Божественна комедія - Данте Аліг'єрі

той почав: "Оця гора блага
41] Й на мить з покори небу не виходить,
42] Інакше б не була його слуга.

43] Ніщо ніяк не може їй пошкодить,
44] А грюк цей означає, що з землі
45] Своє в свою оселю Бог заводить.

46] Нема дощів, ні снігу в зимній млі,
47] Ані роси, ні інею, ні граду,
48] Коли минути три вузькі щаблі.

49] Тут неба хмари не беруть в обладу,
50] Окремі чи густі, ні блискавки,
51] Ні Тавманта дочка, легка на зраду.

52] Сухої пари-бо не йдуть струмки
53] Над східці, об які спирає ноги
54] Осяйний брамник, до Петра близький.

55] Тремтять, можливо, низ гори й відроги,
56] Бо вітер глибочінь земну лиша,
57] Та поштовхи безсилі над пороги.

58] Гора ж тоді тремтить, коли душа
59] Підводиться, очищення відчувши,
60] Й під наші співи в небо вируша.

61] Коли вона, покути строк відбувши,
62] Спонукується волею іти
63] Й радіє, справжню волю осягнувши,

64] Бо доти прагненням до чистоти
65] Карала Божа правда душі кволі
66] За потяг до гріховної мети.

67] Я, лежма зносячи нестерпні болі
68] П'ять сотень літ і більше, враз відчув
69] Можливість звіритись свободній волі.

70] Тоді-от землю поштовх і струснув,
71] І стали Господа молить блаженні,
72] Щоб ласку він свою й на них звернув".

73] Так мовив він. І радощі вогненні
74] Мене тут охопили, й не скажу,
75] Які приніс він втіхи нескінченні.

76] І мудрий вождь: "Із слів твоїх суджу,
77] Які навколо вас сітки й закови,
78] Чом раді всі, як пройде хтось межу.

79] Та хто ти був? Я слухати готовий.
80] Чом ти лежав століттями, промов,
81] Щоб я усе збагнув з твоєї мови".

82] "В добу, як добрий Тіт карати йшов
83] З помогою найвищого владики
84] За продану Іскаріотом кров,

85] Я титул ніс незмінний і великий, —
86] Одмовив він, — прославленим митцем
87] Вважався я, та був у вірі дикий.

88] Такий я хист мав* що своїм співцем
89] Мене, тулузця, визнав римський форум
90] Та ще й оздобив миртовим вінцем.

91] Ще й досі Стація всі славлять хором:
92] Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,
93] Але в дорозі впав під другим твором.

94] Мій запал тим жаринам розкривавсь,
95] З яких вогонь священний пломениться,
96] Що в сотнях серць раніше розгорявсь.

97] Кажу про "Енеїду", — годівниця
98] І мати це в поезії мені,
99] Без неї в мене все було б дрібниця.

100] За те, щоб жити в ті щасливі дні,
101] Коли Віргілій жив, я б дав охоче
102] Сонцевий строк в обителі ясній".

103] Віргілій повернув до мене очі,
104] Немовби мовчки наказав: "Мовчи!"
105] Та воля може не усе, що хоче.

106] За почуттями сміхи та плачі
107] Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока
108] Не завжди встигне піднести бичі.

109] І я, мов той, хто хитро мружить око,
110] Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,
111] Бо частка видна в них душі глибока,

112] І: "Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, —
113] Сказав, — твій задум, та чого несмілий
114] У тебе відблиск усмішки з'явивсь?"

115] Я опинився між двома, безсилий,
116] Бо той забороняв, благав же цей, —
117] Тож я зітхнув, і мій учитель милий

118] Збагнув мене і: "Ти не бійсь речей, —
119] Він мовив, — бо схвильований він дуже.
120] З'ясуй цікаве для його очей".

121] І я тоді: "Ти, стародавній душе,
122] Дивуєшся, що посмішку зустрів,
123] Та я ще більш твої здивую уші:

124] Отой, хто вгору зір мені підвів,
125] Це й є Віргілій, в кого ти навчався
126] Оспівувати смертних і богів.

127] Отож, коли в чому ти сумнівався,
128] То сумніви свої, прошу, вздкинь —
129] Із збігу я кумедного сміявся".'

130] Учителю, подавшись на ступінь,
131] Припав до ніг він, той же мовив: "Брате,
132] Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь".

133] І він, підводячись: "Таке багате
134] В мені чуття до тебе збереглось,
135] Що я забув становище закляте,

136] Вважаючи мару за справжнє щось".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
1] Уже лишився ангел десь за нами,
2] Той ангел, що вказав нам дальший шлях
3] І на моїм чолі торкнувся плями,

4] І ті, що правду носять у думках,
5] Сказали ніжним голосом: "Блаженні..."
6] Ще й "жаждущії" — та й по цих словах.

7] Цей дотик ще ваги забрав у мене,
8] І я скоріш, як досі, вгору йшов,
9] Куди вели співці благословенні.

10] Віргілій розпочав: "Одна любов,
11] Запалена до цнот, запалить другу,
12] Як зовнішній вогонь її зборов.

13] Відколи розповів на всю округу
14] Про тебе в нас у Пеклі Ювенал,
15] Що ти віддав любов мені, як другу,

16] Я теж відчув до тебе в серці пал,
17] Хоча тебе ніколи я й не бачив, —
18] Гадаю, й тут заслужиш ти похвал.

19] Прошу, щоб ти по-дружньому пробачив
20] За неміцну вузду на язиці,
21] А я б тобі по-дружньому віддячив.

22] Розвій же хмару на моїм лиці:
23] То як же ти на скупості спіткнувся,
24] Якщо тебе навчали мудреці?"

25] На те звертання Стацій усміхнувся
26] І вожаєві мовив моєму:
27] "Радію, що з тобою я зіткнувся.

28] А й дійсно, правди не знайти тому,
29] Хто прагне роздивитися у тому,
30] Що видно зовні, всю глибинну тьму.

31] Вважаєш, мабуть, що гріху тяжкому
32] Жадливості в житті я віддававсь,
33] Бо в колі здибав ти мене такому?

34] То знай, що скупості я опиравсь
35] Усе життя, а час настав понурий —
36] Багато місяців за це каравсь.

37] Якби я проминув твій вірш похмурий,
38] Цей досконалий вияв чистоти,
39] Обуреної з нашої натури:

40] "Чом не керуєш смертним серцем ти,
41] Жаги до золота нелюдська сило?"
42] Я б мав кружляти в люті і клясти,

43] А так я взнав, які широкі крила
44] У щедрих рук, забув про грошей дзвін,
45] Про всі гріхи, що їх душа носила.

46] О, скільки лисих встане з домовин,
47] Бо через совість, незнанням закуту,
48] І каяття з них не зняло провин!

49] І знай, що вада відбува покуту
50] Таку ж гірку, як протилежний гріх.
51] І там же всушує свою отруту.

52] Тож лиш того я опинивсь між тих,
53] Кому на плечі люта скупість тисне,
54] Що в мене вдача не така, як в них".

55] "Ти оспівав нам війни, люттю звісні,
56] І сліз Йокастиних подвійний струм, —
57] Сказав співець пастушачої пісні, —

58] Тож плід натхнень Кліо не ствердить дум
59] Що віра, без якої добре діло —
60] Ніщо, ввела тебе до вірних в тлум.

61] Раз так, яке ж то сонце чи світило
62] Роздерло тьму в тобі й ти постернив
63] На човен рибаря своє вітрило?"

64] І він йому: "Це ти мене привів
65] На вславлену Парнаську верховину,
66] А потім і до Бога напутив.

67] Ти діяв так, як той, хто на стежину,
68] Якою інших поночі веде,
69] їм світить, беручи вогонь за спину.

70] Сказав ти: "Час оновлення гряде,
71] Вертають Правда й перший вік у мирі,
72] Поріддя сходить з неба молоде".

73] Твій син у віршах, я твій син і в вірі.
74] Щоб все ти осягнув, додам зусиль
75] І вкрию фарбою малюнки сірі.

76] Вже сповнивсь світ до океанських хвиль
77] Христовим словом, ним-бо засівали
78] Посли святого царства все суціль.

79] Отим твоїм думкам відповідали
80] Слова, що їхні вчителі вели
81] І рідними за те мені ставали,

82] Бо в правилах таких святих жили,
83] Що, як Доміціан почав їх гнати,
84] Без мене сліз кривавих не лили.

85] Не припиняв я їм допомагати
86] Увесь земного існування строк,
87] Вільніших сект одкинувши багато.

88] Ще вів своїх я греків до річок
89] Фіванських, як прийняв хреста на себе,
90] Та з боязні приховував свій крок

91] Під маскою поганства більш як треба, —
92] За цю байдужість четверо століть
93] Четвертим колом кодував до неба.

94] Нам довгий шлях тут для розмов лежить.
95] І ти, хто місце, де хвали невгавні,
96] Мені колись зміг приязно розкрить,

97] Скажи тепер: а де Теренцій давній,
98] Цецілій, Плавт, Варрон, — де всі вони?
99] В якому колі мучаться преславні?"

100] І вождь мій: "Персій, я, ще гурт ясний
101] Із нами, й грек, що музи краснолиці
102] Йому лиш харч давали чарівний, —

103] Всі в першім колі хмурої темниці
104] Вчащаємо у думці до гори,
105] Де пробувають наші годівниці.

106] Там з Антіфоном Евріпід старий
107] І з Сімонідом поруч Агатона
108] Ще сила греків славної пори.

109] А з тих, що оспівав ти, — Антігона,
110] Аргія, Деїфіла, дотепер
111] Засмучена Ісмена безборонна;

112] Ще й няньку, хлопчик у якої вмер,
113] Стрічав, дочку Тіресія, Фетіду,
114] Деїдамію між її сестер".

115] І мова їм урвалася без сліду,
116] Бо в мурі ми пройшли останній крок
117] І нам краса відкрилась краєвиду.

118] Служницям першим дня вже вийшов строк,
119] І п'ята, взявши дишель колісниці,
120] Підводила розжеврений ріжок,

121] Коли вожай: "Немає тут різниці,
122] Спішім, як перш, щоб південь не потух,
123] До прірви обертаючи правиці".

124] За звичкою ми й почали свій рух
125] Упевнено, а надто як до ладу
126] З тим згодивсь другий чеснотливий дух.

127] Вони вперед ішли, а я позаду
128] З їх бесід вчився, як тлумачить слід
129] Високої поезії відраду.

130] Та, перервавши їм розмови хід,
131] Враз перед нами дерево постало,
132] Яке вкривав пахучий ніжний плід.

133] Чим більше в височінь воно сягало,
134] Тим, як в ялин, коротшало гілля, —
135] Мабуть, це лізти вгору заважало.

136] А з кам'яного муру, побіля,
137] Струмок спадав, блискучий та краплистий,
138] І ним скроплялись зелень і земля.

139] І підійшли під велет ряснолистий
140] Поети, і почули голос там
141] Погрозний, владний: "Вам цього не їсти!"

142] І ще: "На святі не своїм устам
143] Марія, що до всіх любов'ю дише,
144] Хотіла догодити всім гостям;

145] Колись-то римлянки в воді лиш свіжій
146] Утіху мали; Даниїл-звіздар
147] Здобув собі знання, як зрікся їжі.

148] Для голоду був жолудь — неба дар
149] У перший вік, що золотим був віком,
150] Для спраги ж не вода текла — нектар.

151] Хреститель сарану їв з медом диким,
152] В пустелі живши, віддалік од міст,
153] І став таким славетним та великим,

154] Як свідчить нам святий євангеліст".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1] Тоді, як в зелень зором я впивався,
2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,
3] Бо на пташок безглуздо любувався,

4] За батька більший мовив: "Сину мій,
5] Ми маєм скористатись зараз саме
6] Нам даним часом, — тож ходім хутчій".

7] І зір я й крок повів за мудрецями,
8] Й не довелося докладать зусиль, —
9] Так захопивсь я їхніми речами.

10] Але з плачем співання, звідусіль
11] "О господи, устні мої!" почуте,
12] Вливало в серце радощі та біль.

13] "Мій ніжний батьку, що це може бути?" —
14] Спитав я, й він: "Це тіні у сльозах,
15] Мабуть, розв'язують вузли покути".

16] Немов юрба прочан в святих думках,
17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,
18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19] Так натовп мовчазних побожних тіней,
20] Догнавши нас, випереджав, легкий,
21] Занурений у почуття єдине.

22] Запали темні очі, вид різкий
23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,
24] І шкіра обтягала їм кістки.

25] Навряд, щоб отакий худий та білий
26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка
27] Змарнівши, падав з голоду без сили.

28] Подумав я: "Єрусалим така
29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,
30] Коли Марія з'їла хлопчака".

31] Були мов персні без каміння — очі.
32] Хто ж "ОМО" бачить на людськім лиці,
33] Той скрізь би "М" розпізнавав охоче.

34] Не відаючи, в чому корінці,
35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі
36] Виснажують жаданням душі ці?

37] Я дивувавсь, чого вони худючі,
38] Чому покров їх шкіри лусковий, —
39] Пояснення ховалось ніби в тучі.

40] Та із глибин своєї голови
41] Цікава тінь на мене поглядала
42] Й гукнула враз: "О радість, ти живий?"

43] Нікого жодна з рис не нагадала,
44] А з голосу її я все згадав,
45] Що в себе жадна худина забрала.

46] З тієї іскри в мене спомин встав
47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,
48] І я тоді Форезе упізнав.

49] "О, не зважай на люту цю коросту, —
50] Благав він, — що знебарвлює мене,
51] На тіло, нині без ваги та зросту.

52] Скажи, щоб все було мені ясне,
53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,
54] Промов мені слівце хоча б одне".

55] "Твоє обличчя, що я змив гіркими,
56] Коли помер ти, варте знов цього, —
57] Я відповів, — із змінами тяжкими.

58] Та, бога ради, схудли ви чого?
59] І не питай причин мого приходу, —
60] В думках про це не вимовиш того".

61] І він: "Спадаючи на листя й воду,
62] Тут сила потаємна та блага
63] Гріховну нам знесилює природу.

64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,
65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,
66] Тут очищають голод і жага.

67] Бажання їсти й пити непокоїть
68] їм дух, коли зачують, як пахтять
69] Плоди та рідина, що зілля поїть.

70] Під дерево ідуть себе терзать,
71] Щораз вертають на нові страждання...
72] Кажу: "страждання", "втіха" б мав сказать.

73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,
74] Звела Христа до зойку: "Боже мій!", —
75] Коли Він кров'ю відкупляв сконання".

76] І я: "Форезе, нас в земній пітьмі
77] Лишив, на кращий світ її змінявши,
78] Ти літ із п'ять — так згадую в умі.

79] Якщо ти навіть доживав, не мавши
80] Гріхів нових, аж поки став на иуть,
81] Себе стражданням з Богом поєднавши, —

82] То як ти встиг цю вишину здобуть?
83] Гадав зустрінутися я з тобою
84] Там, де покуту рік за рік здають".

85] А він мені: "Це плачем та журбою
86] Моя подбала Нелла влити сил
87] В полин солодкий тужного напою.

88] Й відколи я зійшов з землі у діл,
89] А тіло сповила смертельна тиша,
90] Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.

91] Тим Богові приємніша й рідніша
92] Вона, хто сльози безутішно ллє,
93] Чим у своїй чесноті самітніша.

94] В Сардинії в Барбаджі — й там своє
95] Пристойніший жіноцтво вигляд має,
96] Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.

97] Знай, любий брате, — скоро час минає:
98] Коли цей день, що в небесах стоїть,
99] Утечі з пам'яті ще не зазнає,

100] З амвонів скрізь під тягарем страхіть
101] Осудять безсоромних флорентинок
102] І їхню звичку персами світить.

103] Чи треба варварок та сарацинок,
104] Щоб не ходили з голими грудьми,
105] Лякати карами за цей їх вчинок?

106] Коли ті соромітниці самі
107] Дізнаються, що ждало їх за гулі,
108] Завиють, наполохані, зі тьми.

109] Бо посмутяться у посмертнім гулі
110] Раніше, як змужніє те маля,
111] Що нині мирно спить під "люлі-люлі".

112] Та, брате, бачиш, що не тільки я,
113] А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,
114] Бо в тебе тіло сонце затуля".

115] А я на це: "Коли б ти в пам'ять вбився,
116] Згадав би дружбу давньої пори,
117] То тут од прикрощів би й не дивився.

118] Оцей, що стежку вказує, старий,
119] З життя мене поніс на край дороги,
120] Коли був повен лик цього сестри, —

121] Й на сонце показав: — 3 його помоги
122] Помандрував до справжніх я мерців
123] Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.

124] Підтримав він, до сходів цих привів
125] По стежці на верхів'я таємниче,
126] Яке спрямляє в вас, що світ скривив.

127] Він мовив, що мене до Беатріче
128] Охоче доведе й на вишині
129] Лишусь без нього після тої стрічі.

130] Віргілій — той, хто мовив так мені, —
131] І я сказав: на честь цієї ж тіні
132] Був трус гори і співи голосні,

133] Бо з вашим царством розстається нині".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
1] Ні мові нашій рух не був на шкоду,
2] Ні руху мова, — ми тепер неслись,
3] Немов судно в сприятливу погоду.

4] Мерці, що двічі трупами здались,
5] В дірки очей світили подив знову,
6] Що я живий, як і вони колись.

7] І, далі ведучи свою розмову,
8] Я проказав: "Ця тінь не поспіша,
9] Либонь, через нову якусь умову.

10] А де Піккарди чарівна душа?
11] І ще скажи, коли це тільки можна,
12] Хто з славних тут увагу полиша?"

13] "Сестра, не менш прекрасна, як побожна,
14] Святкує на Олімпі між святих
15] В своїм вінку, щаслива і вельможна".

16] Так він сказав, а потім: "Тут усіх
17] Назвати вільно, бо не зчинять бунту,
18] Такі спотворені обличчя в них.

19] Пізнай-но в цім, — вказав він, — Бонаджунту.
20] Це Бонаджунта з Лукки, а в лиці,
21] Сухішому від кам'яного ґрунту,

22] Того, хто взяв із церквою вінці, —
23] Тепер цей турець згадує голодним
24] Больсенську рибку, зварену в винці".

25] Він одного показував за одним,
26] І прикрості не взнав ані один
27] Із згадуваних духом благородним.

28] Тут марно зуби шкірив Убальдін
29] Із замку Піла, був там Боніфацій,
30] Що юрми пас жезлом серед рівнин.

31] То був месер Маркезе, що горляці,
32] Ще не сухій, заняття дав хмільне
33] Й ніяк не міг скінчить цієї праці.

34] Мов той, хто з різних обира одне,
35] Я врешті зупинивсь на тому, з Лукки,
36] Що начебто найбільше знав мене.

37] Почув я, як шептав ім'я Джентукки
38] Він ротом, що без їжі та води
39] Терпів тяжкі безперестанні муки.

40] "О душе, — я сказав, — а ти не жди
41] Моїх питань, а сам, як хочеш, далі
42] Зі мною втішну мову поведи".

43] "Іще та жінка не вдягла вуалі, —
44] Почав він, — що тебе розважить в нас,
45] На спільний осуд у міськім загалі.

46] Бодай пророцтва зміст в тобі не згас!
47] Коли ж в думки заводить помилкові
48] Тебе мій шепіт, — правді буде час.

49] Чи не того я бачу, хто чудові
50] Нові рядки створив і так почав:
51] "Ви, донни, знаєтеся на любові..."?

52] А я: "Що від любові я чував,
53] Все списував у зошит на роздачу
54] І сказане мені всім повідав".

55] "О брате, — мовив він, — тепер я бачу,
56] Чому Гвіттоне, нотарю й мені
57] Новий солодкий стиль явив задачу.

58] Бо ваші пера, бачу, запальні
59] І вірно пишуть, що любов диктує,
60] А наші в цьому надто забарні.

61] І саме цим, хай всякий занотує,
62] Новий різниться від старого стиль".
63] І, мов скінчивши, вдав, що більш не чує.

64] Як птаство, що летить до нільських хвиль
65] На зиму, по весні, зібравшись в зграї,
66] Ключами повертається звідтіль,

67] Так душі, схудлі у сумному краї,
68] Сухі, легкі, без гомону й пісень,
69] Звернули на стежки страждань безкраї.

70] І наче той, хто, втомлений за день,
71] Пускає інших наперед юрбою,
72] Аж поки стишить віддихи легень,

73] Форезе так пускав перед собою
74] Весь натовп, тихо йшовши до мети,
75] Питаючись: "Чи стрінемось з тобою?"

76] "Не знаю, — я промовив, — скільки йти
77] Ще мушу, та хоч як цей час пролине,
78] Хотів би швидше в гавань приплисти,

79] Бо місто, де життя у мене гине,
80] Збавляється щодня нових чеснот
81] І котиться по схилу до руїни".

82] І він: "То йди, бо мерзощів оплот
83] Звірюці, бачу, до хвоста прип'ятий,
84] В низину тягнеться, де край підлот,

85] І звір прискорює свій біг затятий,
86] Хвицаючи копитами щомить,
87] Щоб скинуть труп спотворений, розтятий.

88] Уже недовго сферам цим кружить, —
89] І очі зняв до неба, — і в усьому
90] Розглянешся, чого не пояснить.

91] Тут я тебе лишу, бо в царстві цьому
92] Час дорогий, я ж гаюсь, далебі,
93] В ходінні із тобою нешвидкому".

94] Як уперед виноситься в гоньбі
95] Кіннотник перед кінними бійцями,
96] Щоб першому почати лютий бій,

97] Так він помчав за іншими мерцями,
98] А я зостався знову із двома,
99] Що в світі славними були митцями.

100] Коли ж він загубивсь між усіма
101] І став не більш приступний нам для зору,
102] Ніж зміст його розмови для ума,

103] Побачив я, поглянувши під гору,
104] Ще яблуню в спокусливих плодах,
105] Розложисту, високу і простору.

106] І сила тіней заступила шлях,
107] Благально руки простягла до листу,
108] Як діти біля того, хто в руках

109] Показує їм звабу пломенисту,
110] І, поки казяться вередуни,
111] Він мовчки слуха просьбу голосисту.

112] Немов отямившись, пішли вони,
113] Й тоді ми підступили до глухого
114] На зойки дерева, як до стіни.

115] "Проходьте — не добудете нічого,
116] Згори мій предок віття нахиля, —
117] Колись-то Єва куштувала з нього", —

118] Так хтось проголосив тут із гілля,
119] І ми, притиснувшись до скель лускатих,
120] Пройшли вперед — Віргілій, Стацій, я.

121] "Згадайте, — мовив той, — п'яниць проклятих
122] Із кодла Хмари, що Тезей гатив
123] По грудях їх, подвійних та кошлатих;

124] І тих євреїв, хто в вигоді пив
125] І не придавсь у військо Гедеону, '
126] Як сходив той на Мадіан з горбів".

127] Ми слухали про неба заборону
128] І про ненащності гріх тяжкий,
129] Про справедливість кари та закону.

130] Коли ж на вільні вийшли ми стежки,
131] То далі сунули в мовчущім строї
132] І кожен з нас заглибивсь у думки.

133] "Куди йдете, замислені, всі троє?" —
134] Раптово хтось сказав, і я здригнув,
135] Мов звір, що чує раптом брязкіт зброї.

136] І зір на того, хто питав, звернув, —
137] Як в горні, склом розжареним надміру
138] Й розжевреним металом, враз сяйнув

139] Той хтось, що мовив: "Ясного ефіру,
140] Сюди пішовши, певно сягнете.
141] Іде сюди, хто прагне йти до миру".

142] Він засліпив мене, і, мов на те,
143] Щоб сказаному підкоритись, очі
144] Одвів назад на двійко я святе.

145] І, наче вдосвіта вітрець лоскоче
146] Траву і ніжні квіти на землі
147] І ледве в гарних пахощах шепоче,

148] Такий відчув я повів на чолі
149] І вчув, як од легкого колихання
150] Тонку амброзію, чутно в крилі,

151] Й почув: "Блажен, у кому пожадання
152] Солодких страв не може затулить
153] Високого до неба поривання,

154] Хто їсть, аби лиш сили поновить".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА
1] Додержуючи вічного закону,
2] На небесах меридіан здали
3] Тельцеві сонце, ніч же — Скорпіону.

4] Отож, мов той, хто вдень чи серед мли
5] Іде, не спинений припоном жодним,
6] Бо пильні справи в мандри потягли, —

7] Крутими сходами один за одним
8] Так рушили ми швидше, без розмов
9] Проходом тільки одному свободним.

10] І як малий лелека, що готов
11] Злетіти, крила розправля й, лишати
12] Гніздо страхаючись, склада їх знов, —

13] Жадавши знать, як тільки міг жадати,
14] Я врешті рух зробив після вагань,
15] Як той, хто мову хоче розпочати.

16] І хоч спішили ми на вищу грань,
17] Мій добрий батько вимовив: "Стріляй-но,
18] Бо вже натяг ти лука запитань".

19] Я, осмілівши, рот розкрив негайно
20] Й почав: "Як схуднуть так могли вони,
21] Коли усі тут не їдять звичайно?"

22] "Ти пригадай, як Мелеагр смутний
23] Згорав, аж поки головня згорала,
24] І знайдеш, — мовив він, — одвіт ясний.

25] Ще помізкуй, як рухами дзеркала
26] Рух віддають ваш, і уздриш гнучким
27] Все те, що мисль твоя твердим вважала.

28] Щоб край покласти сумнівам тяжким,
29] Он Стацій тут, — до нього я звернуся
30] І ліків ранам попрошу твоїм".

31] "Коли йому я при тобі візьмуся, —
32] Той мовив, — говорить свої слова,
33] То лиш слухняністю з вини звільнюся.