Овід - Войнич Етель Ліліан

Я до кінця життя не знатиму... ніколи не буду певна...

Він узяв її за руки й: міцно потиснув їх.

— Якщо мене уб'ють... Бачите, коли я поїхав до

Південної Америки.., А ось і Мартіні!

Овід зірвався з місця і широко розчинив двері. Мартіні витирав черевики.

— Як з-з-завжди хвилина в хвилину! Ви, Мартіні,

прямо ходячий хронометр. Це ваш дорожній плащ?

— Так, і ще деякі речі. Я старався, щоб вони не промокли, але надворі злива. Боюся, що невесела буде ваша подорож.

— То байдуже. На вулиці немає нікого?

— Ні душі. Усі шпигуни пішли, мабуть, спати. Та я й "є сподівався зустріти їх у таку негоду. Це у вас кофе, Джеммо? Перш ніж він піде у дощ, дайте йому чого-небудь гарячого. А то ще застудиться.

— Це чорне кофе, дуже міцне. Я зараз нагрію молока.

Джемма пішла в кухню, міцно стиснувши зуби

й руки, щоб не розридатися. Коли вона вернулася

з молоком, Овід був уже в плащі і застібав шкіряні

гетри, які йому приніс Мартіні. Він стоячи випив чаш

ку кофе і надів дорожній капелюх з широкими кри­сам. — Ну, пора вже, мабуть, рушати, Мартіні. Провсяк випадок нам треба трохи покружляти перед тим,

як іти до застави.. Ну, поки що бувайте, синьйоро.

Ми побачимося в п'ятницю у Форлі, коли нічого не

трапиться. Чекайте хвилинку, от вам адреса.

Він видер з блокнота листочок і черкнув олівцем кілька слів.

— Адреса у мене вже є,— промовила вона глухим голосом.

— Уже є? Ну, нічого, візьміть і цю. Ходім, Марті­н. Тихше! Щоб двері не рипіли.

Вони обережно зійшли по сходах. Коли за ними стукнула хвіртка, Джемма вернулась у кімнату і ма­шинальн розгорнула папірець, що Овід поклав їй у руку. Під адресою було написано:

"Там я вам усе розповім".

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У Брізігеллі був базарний день, і селяни з околиш­ні селищ та сіл понавозили свиней, птиці, молочних продуктів і пригнали гурти напівдикої гірської худо­б.

На майдані весь час сновигав веселий люд, сміяв­с, жартував, купував сухі фіги, дешеві пиріжки й на­сінн. Смаглява боса дітвора вовтузилась на землі під палючим сонцем, а матері сиділа в тіні дерев з коши­кам, повними яєць та масла.

Монсиньйора Монтанеллі, який вийшов привітати

народ з добрим ранком, вмить оточила галаслива юрба

дітей, простягаючи йому великі букети ірисів, черво­ни маків і ніжних білих нарцисів з гірських схилів.

На його пристрасть до диких квітів народ дивився

поблажливо, як на одну з маленьких слабостеи, що

так пасують мудрим людям. Якби це хтось інший,

а не їхній улюбленець, понаносив до себе в хату

стільки трави й бур'яну, вони б засміяли його, але

"святий кардинал" міг дозволити собі такі невеликі

примхи. — Молодець, Маріуча,— сказав він і погладив по голівці дівчинку,— ти виросла з тих пір, як я тебе бачив. А як бабусин ревматизм?

— Останнім часом їй краще, ваше преосвященст­в, але матері знову погано.

— Дуже шкода; скажи матері, хай вона прийде сюди, побачимо, можливо, лікар Джіордані допоможе їй. Я теж дещо підшукаю для неї, і, може, все зміни­тьс на краще. У тебе гарний вигляд, Луїджі; як твої очі?

Монтанеллі рушив далі, перемовляючись з горця­м. Він пам'ятав імена і вік усіх дітей; їхні прикрості, хвороби, пам'ятав їхніх батьків: із співчуттям розпи­тува про корову, що захворіла, або про ганчір'яну ляльку, що потрапила під візок на минулому ба.

Коли він повернувся до палацу, базар уже почав­с. Якийсь кривий чоловік у синій сорочці з цілою копицею чорного волосся, що звисало йому на очі, і з шрамом на лівій щоці підійшов до однієї з лавок і ламаною італійською мовою попросив лимонаду.

— Ви, видно, не тутешній,— сказала жінка, нали­ваюч йому солодкого питва.

— Ні, я з Корсіки.

— Шукаєте роботи?

— Так. Незабаром уже косовиця, і один пан, що має під Равенною ферму, проїжджаючи через Бастію, казав мені, що там буде сила роботи.

— Та може й знайдете; хоч час тепер дуже по­гани.

— А в Корсіці ще гірше, тітко. Що його й робити бідним людям!

— А ви прийшли самі?

— Ні, з товаришем. Он, бачите, в червоній сороч­ц. Гей, Паоло!

Мікеле, почувши, що на нього гукають, підійшов, заклавши руки в кишені. З нього вийшов непоганий корсіканець, незважаючи на рудий парик, який він надів, щоб його не впізнали. Що ж до Овода, то він грав свою роль чудово.

Вони почали вдвох блукати по базару. Мікеле на­свистува крізь зуби, а Овід, з клунком за плечима, волік ноги по землі, щоб не так помітно було його шкутильгання. Вони чекали товариша, якому мали пе­редат важливі інструкції.

— Он на коні Марконе,— раптом прошепотів Мі­кел.

Овід, тягнучи свій клунок, попростував до вер­хівц. — Вам, пане, часом не треба робітника? — сказав

він, торкаючись подертої своєї шапки і доторкнув­шис до поводів.

Це був умовний знак: верхівець, що скидався на управителя маєтку, зліз з коня і кинув йому на шию поводи.

— А що ви вмієте робити?

Овід м'яв у руках шапку.

— Можу косити, й підрізати живу огорожу,—по­ча він і, не міняючи голосу, продовжував: — О пер­ші ночі коло входу до круглої печери. Візьміть двох добрих коней і віз. Я чекатиму вас у печері... Ще мо­ж копати, пане, і...

— Добре. Мені потрібний лише косар. Ви де-не­буд раніш працювали?

— Тільки раз, пане. Майте на увазі, що треба бу­т добре озброєним. Ми можемо зустріти летючий загін. Не їдьте лісом, іншою дорогою безпечніше. Коли зустрінете шпигуна, не гайте часу на розмову, одразу стріляйте... Я був би дуже радий стати до ро, пане.

— Ще б пак, але мені потрібний вправний косар, Ні, в мене немає дрібних.

До них підійшов обідраний старець і затяг жаліб­ни одноманітним голосом:

— Згляньтеся на бідного сліпого ради святої діви...

Сюди їде летючий загін. За хвилину вже будуть тут...

Хай не забудуть вас святі угодники... Вам треба якось

прорватися, шукають вас, Ріварес. Скрізь шпигуни. Непомітно втекти неможливо. Марконе ткнув Оводові повід.

— Мерщій! їдьте до мосту, пустіть коня і сховай­тес в лощині. Ми всі озброєні і зможемо задержати їх хвилин на десять.

— Ні, я не хочу, щоб вас забрали. Тримайтеся ра­зо і стріляйте за мною один по одному. Ходім до наший коней; вони прив'язані коло палацу. Наготуй­т ножі. Будемо відступати з боєм, а коли я кину шапку на землю, перерізайте поводи і сідайте кожен на найближчого коня. Може, нам пощастить добрати­с до лісу.

Вони розмовляли так тихо й спокійно, що навіть тим, які стояли поблизу, і на думку не спадало, що мова йде про щось небезпечніше, ніж сінокіс.

Марконе, ведучи за повід свою кобилу, рушив до прив'язаних коней. Біля нього плентався Овід, а ста­рец ішов, слідом за ними з простягнутою рукою і жалібно голосив. Мікеле все посвистував. Жебрак, проходячи мимо, попередив його, і той спокійно пере­да новину трьом селянам, що їли під деревом ци­бул. Вони одразу ж підвелись і пішли за ним. І перш ніж хто-небудь звернув на них увагу, всі семеро стояли коло сходів палацу, держачи руку на захованому пістолеті і тримаючись поблизу прив'яза коней.

— Не виказуйте себе, поки я не дам знак,— тихо, але виразно промовив Овід.— Може, вони нас не впіз­нают. Коли вистрілю, "починайте й ви. Цільтесь не в людей, а в ноги коням. Тоді вони не зможуть за нами погнатися. Хай троє стріляють, а троє заряджають пістолети. Усякого, хто стане між нами і нашими кіньми, одразу вбивайте. Я візьму чалого. Коли кину шапку, хай кожен дбає про себе. Та не баріться.

— Он вони їдуть,— сказав Мікеле. Овід обернувся з виглядом наївно-дурнуватого зди­вуванн. Торгівля враз спинилася.

П'ятнадцятеро озброєних вершників повільно на­ближалис до базарного майдану. ї м нелегко було пробратися крізь натовп, і, якби не шпигуни, всі се­мер змовців могли б непомітно втекти, поки загальна увага була зосереджена на солдатах.

Мікеле посунув трохи ближче до Овода.

— Чи не втекти нам зараз?

— Ні, ми оточені шпигунами, і один уже впізнав, мене. Він послав чоловіка сказати капітанові, де я. Єдиний вихід — вибивати з-під них коней.

— А де шпигун?

— Перша людина, в яку я стрілятиму. Ну, ви го­тов? Вони вже проклали до нас дорогу. Збираються несподівано напасти.

— Геть з дороги! — гукнув капітан.— В ім'я його святості "наказую розступитись!

Юрба, перелякана й здивована, розступилась, і солдати кинулись на невеличкий гурт людей, що стояв коло сходів палацу. Овід витяг з-під сорочки пістолет і стрельнув не в загін, а в шпигуна, що ру­ши до коней.

Той упав навзнак з перебитою ключицею. Слідом за першим пострілом пролунало ще шість, змовці посувалися ближче до прив'язаних коней.

Один з кавалерійських коней спіткнувся і впав, за ним. упав ще один, жахливо заіржавши. Тоді серед криків охопленої панікою юрби пролунав владний голос офіцера, який підвівся на стременах і заніс над головою шаблю.

— За мною!

Раптом він похитнувся в сідлі й відкинувся назад. Це був ще один з влучних пострілів Овода. По мун­дир капітана тік тоненький струмок крові, але не­ймовірни зусиллям він якось вдержався на коні і, вчепившись у гриву, люто крикнув:

— Убийте цього кривого чорта, коли не можете взяти живим. Це Ріварес.

— Дайте мені ще один пістолет,— гукнув Овід товаришам,— і гайда!

Він кинув на землю шапку і встиг це зробити вчас­н, бо шаблі оскаженілих солдатів уже блищали пе його очима.

— Киньте зброю!

Раптом поміж бійців з'явився кардинал Монтанеллі. Один з солдатів скрикнув смертельно зляканим голосом:

— Ваше преосвященство! Господи, та вас же

уб'ють!

Монтанеллі ступнув ще крок і став якраз проти пістолета. Овода.

П'ятеро змовців були вже на конях і мчали по крутій вулиці. Марконе стрибнув на свою кобилу і востаннє глянув, чи не потрібна допомога їхньому керівникові.

Чалий стояв зовсім близько, і за хвилину все було б гаразд. Але коли перед Оводам стала по­стат у пурпуровій рясі, він раптом похитнувся, рука з пістолетом опустилась. Ця мить вирішила все. Ово­д враз оточили й кинули на землю. Ударом шаблі вибили з рук зброю. Марконе стиснув кобилу шпора­м. Позад нього вже стукотіли копита кавалерійських коней, затримуватися було безглуздо.

Повернувшись у сідлі, щоб пустити останню кулю в зуби найближчо­г переслідувача, Марконе: побачив Овода з закривав­лени обличчям під ногами коней, шпигунів і солдатів і почув дикі прокляття переможців, крики тріумфу й люті.

Монтанеллі не помітив, що трапилось. Він одійшов від палацу і намагався заспокоїти переполошений люд.