Домбі і син - Діккенс Чарлз

— Його вже віддавна ніхто не бачив. Кажуть, він взагалі з кімнати не виходить.

— А не кажуть, чи він хворий? — питається міс Токс.

— Ні, мадам, наскільки я знаю. Хіба що душею, — каже Поллі. — Йому, певне, там дуже погано, бідолашному.

Міс Токс співчуває так сильно, що ледве може говорити. Вона вже не першої молодості, але роки та незаміжжя не очерствили її. Серце її дуже ніжне, співчуття — дуже щире, поклоніння — правдиве. Під медальйоном — тим підозрілим самородком — вона ховає достоїнства вищі, ніж ті, які є у сили не таких химерних людей, — сонце вставатиме і сідатиме, скошені серпом Великої Жниці, підуть у непам'ять щонайпоказніші і щонайпримітніші, а її достоїнства шануватимуть і далі.

Минає доволі часу, перш ніж міс Токс одходить, а Поллі, лишивши свічку на голих сходах, виглядає за нею на вулицю, мов проводжаючи її, і не має жодного бажання повертатись у похмурий будинок, замикати його пустку на важкі замки і втікати до ліжка. Але вона робить усе це і ранком приносить в один із тих темних покоїв дещо, що їй нараяли приготувати, а тоді знову повертається до себе й знову заходить туди лише назавтра, о тій самій годині. У тих покоях є дзвінки, та вони ніколи не дзвонять і, дарма що деколи вона чує, як там туди-сюди гупають кроки, з кімнати ніхто не виходить.

Наступного дня міс Токс приходить завчасу. Тепер вона має роботу: готувати різні лагоминки, — чи те, що здається їй лагоминками, — які найближчого ранку будуть доставлені у ті покої. Робота ця настільки подобається міс Токс, що вона починає робити її регулярно і щодня приносить у маленькому кошику розмаїті присмаки, повизбирувані із скромних засіків покійного власника напудреної голови та свинячого хвостика. Вона приносить також, собі на обід, загорнені в папір для папільйоток кусені холодного м'яса, баранячі лизні, половинки птиці і, ділячись цими їствами з Поллі, проводить більшу частину дня у домі-руїні, звідки повтікали щурі, ховаючись при найменшому шарудінні, скрадаючись при вході і виході, наче злочинець, вона бажає тільки одного: залишитися вірною своєму поваленому кумирові без відома його самого, без відома всіх на світі, опріч Поллі, бідної, простої жінки.

Майорові це відомо. Користі з того нікому нема, зате майорові веселіше. Стібаний цікавістю майор доручив був тубільцеві підглядати, що там робиться з Домбі. Тубілець доповів йому про вірність міс Токс, і майор ледве на смерть не вдушився від сміху. Відтоді він посинів іще більше і, вибалушуючи свої рачачі очі, постійно хрипить сам до себе: "Хай йому біс, сер! Та жінка — вроджена ідіотка".

А той збанкрутілий чоловік? Що ж він поробляє в самотині?

"Нехай він згадає про це, у цій-таки кімнаті, через багато років!" І він згадав. Спогад цей ліг на душу важким каменем — важчим, ніж усі інші.

"Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі, — хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!"

Він це згадав. Думав про це тужної ночі, думав гіркого дня, в осоружний час світання, в примарні, сповнені спогадів сутінки. Він згадав це. Згадав у безнадії, в жалю, в розпачі, в каятті! "Тату, тату! скажіть же мені хоч слово, любий тату!" Він знову чув ці слова й бачив обличчя. Він бачив, як воно заховалося в тремтячі руки, і чув протяглий зойк, що вихопився з грудей.

Він упав, і йому вже ніколи не встати. За ніччю його життєвого краху вже не наступить сонячне завтра, пляму його родинної ганьби вже не змити нічим; ніщо, хвала богу, вже не верне його померлу дитину до життя. Але те, що він міг би в минулому зробити зовсім інакшим, — що й саме минуле зробило б зовсім інакшим, — те, що було чином його власних рук, і що він міг би так легко обернути в благодать, а так вперто, роками, обертав у прокляття, — болем пекло йому душу.

О, він пригадав! Дощ, що порошив по покрівлі, вітер, що жалібно скиглив надворі тої ночі,— навіщували це своїми сумними співами. Тепер він знав, що він зробив Тепер він знав, яке лихо прикликав на свою голову, що зігнуло її нижче, ніж найважчий удар долі. Тепер він знав, що значить бути відштовхнутим і самотнім, — тепер, коли весь цвіт любові, спалений ним у безневинному серці його дочки, холодним попелом осипався на нього.

Він згадував її — якою вона була того дня, коли він з дружиною повернувся з їхньої подорожі. Згадував, якою була вона під час усіх подій, що відбувалися в покинутім тепер будинку. Він думав, що з усього йою оточення вона, лише вона не мінялася. Хлопчик його перемінився у прах, горда дружина — в розпусницю, облесник друг — у ницого негідника, статки його розвіялись, навіть стіни, в яких знайшов притулок, глипали на нього чужими очима, і тільки вона завжди дивилась на нього тим самим лагідним поглядом. Так, завжди, — і до кінця, до останньої хвилини вона ніколи не мінялась до нього, як і він до неї. І він її втратив.

В міру того як усі вони, один за одним, відсувалися в туман — його син і надія, його дружина, його друг, його багатство, — ох, як виразно стала проступати з того туману вона, у її правдивій суті! О, куди краще було б, якби він кохав її, як кохав колись свого хлопця, і втратив її, як його, поклавши обох у завчасну могилу!

Гордий — він-бо все ще був гордий — він легко пережив зрадливість світу. Світ відкинувся — і він його відкинув. Хоч яким бачилось йому обличчя того світу байдужим, а чи повним жалю, — він однаково його уникав. Такого чи інакшого, його слід було уникати однаково. Йому не потрібний був жоден товариш у нещасті, крім одного — тієї, яку прогнав. Він не уявляв собі, що сказав би їй або якої розради чекав би від неї. Але добре знав, що вона не зрадила б, якби він дозволив їй бути поруч. Добре знав, що тепер вона любила б його ще сильніше, — був цього певен, як і того, що там, нагорі над ним — небо, і сидів самотній, думаючи про це, година за годиною. День за днем твердили йому це, ніч за ніччю — підтверджували.

А початок цьому, безперечно (який би повільний той початок не був), поклав лист її молодого чоловіка і певність, що вона втрачена назавжди. І все ж — чи то він такий гордий був у своєму падінні, чи то мав її за щось, що могло б належати йому, але пропало без вороття — все ж, коли б він зачув її голос в сусідній кімнаті, він би не вийшов до неї. Коли б він зустрів її на вулиці, і вона лиш глянула б тим своїм поглядом — він пройшов би мимо з тим самим холодним, непримиренним обличчям і не зм'як би й на йоту, не озвався б до неї, хоч би зразу по тому серце йому розірватися мало. Та хоч як сердився він, хоч як лютував спершу і на її шлюб, і на її чоловіка, тепер усе це минулося. Він здебільшого думав про те, що могло бути, а не було. А що було — те зводилося до одного: він її втратив, і голова йому хилилася з жалю та каяття.

Аж тепер він відчув, що в цім домі колись народилося двоє його дітей і що між ним і порожніми, голими стінами існує зв'язок, скорботний, подвійний зв'язок, який так нелегко обірвати, — два дитинства і дві втрати. Він хотів був покинути будинок, — знаючи, що мусить іти, не знаючи куди, — того ж таки вечора, як це почуття вперше зворушилося в його грудях, але поклав перебути ще ніч і вночі ще раз перейтися по кімнатах.

Він вийшов зі свого ув'язнення, коли стояла глуха ніч, і зі свічкою в руках обережно побрався по сходах. Серед усіх цих слідів, — подумав, — що обернули сходи на вулицю, не було ні одного, що не відбився в його мозку, коли він весь той час сидів поруч за стіною. Глянув на цей густий, квапливий різнобій, де одна стопа затоптувала іншу, одна висхідна вервечка тіснила другу, нисхідну, і подумав зі страхом і подивом, скільки ж він мусив витерпіти під час отих тортур і наскільки ж інакшою людиною повинен був з-під них вийти. А ще подумав, чи ж є десь на світі легка хода, що зуміла б умить половину тих відбитків стерти, — і похилив голову, й заплакав ідучи.

Він майже побачив її перед собою. Зупинився, звів очі угору, до вікна в стелі, і, здавалось, знову побачив постать, дитячу ще, але вже з дитиною на руках, — вона йшла й співала. А ось та сама постать, вже без дитини, — вона на хвилинку спиняється, затримавши віддих, з заплаканим обличчям, в ореолі русявого волосся оглядається на нього.

Він блукав по кімнатах, колись таких розкішних, а тепер таких порожніх та непривітних, зовсім невпізнанних — навіть форми та розміри їхні, здавалось, змінилися. І тут те саме засилля слідів, і те саме жаске, приголомшливе відчуття пережитих страждань. Стало страшно, що цей безлад у голові зведе його з глузду, що думки його вже втрачають пов'язаність, як і ті сліди на підлозі, і топчуться одна по другій, так само плутаючись і затираючись навзаєм.

Він навіть не знав, у якій з цих кімнат жила вона, і відчув полегшення, побравшися поверхом вище. Тут чекав його рій спогадів, пов'язаних із його зрадливою дружиною, зрадливим приятелем і слугою, зрадливою засадою його життя, якою була гординя, — та він відкинув їх усі й снував лиш мізерні, хисткі, чулі спогади про двох своїх дітей.

Скрізь, усюди сліди! Вони не пошанували навіть тої кімнатки на самій горі, де стояло колись маленьке ліжко, — він ледве знайшов там незакаляний клаптик під стіною, щоб упасти на нього — нещасний, зламаний чоловік! — і дати волю сльозам. Він пролив колись у цій кімнаті стільки сліз, що тут соромився своєї слабкості менше, ніж деінде, — можливо, й виправдовував свій прихід саме цим. Прийшов саме сюди — згорблений, опустивши голову на груди. І саме тут, глухої ночі, лежав на голих мостинах і плакав, самотній і гордий — навіть у таку хвилину гордий, бо якби якась добра душа простягла йому руку, якби чиєсь добре обличчя з'явилося в дверях — він би встав, відвернувся й пішов би до своєї келії.

Удосвіта він знову зачинився у себе в кімнатах. Він збирався було виїхати сьогодні, але його тримав отой зв'язок з будинком — останнє і єдине, що йому лишалося. Він виїде завтра. Настало завтра. Він виїде завтра. І кожної ночі, про що жодна душа не знала, виходив і никав спустілим будинком наче мара. Не раз на світанку стояв по той бік опущених жалюзі, крізь які ледь-ледь пробивалося світло, стояв з похиленим обличчям, сам на себе не схожий, і думав про долю своїх дітей.