Домбі і син - Діккенс Чарлз
Бо побачив за цим капітан безконечну вервечку пасток на рід чоловічий, побачив віки утисків та гніту, що судились його моряцькому племені. Це було, видиво більш вікопомне, аніж незламна стійкість місіс Бокам і другої дами, ніж торжество куцого джентльмена у високім капелюсі, ніж навіть камінна невідступність самої місіс Мак-Стінджер. Чоловіча парость Мак-Стінджерів мало розуміла з того, що відбувалося, то й цікавилася менше, зайнята переважно топтанням один одному по ногах, однак на контрастному тлі цих капосних недолітків ще колоритніше виділялася скороспіла жіночість Юліани. Ще рік-два, — подумав капітан, — помешкати в одному домі з цією дівицею було б рівноцінне самогубству.
Церемонія закінчилася одностайним наскоком юних Мак-Стінджерів на містера Якчіпа, якого вони привітали чулим ім'ям батька, випрохуючи по півпенні. Коли ці сплески емоцій ущухли і процесія вишикувалася до виходу з каплиці, сталася затримка, викликана несподіваним вибухом почуттів з боку Олександра Мак-Стінджера. Це миле дитя, що йому каплиця, в яку входилося ще для чогось, крім звичайних молінь, асоціювалася, очевидно, з нагробками, вбило собі в голову, що його маму зараз будуть хоронити і заберуть від нього назавше. Охоплений розпукою, малий щосили заверещав і аж посинів. Та хоч як розчулили його матір ці докази ніжної прив'язаності, але опуститися у відповіді на них до слабкодухості було не в характері цієї видатної жінки. Отже, після марних намагань угамувати його з допомогою крику, штурханів, термосіння й інших подібних методів впливу на його голову, вона вивела малого надвір для застосування ще одного методу, й учасники процесії почули каскад ляскотливих звуків, схожих на оплески, а на подвір'ї побачили Олександра впритул до найхолоднішої камінної плити, — був він вельми червоний на виду і голосно плакав.
Тепер процесія могла вишикуватися знову й рушити до Бриг-майдану, де чекав уже весільний обід, при чому дорогою Якчіп прийняв чимало гумористичних привітань з приводу щойно здобутого щастя. Капітан дійшов з ними до самих дверей дому, але тут — почуваючись ніяково перед зрослою люб'язністю місіс Бокам, яка тепер, звільнившись від свого невсипущого обов'язку (чуйність-бо обидвох дам виразно ослабла після того, як молодого вдалося щасливо одружити), мала більше часу на вияв інтересу до його персони, — покинув її і бранця, посилаючись на якесь побачення та обіцяючи повернутися відразу. Почувався капітан ніяково ще й з іншої причини — його гризло сумління на згадку про те, що саме він прислужився до полонення Якчіпа — правда, без лихого наміру, а лише тому, що безмежно звірявся на розумові здібності цього філософа.
Повернутись до старого Сола Джілса під дерев'яним мічманом, не спитавшися спершу про здоров'я містера Домбі — дарма що той жив ген за містом, на підступах до верескових мочарів, — здавалось капітанові цілковито неможливим. Отож — де пішки, а де на попутних, коли стомлювався, — він відбув цю подорож.
Штори були спущені, і в будинку було так тихо, що капітан вже й боявся стукати, але, прислухавшись, почув тихі голоси тут же за дверима й постукав тихенько. Одчинив йому містер Тутс, який оце щойно приїхав сюди зі своєю дружиною. Вони шукали його у мічмана і там взнали цю адресу.
І хоч вони щойно прибули, але місіс Тутс устигла вже вхопити на руки дитину та, сидячи на сходах, обіймала й пестила її. Флоренс стояла похилена над нею, і ніхто не спромігся б сказати, кого місіс Тутс обіймала та пестила більше — матір чи дитя, або хто був ніжніший — місіс Тутс до Флоренс, чи Флоренс до місіс Тутс, а чи обидві до маляти — такий то був вир взаємної любові.
— Тато дуже хворий, голубонько моя міс Фло? — питалася Сюзанна.
— Дуже, дуже хворий, — відповіла Флоренс. — Тільки, люба Сюзанно, не називай мене так, як колись. А це що? — здивувалася Флоренс, торкаючись її сукні.— Стара сукня? Старий капелюх, і зачіска, і все те саме?
Сюзанна зайшлася сльозами й укрила поцілунками пальчики, що з таким подивом торкалися її.
— Люба міс Домбі,— ступив наперед містер Тутс, я поясню. Перед вами — найнезвичайніша жінка. Мало хто може дорівнятись до неї. Вона завжди казала…ще тоді, як ми не були одружені, і до сьогоднішнього дня… що коли ви повернетесь додому, вона прийде до вас тільки в тому, в чому ходила, як була вам за служницю. Вона боялася, що інакше здасться вам чужою, і ви будете її менше любити. Мені й самому, — сказав містер Тутс, — це вбрання подобається над усі інші. Я її обожнюю в ньому! Люба міс Домбі, вона знов буде вам покоївкою, і нянькою, і всім, чим колись була, і навіть більше. Вона анітрохи не змінилася. Тільки, Сюзанно, серце, — мовив містер Тутс, що все це говорив із великим чуттям і у великому захваті, — єдине, що я прошу тебе — пам'ятай про медика й не перевтомлюйся!
Розділ шістдесят перший
ВІДЛИГА
Флоренс потребувала допомоги. Містер Домбі потребував її ще більше, і присутність Сюзанни стала їй дуже в пригоді. Смерть чигала на нього. Тінь того, ким був давніше, — тінь з розбитою душею і до краю виснаженим тілом, він, як поклав колись тяжку свою голову на ложе, приготоване руками дочки, так відтоді її не підводив.
Дочка не відходила від нього. Взагалі-то він упізнавав її, хоча часто в хаосі думок плутав обставини, за яких розмовляв з нею. Іноді він звертався до неї так, ніби син його допіру помер, і запевняв, що бачив, як вона висиджувала біля маленького ліжка, — бачив, тільки нічого не казав, а потім ховав обличчя, хлипав і простягав їй вихудлу руку. Іноді питався її про неї ж саму: "Де Флоренс?". — "Я тут, тату, тут я". — "Я її не впізнаю, — кричав він. — Ми так довго не бачились, що я її не впізнаю!" В очах його застигав жах, і вона, заспокоюючи батька, старалася викликати в нього сльози, які іншим разом — намагалася висушити.
Іноді він годинами марив про свої торгові операції, і Флоренс, дослухаючись, багато чого не могла зрозуміти. Він не раз повторював дитинне запитання "Що таке гроші?", замислювався над ним, думав, бесідував сам із собою, більш-менш зв'язно, дошукуючись відповіді на нього, — і кожного разу так, немов воно поставало перед ним уперше. Він міг двадцять тисяч разів повторювати назву своєї колишньої фірми і за кожним разом мотав головою по подушці. Або рахував своїх дітей: один, два, стоп — і знову починав з початку.
Та це траплялося лиш тоді, як думки його були в особливо збудженому стані. За інших стадій своєї недуги — і то було найчастіше — вони завжди линули до Флоренс. Він пригадував тоді ніч, коли вона приходила до нього в кімнату, але йому уявлялось, ніби серце йому тоді краялось, і він пішов шукати її нагору. Тут давноминуле мішалося в його уяві з пізнішим часом, і він, ідучи по сходах за нею, дивувався незліченній кількості слідів і пробував порахувати їх. Ось між них зринав зненацька один кривавий, а далі з'являлися, одні за одними, відчинені двері, в яких малювалися жахливі видива, відбиті в дзеркалах, — якісь чоловіки", мов примари, котрі ховали щось за пазухою. І між усіх цих слідів, і між кривавих відбитків, тут і там траплявся слід Флоренс. Вона все йшла кудись уперед. І безугавна уява його все йшла за нею, йшла й рахувала, все далі й далі, все вище та вище, на самий вершечок величезної башти, до якого ще цілі роки дороги.
Одного дня він спитав, чи то не Сюзаннин голос чувся йому колись.
Флоренс сказала "Так, татку", — і звідалась, чи не хоче він побачити її.
Він одповів: "Дуже хочу", і Сюзанна, не на жарт тремтячи, з'явилася біля його ліжка.
Це, здавалося, принесло йому велике полегшення. Він попросив її, хай не відходить, хай зрозуміє, що він дарує їй колишні її слова, і хай вона залишиться. У них із Флоренс тепер усе зовсім по-іншому, сказав він, і вони тепер дуже щасливі. Нехай-но Сюзанна подивиться! І він притяг гарненьку голівку до подушки, і притулив до своєї.
В такому стані перебув він не один день і тиждень. Нарешті йому — далекій подобі людини, такому кволому, що почути його можна було тільки приклавши вухо до вуст, — трохи полегшало. Тепер навіть якусь невиразну втіху він знаходив у тому, щоб лежати, дивлячись у відкрите вікно на дерева та літнє небо, а ввечері — на захід сонця. Стежив за тінями від хмар та листя, відчуваючи якусь особливу симпатію саме до тіней. Нічого дивного, що він так відчував. Для нього життя та світ і були тінню.
Він почав турбуватися, чи не перевтомлюється Флоренс і, перемагаючи кволість, часто шептав їй: "Іди, погуляй на свіжім повітрі. Іди до чоловіка, любонько". Одного разу, коли Уолтер був у кімнаті, він прикликав його до себе, попросив нахилитись і, стиснувши йому руку, пошепки сказав, що не боїться помирати, довіривши йому свою дитину.
Одного дня надвечір, коли в його кімнаті сиділи Уолтер та Флоренс, — він любив бачити їх біля себе обох, — Флоренс, колисаючи немовля, тихим голосом почала співати пісню, якої часто співала померлому хлопчикові. Спершу він не міг чути цього — підвів тремтячу руку благаючи перестати, але наступного дня попросив повторити пісню й співати йому вечорами. Флоренс так і робила, і слухаючи її, він завжди відвертав обличчя до стіни.
Одного разу Флоренс сиділа біля вікна; кошик з рукоділлям стояв між нею та її колишньою покоївкою, що й досі залишалася їй вірною товаришкою. Містер Домбі задрімав. Була чудова передвечірня пора, до смерку лишалося ще зо дві години, і спокій та тиша навіяли на Флоренс задуму. Вона згадувала той день, коли чоловік, що лежав тепер на ліжку, такий не схожий на себе самого, вперше знайомив її з новою красунею мамою. Дотик руки Уолтера, що сперся на спинку її стільця, змусив її здригнутися.
— Там унизу одна особа хоче поговорити з тобою, люба, — сказав Уолтер.
Їй здалося, що в Уолтера заклопотаний вигляд, і вона і спитала, чи не сталося чогось.
— Ні, ні, серце, — запевнив Уолтер, — я сам бачив того джентльмена і розмовляв з ним. Нічого прикрого не сталося. Ти зійдеш до нього?
Флоренс узяла його під руку, і, доручивши догляд за батьком кароокій місіс Тутс, котра так жваво й моторно орудувала голкою, як тільки й уміють кароокі, спустилася разом із чоловіком униз. У затишній віталеньці, що виходила вікнами на сад, сидів якийсь джентльмен, що при її появі підвівся й рушив їй назустріч, але, завдяки специфічній властивості своїх ніг, завернув в інший бік, де наштовхнувся на стіл.
Тут Флоренс спало на думку, що це — кузен Фінікс, якого вона спершу не впізнала, бо листя знадвору затінювало кімнату.
