Домбі і син - Діккенс Чарлз

Далебі, дуже добре сказано, Тутсе!" — і закивав головою, й заплескав у долоні. Містер Пастир у відповідь і собі виголосив гумористичний спіч із сентиментальними вкрапленнями Далі містер Альфред Пастир, М.Г Н., був щасливий випити за здоров'я доктора й місіс Блімберів, а містер Пастир, Б.Г.Н., не менше щасливий — за здоров'я серпанковидих дружок. Ще далі доктор Блімбер гучним голосом виклав кілька думок у стилі пасторалі про очерети, серед яких вони з місіс Блімбер мали намір оселитись, і бджіл, які бринітимуть круг їхньої хижки Невдовзі, оскільки докторові очі почали якось дивно кліпати, а зять його вже давніше зауважив, що час придумано для рабів, і спитав містера Тутса, чи той уміє співати, розсудлива місіс Блімбер розпустила зібрання і посадила вельми стриману та спокійну Корнелію в диліжанс разом з її обранцем.

Містер і місіс Тутс подались до Бедфордського готелю (де місіс Тутс уже бувала колись, за старих часів, ще під своїм дівочим прізвищем Ніппер) і знайшли там листа, якого містер Тутс читав так неприродно довго, що місіс Тутс аж злякалася.

— Переляк ще гірший, ніж утома, Сюзанночко, — сказав містер Тутс. — Заспокойся, прошу тебе.

— Од кого це? — спитала Сюзанна.

— Од капітана Джілса, серце, — відповів містер Тутс Тільки не хвилюйся. Уолтерс і міс Домбі їдуть додому!

— Голубчику, — мовила місіс Тутс, пополотнівши й підхопившися з канапи, і не пробуй мене обдурити, це марна справа, вони вже приїхали — в тебе на обличчі написано.

— Найнезвичайніша жінка! — у пориві захоплення скрикнув містер Тутс. — Маєш цілковиту рацію, серце, — вони вже приїхали. Міс Домбі бачилася з батьком, і вони помирилися!

— Помирилися! — сплеснула руками місіс Тутс.

— Голубонько, — мовив містер Тутс, — прошу тебе не хвилюйся. — Згадай про медика. Капітан Джілс каже… власне, не каже, це я так здогадуюся з його слів, що міс Домбі забрала свого нещасного батька з його колишнього дому у той, де вони з Уолтером живуть, що він там лежить тяжко хворий, гадають, при смерті, і що вона день і ніч сидить коло нього.

Місіс Тутс гірко розплакалася.

— Згадай, Сюзанночко моя, згадай, коли можеш, про медика! — промовив містер Тутс. — Коли не можеш, то пусте… але постарайся-таки і згадай!

Його дружина, у якій раптом воскресла колишня Ніппер, так палко благала відвезти її до її панночки, її неоціненної горлички, її рідної дівчинки і таке інше, що містер Тутс, чиє співчуття і захоплення не знало меж, згодився від щирого серця, і вони вирішили зараз же їхати і своєю появою відповісти на капітанів лист.

Чи був то якийсь таємничий зв'язок між подіями, а чи просто збіг обставин, тільки того ж таки дня капітан (до якого їхали містер і місіс Тутси) і сам вступив на встелену квітами шлюбну стезю — щоправда, не як головна, а як співучасна особа. Сталося це випадково і ось як.

Після хвилинної зустрічі з Флоренс та її немовлям, яка принесла йому незмірне задоволення, та після довгої розмови з Уолтером, капітан пішов прогулятися, відчуваючи потребу пороздумувати на самоті над непевністю діянь людських та глибокодумно похитати своїм лискучим капелюхом над нещастям містера Домбі, яке розбудило в щедрій і простій його душі найживіше співчуття. Капітан геть посмутнів би від думок про нещасного джентльмена, коли б не згадка про немовля, котра, зринаючи, щоразу сповняла його такою всепереможною втіхою, що він не раз, у приступі радості, заходився сміхом, ідучи, і підкидав та ловив свого лискучого капелюха, чим вельми дивував перехожих. Блискавичні перепади від світла до тіні, на які наражали капітана ці дві суперечні теми його роздумів, так болісно відбивалися на його самопочутті, що він відчув необхідність заспокоїти їх тривалою прогулянкою і, оскільки вплив гармонійних асоціацій своє робить, вибрав для цієї мети колишні свої околиці, верстаючи путь між осель щогловиків, весловиків, лебідчиків, пекарів-галетчиків, кочегарів, матросів, поміж котлів для смоли, каналів, доків, канатних містків та інших заспокійливих об'єктів.

Усі ці мирні краєвиди — особливо в портовому районі Лаймхаус-Хоула — настільки благотворно вплинули на капітана, що до нього повернувся спокій душі, і він навіть розважав її, мугикаючи баладу про Чарівну Піг, коли раптом, завернувши за ріг, остовпів і онімів перед тріумфальною процесією, що посувалася йому назустріч.

На чолі разючого видовища ступала вже відома нам завзята місіс Мак-Стінджер, що з невблаганно рішучим виглядом і унікальним годинником на непробивних грудях, у якому капітан одразу впізнав власність Якчіпа, вела під руку не когось іншого, як самого мудрого моряка, а він покірно, з безтямно-печальним виразом бранця, якого волочать у чужий край, давав себе вести. За ними, торжествуючи, виступали всі до одного юні Мак-Стіндже-ри. За ними дві дами грізно-непохитної зовнішності, які вели куцого джентльмена у високім капелюсі і теж торжествували. В кільватері рухався Якчіпів юнга, що ніс парасольки. В цілому всі йшли струнким маршем, і моторошно-бравий дух, що витав над товариством, переконливо свідчив (не кажучи вже про безстрашні обличчя дам), що була то жертовна процесія і що жертвою був Якчіп.

Першим порухом душі капітанової було тікати світ за очі. Такий же, здається, був і перший порух Якчіпової душі, попри всю видиму безнадійність такої спроби. Однак тут із лав процесії видерся радісний крик, а за ним Олександр Мак-Стінджер з розкритими обіймами, і капітан здався.

— Ну, капітане Катле! — сказала місіс Мак-Стінджер — Оце так зустріч! Та я вже не серджуся. Можете не боятися, капітане Катле, — я вам ніяких закидів не робитиму. Хочу іти до вівтаря в іншому настрої. — Тут місіс Мак-Стінджер примовкла, підтягнулася, набрала повні груди повітря і, натякаючи на жертву, сказала: — Мій чоловік, капітане Катле!

Безталанний Якчіп не дивився ні праворуч, ні ліворуч, ні на свою молоду, ні на свого приятеля — тільки просто себе у простір. Коли капітан простяг руку, Якчіп простяг свою, але не відповів ні словом на привітання.

— Капітане Катле, — мовила місіс Мак-Стінджер, — якщо ви бажаєте забути старі незгоди і відсвяткувати кінець парубоцтва вашого друга, а мого чоловіка, то ласкаво просимо з нами до каплиці. Тут є дама, — місіс Мак-Стінджер обернулася на одну із них, безстрашнішу, — моя дружка, яка охоче стане під вашу опіку, капітане Катле.

Куций джентльмен у високім капелюсі, що, схоже, був чоловіком другої леді і явно торжествував, що і його ближньому судилася його доля, хутко посунувся і передав даму капітанові. Дама зараз же ухопилася за нього і, зазначивши, що час не жде, твердо звеліла рушати.

Страх за друга, — не без домішки страху й за себе (бо в першу хвилину вхопила його невиразна тривога, чи не повінчають його насильно, але допомогла обізнаність із цим обрядом, і, згадавши про законний обов'язок говорити щоразу "так", він збагнув, що доти буде в особистій безпеці, доки на кожне питання виразно й рішуче відповідатиме "ні"), — вкинув капітана у рясний піт, і він якийсь час не тямив ані того, куди і як рухається процесія, колорит якої він поповнив, ані того, що йому говорить мила супутниця. Та коли хвилювання трохи вляглося, довідався від цієї дами, що вона — вдова містера Бокама, який служив у митниці, що вона — найближча приятелька місіс Мак-Стінджер, яку вважає зразковою представницею їхньої статі, що вона чимало чула про капітана і сподівається, що він розкаявся у колишніх своїх гріхах, що, хочеться їй думати, містер Якчіп розуміє, яке щастя йому припало, хоча, їй здається, чоловіки не завжди розуміють, у чому те щастя полягає, поки його не втратять, — і таке інше у тому ж плані.

Капітан не міг не помітити, що місіс Бокам зорила за нареченим, і, коли похід наближався до заїзду чи якогось іншого завулку, куди легко було шмигнути, завжди була готова перейняти його при спробі втекти. Друга дама, разом зі своїм чоловіком, куцим джентльменом у високім капелюсі, згідно з умовленим планом, теж малися на бачності, а місіс Мак-Стінджер, зі свого боку, так міцно тримала бідолашного, що всяка спроба самопорятунку за допомогою втечі була приречена на провал. Факт цей був очевидний для всіх, і простий народ виражав своє ставлення до нього веселими жартами та вигуками, що їх місіс Мак-Стінджер сприймала з непохитною байдужістю, а сам Якчін, здається, не сприймав зовсім.

Капітан не раз намагався зв'язатися з філософом за допомогою хоча б звукового чи зорового сигналу, та завжди зазнавав поразки — по-перше, через пильність сторожі, а по-друге, — через властиву Якчілові нездатність звертати увагу на будь-які сигнали з найближчого оточення. Нарешті вони підійшли до каплиці — охайної, чисто побіленої будівлі, нещодавно заорендованої превелебним Мельхіседеком Хаулером, який, зглянувшись на благання парафіян, ласкаво дозволив світові поіснувати ще два роки, але повідомив, що тоді вже він неодмінно мусить загинути.

Поки превелебний Мельхіседек відчитував низку імпровізованих молитов, капітан знайшов хвилину, щоб шепнути нареченому:

— Як настрій, хлопче, як настрій?

Забувши про присутність превелебного, — що можна було виправдати тільки розпачливістю його становища, — Якчіп відповів:

— До біса поганий

— Джеку Якчіпе, — шепотів капітан, — ви все оце чините з власної волі?

— Ні, — відповів Якчіп.

— Чому ж тоді ви це чините? — цілком логічно поцікавився капітан.

Якчіп, усе ще і, як завжди, з незворушним обличчям, — дивлячись на протилежну сторону світу, не відповів нічого.

— Чому б вам не звернути з курсу?

— Га? — шепнув Якчіп із проблиском надії

— Звернути з курсу, повторив капітан.

— Який толк? відповів пропащий мудрець. — Вона знову мене вполює.

— А ви спробуйте! — відповів капітан — Веселіш! Ну! Саме час Звертаєм, Джеку Якчіпе?

Та Джек Якчіп, замість скористатися порадою, жалісно прошепотів:

— Все те почалося з вашої скрині. І пощо я зголосився провадити її в порт!

— Я ж думав, хлопче, — пробелькотів капітан, — то ви взяли над нею гору, а не навпаки. — Ви, чоловік з такими думками!

Містер Якчіп тільки стиха застогнав.

— Ну-бо! — штовхнув його ліктем капітан. — Саме час! Звертайте! Я вас прикрию. Час не жде. Якчіпе! То ж свобода! Ну, раз!

Якчіп не ворухнувся.

— Якчіпе! — шепнув капітан. — Два!

Якчіп не наважився й на два.

— Якчіпе! — напосідав капітан — Свобода ж! Три? Зараз або ніколи!

Якчіп не наважився й на цей раз, і вже навіки, бо місіс Мак-Стінджер тут-таки його одружила.

Наймоторошніше враження під час церемонії справили на капітана незглибимий інтерес, що його виявляла до всього Юліана Мак-Стінджер, і лиховісна зосередженість, з якою ця повна обіцянок дитина — вже нині жива копія своєї матусі — спостерігала за веденням обряду.