч від радості. Овід поклав квіти і погладив собаку.

— Шайтан, друже, як поживаєш, старий? Ось і я.

Дай лапу, як хороший собака.

Злий, похмурий вираз відбився на обличчі Зіти.

— Будемо обідати? — запитала вона холодно.—

Я замовила обід у мене; ти ж писав, що прибудеш

увечері.

Він швидко обернувся.

— Дуже шкодую; тобі не треба було чекати мене.

Я трохи приведу себе в порядок і знову піду. Може,

ти поставиш ці квіти у воду?

Коли він зайшов до їдальні Зіти, вона стояла біля дзеркала, пришпилюючи одну з гілочок до плаття.

Вона, очевидно, вирішила бути веселою і підійшла до HborqlH маленьким пучечком червоних бутонів.

— Ось бутоньєрка. Я приколю тобі.

За столом Овід з усієї сили намагався бути люб'яз­ни і підтримував веселу розмову. Зіта відповідала з променистою усмішкою. її щира радість з нагоди його повернення трохи збентежила його; він звик до думки, що вона живе окремим від нього життям се­ре своїх друзів і знайомих, настільки духовно спо­ріднени з нею, що йому й на думку не спадало, ніби вона може за ним скучати. Тепер же очевидно, що вона нудьгувала за ним, раз так зраділа.

— Кофе питимем на терасі,— сказала Зіта,— ве­чі дуже теплий.

— Добре. Я візьму твою гітару. Може, ти заспі­ває що-небудь.

Вона почервоніла від щастя: Овід скептично ста­вивс до її музики і не часто просив її заспівати.

На терасі вздовж стіни була широка дерев'яна ла­в. Овід вибрав куток, звідки відкривався красивий вид на гори, Зіта сіла на виступ стіни, поставивши ноги на стільчик і притулившись до колони, яка під­пирал навіс. Вона не цікавилась пейзажем, їй приєм було дивитись на Овода.

— Дай сигарету,— сказала вона,— не віриться, але я не курила відтоді, як ти поїхав.

— Прекрасна думка. Мені не вистачає тільки си­гарет для повноти щастя.

Вона нахилилась вперед і серйозно глянула на нього.

— Ти справді щасливий?

Рухливі брови Овода піднялись.

— А чому б і ні? Я чудово пообідав, переді мною один з найпрекрасніших пейзажів Європи, скоро пи­тим кофе і слухатиму угорську народну пісню. Ніщо не турбує моєї совісті і травлення. Чого ж ще ба?

— Я знаю, чого тобі ще хочеться.

— Чого?

— Ось,— вона простягла йому коробочку.

— Жарений мигдаль! Чому ж ти не сказала мені, поки я не закурив? — сказав він з докором.

— Чому, дитинча таке! Ти можеш їсти і після си­гарет. Та ось і кофе.

Овід пив кофе і їв мигдаль з важливою і зосере­джено насолодою, ніби кіт, що хлебтав вершки.

— До чого приємно напитися пристойного кофе після тієї погані, яку дають у Ліворно,—задумливо сказав він.

— То краще залишайся завжди дома.

— Ні, я завтра від'їжджаю.

— Завтра? Чому? Куди?

— У різні місця, в справах.

Вони вирішили з Джеммою, що він мусить сам по­буват в Апеннінах, щоб домовитися з контрабанди­стам прикордонних місцевостей відносно транспортування зброї.

Переходити через кордон Папської об­ласт було дуже небезпечно, але для успіху роботи необхідно.

— Вічно справи,— зітхнула Зіта і тихо спитала: — Ти надовго їдеш?

— Ні, на два або три тижні.

— Знову в тій справі? — запитала уривчасто вона.

— "Тій" справі?

— Тій, в якій ти завжди намагаєшся скрутити собі в'язи,— безконечна політика?

— Так, це до певної міри стосується політики.

Зіта відкинула сигарету.

— Ти обманюєш мене,— сказала вона,— тобі за­грожу небезпека.

— Я направляюсь прямо в пекло,— відповів він лі­нив.— Може, в тебе там є друзі, і ти хочеш послати їм гілочку плюща? Проте нічого обривати його.

Вона розлючено обривала в'юнку зелень з колон і сердито жбурнула додолу пригорщу листя.

— Тобі загрожує небезпека,— повторила вона,— а ти навіть не хочеш відверто сказати! Ти думаєш, я ні для чого непридатна, тільки б жартувати і весели­тис. Тебе можуть скоро повісити, а ти й не попро­щаєшс зі мною. Вічно політика й політика,— вона мені вже набридла.

— Мені також,— сказав Овід, ліниво позіхаючи.— Давай поговорим про щось інше. Може, ти заспі?

— Добре. Дай гітару. Що заспівати?

— Баладу про втраченого коня. Вона якраз для твого голосу.

Зіта почала співати стару угорську баладу про чо­ловік, який спочатку втратив коня, потім дім, коха­н і втішає себе тим, "що більше було втрачено на Могаському полі". Це була улюблена пісня Овода; дика й трагічна мелодія, гіркий стоїцизм ‘ приспіву впливали на нього сильніше, ніж найніжніша музика.

Зіті чудово співалось, і звуки виходили з її уст ясні і сильні, сповнені пристрасного бажання щастя. Зіта погано співала італійські і слов'янські пісні, ні ще гірше, але угорські народні пісні виконува­л прекрасно.

Стоїцизм— стійкість, мужність.

Овід слухав її з широко розплющеними очима і напіввідкритим ротом; Зіта ніколи ще так не співала. Коли вона проспівала останній рядок, її голос раптом затремтів.

Та байдуже! Було втрачено більше!

Вона обірвала пісню плачем і заховала обличчя в листі плюща.

— Зіто! — Овід підвівся, взяв гітару з її рук.—

Що трапилось?

Вона судорожно ридала, закривши обличчя руками. Овід торкнув її за плече.

— В чому справа, скажи? — запитав ласкаво.

— Облиш мене,— вона відсахнулась од нього, пла­чуч.— Облиш мене.

Він повернувся на своє місце і чекав, поки ридан­н не припинились. Раптом він відчув, що вона обня­л його за шию і опустилась на коліна поруч нього.

— Феліче, не їдь! Не їдь!

— Ми поговоримо про це пізніше,— сказав він, м'яко звільняючись від її обіймів.— Скажи мені, що тебе стурбувало? Тебе щось налякало?

Вона мовчки похитала головою.

— Я чимсь завдав тобі болю?

— Ні.— Вона звела руку до його горла.

— Ну так що?

— Тебе уб'ють,— нарешті прошепотіла вона.— Я чула, як один з тих людей, що до тебе приходять, говорив, ніби тобі загрожує небезпека, а коли я пи­та — ти тільки смієшся.

— Люба дитино,—сказав Овід після невеликої па­уз,— у тебе перебільшені поняття про речі. Дуже можливо, що мене коли-небудь уб'ють — це природ­ни кінець для революціонера. Але нема підстав вва­жат, що мене вб'ють саме тепер.

Я рискую не біль ніж інші.

— Інші — яке мені діло до інших? Коли б ти ко­ха мене, ти не від'їжджав би так, залишаючи мене саму. Я не сплю ночами, мучусь, чи ти не арештова­ни, а у сні мені здається, що тебе вбили. Ти про мене піклуєшся менше, ніж про того собаку!

Овід підвівся і повільно пройшов у протилежний кінець тераси. Він був зовсім не підготовлений до подібної сцени і не знав, що відповідати їй. Так, Джемма була права: він зав'язав такий вузол, що його дуже трудно буде розплутати.

— Сядьмо й поговоримо спокійно,— сказав він, по­вернувшис до неї.— Здається мені, ми не зрозуміли одне одного. Безумовно, я не сміявся б, якби знав, що ти серйозно схвильована. Поясни мені, що тебе непо­коїт, і коли є якесь непорозуміння, ми вияснимо.

— Тут нічого виясняти. Я бачу, що я тобі байдужа.

— Моя дитино, будемо краще цілком відвертими одне з одним. Я завжди намагався бути чесним у на­ши взаєминах, і мені здається, я ніколи не обманю тебе відносно...

— О ні! Ти завжди був досить чесний, ти ніколи не приховував, що думаєш про мене як про вуличну жінку, що знала багато чоловіків до тебе.

— Досить, Зіто! Нічого подібного я ніколи не ду­ма.

— Ти ніколи не кохав мене,— похмуро твердила вона.

— Так, ніколи не кохав. Вислухай же і постарай­с не осуджувати мене.

— Хто сказав, що я осуджую тебе? Я.".

— Зачекай. Я ось що хочу сказати. Я не вірю в умовні моральні кодекси і не поважаю їх. Для мене взаємини між чоловіком і жінкою є тільки питанням особистих почуттів.

— І грошей,— перервала вона різким коротким сміхом.

Він нахмурився і хвилину мовчав.

— Так, звичайно, це огидний бік питання. Але по

вір мені: коли б я помітив, що не подобаюсь тобі або

ти почуваєш відразу до мене, я ніколи не скористувався б своїми перевагами з твого становища, щоб

спонукати тебе бути зі мною. Я ніколи не поводився так з жодною жінкою в моєму житті і ніколи не брехав жінці відносно своїх почуттів до неї. Повір, що

я говорю правду. Овід зачекав хвилину, але вона не відповіла.

— Я думав,— вів він далі,— що коли чоловік са­мотні і відчуває потребу в присутності жінки і коли

І може найти жінку, яка подобається йому і якій він теж не противний, то він може з вдячністю і по-дружньому прийняти від жінки все, що вона може дати, не

вступаючи з нею в міцніший зв'язок. Я не вбачаю в цьому нічого поганого, якщо тільки не буде неспра­ведливост, обману або образи з будь-якої сторони. Щодо твоїх взаємин з іншими чоловіками до нашої зустрічі,— то я про це не думав. Я тільки думав, що зв'язок буде приємним і необтяжливим для нас обох і що кожен з нас вільний розірвати його, як тільки він надокучить. Якщо я помилявся, якщо ти по-іншо­м дивишся на це, то... Він знову зупинився.

— То?..— прошепотіла вона, не дивлячись на нього.

— То я був несправедливий до тебе і дуже шко­ду. Але я зробив це без наміру.

— "Дуже шкодую", "без наміру",— Феліче, чи ти залізний? Чи ти ніколи у своєму житті не кохав жін­к і не бачиш, що я тебе кохаю?

Раптом щось затремтіло в ньому; так багато часу минуло з тих пір, як йому казали "я тебе кохаю".