Овід - Войнич Етель Ліліан

Може, мить, може, цілу вічність.

Але раптом отямився. Монтанел­л захитався, мов падаючи, і уста його безмовно заво.

— Артуре! — долинув, нарешті, тихий шепіт.—

Так, вода глибока...

Овід ступив крок уперед.

— Вибачте, ваше преосвященство. Я думав, це хтось із священиків.

— А, це богомолець.— Монтанеллі враз опанував себе, хоч з мерехтіння сапфіра в нього на пальці Овід бачив, що він ще тремтить.— Вам щось треба, друже? Уже пізно, і собор на ніч замикається.

— Вибачте, ваше преосвященство, коли я завинив. Я побачив, що двері відчинені, і зайшов помолитися. Потім, помітивши вас, думав, що це якийсь священик на молитві, і почекав, щоб попросити висвятити мені оце.

Він простяг олов'яний хрестик, що йому дав Домі-нікіно. Монтанеллі взяв його і, вернувшись до олта­р, поклав його на хвилину на престол.

— Візьміть, сину мій,— сказав він,— і нехай буде

з вами спокій, бо Господь сповнений доброти і мило­серд. Ідіть до Рима і попросіть благословення в його

заступника, святого отця. Мир вам!

Овід, схиливши голову, прийняв благословення і повільно рушив до виходу.

— Чекайте,— гукнув Монтанеллі.

Він стояв, спершись однією рукою на огорожу пе­ре олтарем.

— Коли ви приймете в Римі святе причастя,— про

мовив він,— помоліться за людину, що томиться в гли­бокі тузі, на чиїй душі тяжить десниця господня.

В його голосі бриніли сльози, і рішучість Овода

на мить похитнулася. Ще хвилина, і він би зрадив

себе. Але раптом спогад про цирк виринув у його

пам'яті.

— Хто я такий, щоб він почув мою молитву? Як

би я міг, як ваше преосвященство, принести в дар до

престолу господнього святе життя, душу, чисту від.

плям і таємних гріхів...

Монтанеллі різко одвернувся.

— Я можу принести до престолу господнього лише

розбите серце,— промовив він.

Через кілька днів Овід повернувся до Флоренції диліжансом, що йшов з Пістойї.

Він одразу ж пішов до Джемми, але не застав її. Лишивши записку, що буде у неї вранці, він рушив додому, щиро сподіваю­чис, що на цей раз Зіта не займе його кабінету. її ревниві докори впливали йому на нерви, як дзиж­чанн бормашини у зубного лікаря.

-— Добрий вечір, Біанко,— привітався він до служ­ниц, відчиняючи двері.— Madame Рені тут не була сьогодні?

— Madame Рені? Хіба вона повернулася, синьйоре?

— Що ви "хочете сказати? — запитав він і, нахму­ривш брови, зупинився на порозі.

— Вона, виїхала дуже несподівано вслід за вами залишила всі речі.

Навіть не сказала, куди їде.

— Услід за мною? Два тижні тому?

— Так, синьйоре, того ж дня, і речі її лежать в

цілковитому безладді, всі сусіди про це балакають.

Він повернувся назад, не промовивши й слова, і направився по доріжці до будинку, де жила Зіта.

Ніщо не змінилось в її кімнаті: всі його подарунки лежали на своїх звичайних місцях, ніде не було ані листа, ані маленької записочки.

— Пане,— сказала Біанка, просовуючи в двері

голову,— тут якась стара жінка...

Він сердито повернувся.

— Що ви хочете? Чого ви ходите слідом за мною?

— Якась стара жінка хоче бачити вас.

— Чого їй треба? Скажіть, що я не можу прийня­т її, мені ніколи.

— Вона щовечора приходить сюди з часу вашого від'їзду і завжди питає вас, коли ви повернетеся.

— Запитайте, в чому там справа. Або ні, я сам прийду.

Стара чекала його біля входу в прихожу. Вона бу­л бідно одягнена, з смуглявим і зморшкуватим облич­чя, в яскравому кольоровому шарфі. Коли він вві­йшо, жінка підвелась і глянула на нього блискучими чорними очима.

— То це ви кривий пан,— сказала вона, причепли­в оглядаючи його з ніг до голови.— Я прийшла з дорученням од Зіти Рені.

Овід одчинив двері в кабінет, пропустив стару і, зайшовши, щільно зачинив їх, щоб Біанка не підслу.

— Прошу, сідайте. А тепер скажіть, хто ви.

— Не ваше діло, хто я. Я прийшла сказати, що Зіта Рені пішла від вас з моїм сином.

— 3... вашим... сином?

— Так, пане. Якщо ви маєте коханку і не знаєте, як вдержати її, то нічого ображатися, коли хтось ін­ши забере її. У мого сина тече в жилах кров, а не вода з молоком. Він син циганського народу.

— А, ви цигани! Зіта повернулась до свого народу?

Вона глянула на нього із здивованим презирством.

Таки правда, що в цих християн не вистачає муж­ност навіть розсердитись, коли їх ображають.

— З якої глини ви зліплені, щоб вона залишилася

з вами? Наші жінки іноді віддаються вам чи то з-за

дівочих примх, чи то з-за грошей; але врешті-решт

циганська кров дається взнаки, і вони повертаються

до свого народу.

Обличчя Овода лишалось холодним і спокійним.

— Вона пішла з циганським табором чи тільки

з вашим сином?

Жінка розсміялась.

— Чи не думаєте ви догнати її і спробувать повернути до себе? Дуже пізно, пане; треба було думати раніше.

— Ні, я тільки хотів знати правду, коли ви мені її

скажете.

Вона знизала плечима; не варто було лаяти люди

ну, яка сприймала це так поблажливо. — Правда — ось яка: вона зустріла мого сина на дорозі в той день, як ви залишили її, і заговорила до нього циганською мовою... І коли він побачив, що вона, незважаючи на розкішне плаття, з нашого пле­мен, він закохався у її вродливе личко, як наш муж­чин може закохатись, і привів її до нашого табору.

Вона розказала нам про всі свої злигодні і плакала й ридала так, що серця дівчат розривалися від жалю. Ми влаштували її так добре, як могли, і вона скинула своє багате плаття і одяглась, як одягаються наші дівчата, і погодилась жити з моїм сином, як жінка з чоловіком. Він не скаже їй: "Я не кохаю тебе" і "У мене інші справи". Коли дівчина молода, їй потрі­бе чоловік. А що ви за мужчина, як не можете по дівчину, коли вона обнімає вас.

— Ви сказали,—перервав він,—що прийшли з до­ручення від неї.

— Так, я навмисне залишилась, коли табір пішов, щоб передати вам. Вона сказала, що їй набридли ваші люди, в яких тече холодна кров, і що вона хоче по­вернутис до свого народу і бути вільною. "Скажи йому,— говорила вона,— що я жінка і любила його, ось чому я більше не хочу бути його наложницею". Дівчина зробила правильно, що пішла. Це нічого, що дівчата заробляють гроші своєю красою; для цього й краса дана; але циганська дівчина не може любити чоловіка з вашого племені.

Овід підвівся.

— Оце й усе її доручення? Передайте, будь лас­к, їй, що вона вчинила правильно і я сподіваюся, що

вона буде щасливою. Я все сказав. На добраніч!

Він стояв нерухомо, поки зачинилася садова хвірт­к, потім сів, закривши лице руками.

Ще один ляпас! Невже йому не залишать ні крих­т колишньої гордості, жодного сліду колишньої са­моповаг? Адже він переніс усі страждання, які тіль­к може витримати людина! Найпотаємнішу частину його серця кинули в багно, і перехожі топтали її ногами; в його душі не було й куточка, якого не затав­рувал б презирством, де не лишилось би страшного сліду знущання. І тепер оця циганка, яку він підібрав на великій дорозі, взяла батіг, щоб нанести йому но­ви удар!

За дверима заскавчав Шайтан. Овід впустив соба­к. Шайтан кинувся до свого хазяїна, як завжди, ви­являюч бурхливу радість, але, зрозумівши, що не все гаразд, ліг на килимі біля нього і уткнувся холод­ни носом у байдужу руку.

Через годину до .вхідних дверей підійшла Джем­м. На її стукіт ніхто не вийшов.

Біанка, скористав­шис з того, що Овід не буде обідати, побігла до су куховарки. Вона забула зачинити двері і ли­шил в коридорі світло. Трохи почекавши, Джемма вирішила ввійти й подивитися, чи дома Овід; їй треба було передати йому важливі вісті од Бейлі. Вона по­стукал у двері кабінету, і Овід відповів:

— Можете йти, Біанко. Мені нічого не треба.

Джемма тихенько відчинила двері. У кімнаті було

зовсім темно, але лампа, що горіла в коридорі, кину­л довгу смугу світла, і вона побачила Овода. Він сидів на самоті, з похиленою на груди головою, а біля його ніг спав пес.

— Це я,— промовила вона.

Він зірвався з місця.

— Джеммо! Джеммо! Як я хотів вас бачити!

Перш ніж вона встигла заговорити, він упав на ко­лін до її ніг, заховавши голову в складках її плаття. Усе тіло його судорожно здригалось, і це-було гірше від сліз.

Джемма не ворухнулась. Вона нічим не могла до­помогт йому, нічим! Це було найтяжче. Вона мусить отак стояти й мовчки дивитися на нього... Вона, що віддала б життя, аби він не страждав. Якби вона мог­л схилитися до нього, обняти, пригорнути до серця, захистити своїм тілом від усіх незгод! Тоді він знов став би для неї колишнім Артуром, тоді б зникли всі тіні і засяяв би день.

Та ні, ні! Хіба він зможе коли-небудь забути? Хіба це не вона штовхнула його в пекло своєю власною рукою?

Слушний момент проминув. Овід хапливо підвівся і сів до столу, прикривши рукою очі; він кусав губи, немов хотів прокусити їх наскрізь. Потім глянув на неї і спокійно сказав:

— Здається, я вас налякав.

Вона простягла до нього обидві руки.

— Друже,— промовила вона,— хіба ми не досить ще розуміємо одне одного, щоб ви могли мені трохи довіряти? Розкажіть мені, що з вами? — Так, особиста турбота. Нащо вам себе непокої­т нею?

— Слухайте,— сказала вона, взявши його руку в свої, щоб стримати судорожне її тремтіння,— я ніко­л не зважусь на те, на що не. маю права. Але раз ви самі, з власної волі, довірили мені так багато, то до­вірт ще трохи, немовби своїй сестрі. Носіть маску на обличчі, коли це дає вам полегкістг, але ради себе самого скиньте її з своєї душі!

Він ще нижче похилив голову.

— Будьте терпеливі зі мною,— відповів він.— Бою

ся, що з мене поганий брат. Якби ви тільки знали...

Я мало не збожеволів за цей тиждень. Це було знов,

як у Південній Америці... Не знаю чому, диявол зно­в оволодів мною...

Він змовк.

— Чи не можна й мені розділити ваші страждан­н? — прошепотіла вона.

Він схилив голову їй на руку.— Тяжка рука господня!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дальші п'ять тижнів проминули для Джемми й Овода у вихорі хвилювань та напруженої роботи, і в них не вистачало часу й енергії, щоб думати про свої особисті справи. Коли зброя була щасливо переправлена в Папську область, лишилося ще важче й небезпечніше завдання. Треба було непомітно перевезти її з таємних схованок у гір­ськи печерах та ярах до місцевих центрів, а звідти вже розподілити по селах. Уся місцевість аж кишіла шпигунами, і Домінікіно, якому Овід доручив цю справу, послав до Флоренції гінця, прохаючи або до­помогт йому, або дати більше часу.

Овід наполягав, щоб робота була закінчена в се­редин червня, але через те, що перевозити важкий вантаж поганими шляхами було нелегкою роботою та ще й доводилося весь час ховатися від цікавих очей, Домінікіно впав у розпач.