Овід - Войнич Етель Ліліан

Кінь у мене дуже добрий. Але я хочу виїхати звідти так, щоб ніхто не помітив. До себе вже більше не піду; там біля дверей чатує шпи, який думає, що я дома.

— Як же вам пощастило вийти непоміченим?

— Виліз у кухонне вікно, а там перебрався через стінку в сусідній сад.

Тому я так спізнився. Мені тре­б було його якось обдурити. У моєму кабінеті весь вечір сидітиме хазяїн коня. Бачачи світло у вікні і тінь на шторах, шпигун буде певний, що я вдома.

— То ви посидите в мене, аж поки треба буде йти до застави? — Так. Я не хочу, щоб мене бачили сьогодні на вулиці. Хочете сигару, Мартіні? Я знаю, синьйора Болла дозволяє курити.

— Та хоч би й не дозволяла, то мене тут однаково не буде. Піду допоможу, Кетті з обідом.

Коли Джемма вийшла, Мартіні підвівся і почав хо­дит сюди й туди по ) кімнаті, заклавши за спину руки. Овід курив і мовчки дивився у вікно, за яким сіяла мжичка.

— Ріварес,— почав Мартіні, спиняючись перед ним

з опущеними очима,— куди це ви її вплутуєте?

Овід вийняв з рота сигару і випустив хмарку диму.

— Вона сама вирішила їхати,—сказав він,—її ні­хт не вмовляв.

— Так, так, я розумію. Але скажіть мені... Він спинився.

— Я скажу вам усе, що можу.

— Ну, тоді...Я не знаю як слід, що там робиться в горах, але скажіть, їй не загрожує серйозна небезпека?

— Ви хочете знати правду? — Так.

— Загрожує.

Мартіні повернувся і знов почав ходити. Потім враз спинився.

— У мене є до вас ще одне запитання. Якщо ви

не захочете відповісти на нього, то, звичайно, не тре­б. А коли ви вже відповісте, то кажіть правду. Ви її

кохаєте?

Овід старанно струсив з сигари попіл і мовчки курив далі.

— Це значить, що ви не хочете відповідати?

— Ні, тільки мені здається, що я маю право знати, чому ви мене питаєте про це.

— Чому? Та невже ви не розумієте чому?

— А! — Він поклав сигару і спокійно глянув на Мартіні.— Так,— промовив він нарешті повільно й ти­х,— я кохаю її. Але не думайте, що я збираюся гово­рит їй про своє кохання або мучити себе ним. Я просто...

Його голос перейшов у якесь чудне, ледве чутне шепотіння.

— Що?

— Просто умру.

Овід дивився прямо перед собою байдужим, за­стигли поглядом, немов був уже мертвий. Коли заговорив знов, голос його бринів якось рівно і мертво.

— Не треба турбувати її передчасно,— сказав він, —але в мене нема й тіні надії. Це небезпечно для кожного, і вона це знає так само добре, як і я, але контрабандисти докладуть усіх сил, щоб захистити її від арешту. Вони хороші хлопці, хоч трохи й грубува­т. Що ж до мене, то мотуз уже в мене на шиї, і, перейшовши кордон, я затягну петлю.

— Та що це ви надумали? Звичайно, справа небез­печн, і надто для вас, я розумію. Але ж ви уже не раз переходили кордон і завжди щасливо.

— Так, а цього разу я попадуся.

— Чому? Звідки ви знаєте?

Овід похмуро засміявся.

— Ви пам'ятаєте німецьку легенду про чоловіка,

який помер, зустрівши свого двійника? Ні?, Він з'явив­с до нього вночі на безлюдному місці, у відчаї зала­муюч руки. Ну, от, я зустрів свого двійника минуло­г разу в гоpax. І коли перейду кордон, назад я не

повернуся.

Мартіні підійшов до нього і поклав руку на спин­к його стільця.

— Слухайте, Ріварес, я нічого не розумію в усіх цих метафізичних нісенітницях, але знаю одне: раз ви себе отак настроїли, то краще не їдьте.

Найлегше попастися саме тоді, коли ти певен, що тебе арешту­ют. Очевидно, ви нездорові або чийсь стурбовані, раз вам у голову лізуть такі дурниці. Давайте я поїду замість вас. Я зможу виконати там усю практичну ро­бот, а вам треба буде повідомити своїх товаришів...

— І послати вас на смерть замість себе. Дуже до­тепн.

— Та мене вони не вб'ють. Вони ж не знають мене так, як вас. А коли б навіть і...

Він спинився, і Овід окинув його довгим допитли­ви поглядом. Мартіні зняв руку з стільця.

— Вона, мабуть, менше буде жалкувати За мною,

ніж за вами,— сказав він простим тоном.— Крім того,

це справа громадська, і ми повинні дивитися на неї

з погляду найбільшої користі для найбільшої кіль­кост людей. Ваша "найвища вартість" — здається, так

це звуть економісти? — переважає мою. У мене до­сит глузду, щоб розуміти це, хоч я й не маю особливих причин вас любити. Ви цінніша людина, ніж

я, хоч я й не певен, що краща, і ваша смерть буде

більшою втратою, ніж моя.

Він говорив так, ніби мова йшла про курс біржових акцій. Овід глянув на нього і весь здригнувся, немов від холоду — Слухайте, Мартіні, а ми з вами говоримо дур­ниц.

— Ви-то напевне,— похмуро буркнув Мартіні.

— Та й ви теж. Заради неба, не захоплюйтесь ро­мантично самопожертвою в дусі Дон-Карлоса або маркіза Пози. Ми живемо з вами в дев'ятнадцятому столітті, і коли я маю вмерти, то умру.

— А коли я маю жити, то житиму. Ви — таки щас­ливец, Ріварес...

— Так,— лаконічно погодився Овід,— мені завжди щастило.

Кілька хвилин вони мовчки курили, а тоді почали докладно обговорювати справу.

Коли Джемма при­йшл покликати їх до столу, ні з виразу їхніх облич,

Дон Карлос і маркіз. Поза — головні персонажі з трагедії Шіллера "Дон Карлос".

Маркіз Поза пожертвував собою заради спасіння Дон Карлоса.

ні з поводження не можна було догадатися, що розмо­в в них була не зовсім звичайна. Після обіду вони сиділи аж до одинадцятої години, обмірковуючи різні плани. Потім Мартіні підвівся і взяв капелюх.

— От що, Ріварес. Я зараз піду додому і принесу вам свій дорожній плащ.

У ньому вас не так легко буде впізнати, як у цьому світлому костюмі. До того ж перш ніж ми підемо, я хочу пройтися, щоб пере­конатис, що поблизу немає шпигунів.

— Хіба ви збираєтеся йти зі мною до застави?

— Так. На той випадок, якби хто стежив, краще мати дві пари очей, ніж одну. Я вернусь о дванадця­ті. Дивіться ж не йдіть без мене. Джеммо, дайте мені краще ключ, а то дзвоником можна розбудити сусідів.

Даючи Мартіні ключ, Джемма глянула йому в об­личч. Вона зрозуміла, що він шукав приводу, щоб лишити її вдвох з Оводом.

— Ми з вами поговоримо завтра,— сказала вона.— У нас буде час уранці, коли я скінчу пакуватися.

— Та у нас з вами ще багато часу. А до вас, Рі­варе, у мене є ще кілька невеличких запитань, але ми встигнемо поговорити по дорозі до застави. Джем­м, ви краще пошліть Кетті спати і сидіть обоє ти­хеньк... Значить, до дванадцятої.

Злегка хитнувши головою і посміхаючись, він пі­шо і, виходячи, грюкнув дверима, щоб сусіди чули, що гості синьйори Болли вже розійшлися.

Джемма вийшла до кухні сказати на добраніч Кет­т і незабаром повернулася, несучи на підносі чорне кофе.

— Чи не хочете лягти трохи спочити? — сказала вона.— А то вам цю ніч не.

доведеться спати.

— Ні, я висплюся в Сан-Лоренцо, поки для мене шукатимуть якесь убрання й грим.

— Тоді випийте кофе. Чекайте хвилину, я вам дам бісквіти.

Коли вона стала навколішки біля буфета, він зне­нацьк заглянув туди через її плече.

— ЩО там у вас є? Ой, шоколадні цукерки із кремом, ірис. Та це ж королівські розкоші!

Вона глянула йому в лице, злегка посміхаючись на його захоплення.

— Ви так любите ласощі? Я завжди тримаю їх

для Чезаре. Він, як мала дитина, радіє цукеркам.

— С-с-серйозно? Ну, то купіть йому завтра ще, а ці дайте мені на дорогу.

Ні, я покладу цукерки в ки­шен як утіху за всі втрачені радощі життя.

Споді, що коли мене будуть вішати, то дадуть по­смоктат іриску.

— Та дайте ж я хоч знайду коробочку, а то вони дуже липкі. А шоколадні теж покласти?

— Ні, ми їх зараз з'їмо удвох.

— Я не люблю шоколаду. Ну, сідайте і годі вам пустувати. У нас навряд чи ще трапиться наго­д спокійно поговорити, перш ніж когось із нас уб'ють, а...

— Вона н-не любить шоколаду,— пробурмотів він сам до себе.— Тоді доведеться ласувати самому. Це ніби вечеря засудженого на смертну кару. Сьогодні ви повинні потурати всім моїм примхам. Насамперед я хочу, щоб ви сіли коло мене от у це крісло, а тому, що ви дозволили мені лягти, то я вже влаштуюся з повним комфортом.

Він примостився на килимі біля її ніг, спершись ліктем на крісло, і заглянув їй в обличчя.

— Яка ви бліда! — сказав він.— Це тому, що ви

бачите в житті лише його сумний бік і не любите шоколаду.

—Та побудьте серйозним хоч п'ять хвилин. Ад­ж ж справа йде про життя і смерть.

— Навіть і дві хвилини не хочу бути серйозним.

Ні смерть, ні життя не варті того.

Він заволодів обома її руками і тихенько гладив їх кінчиками пальців.

— Не дивіться так суворо, Мінерво ‘, а то я зараз

заплачу, і вам буде мене жаль. Я хочу, щоб ви по­сміхнулис. У вас така чудова усмішка. Ну, не гнівайтесь на мене, люба. Давайне їсти удвох ці бісквіти,

як двоє хороших дітей, без сварок. Бо завтра ми умрем.

Він взяв з тарілки солодкий бісквіт, обережно роз­діли його, стараючись, щоб цукрові прикраси розла посередині. — Хай_ це буде нашим причастям, яке беруть

у церкві дуже-дуже хворі люди. "їжте моє. тіло". Тепер

1 M і нерва —в римській міфології богиня мудрості, наук і ремесел.

ми повинні випити з одного кухлика, ви ж знає­т — ось так: "Зробіть це в пам'ять"... Джемма поставила кухлик.

— Досить! — сказала вона, і в голосі почулися сльози. Він глянув на неї і знову взяв її руки в свої.

— Давайте посидимо тихо-тихо... Коли один з нас умре, то другий згадає цю хвилину. Забудемо галас­ливи настирливий світ, що дзижчить нам у вуха, і підем рука в руку в таємні покої смерті, й ляже­м там серед пишних маків.

Тихше! Посидимо мовчки.

Він поклав голову на її коліна і закрив рукою лице. Джемма мовчки провела рукою по його темних кучерях. Час минав, але ніхто з них ні разу не во­рухнувс, не сказав ні єдиного слова.

— Любий, уже майже дванадцять,— промовила на

решті Джемма.

Овід підвів голову. — У нас лишилося кілька хвилин. Зараз прийде Мартіні.

Може, ми ніколи вже не побачимося. Невже ви нічого не скажете мені?

Він повільно підвівся і пройшов на другий кінець кімнати. На хвилину запала мовчанка.

— Я хотів вам тільки сказати...— почав він ледве

чутно,— одно тільки я хочу сказати вам...

Він спинився і сів біля вікна, закривши руками обличчя.

— Як довго не хотіли ви зглянутися,— стиха про­мовил вона.

— Небагато милосердя бачив я в своєму житті. І спочатку я думав, що вам байдуже...

— Тепер ви цього не думаєте?

Не дочекавшись відповіді, Джемма встала і піді­йшл до нього.

— Скажіть мені, нарешті, правду,— прошепотіла вона.— Подумайте, якщо вас уб'ють, а мене ні...