Домбі і син - Діккенс Чарлз

Містер Скетлз подався за кордон, щоб стати віднині невіддільною оздобою господи сера Барнета Скетлза, що завдяки своїм широкосвітським манерам здобув посаду дипломата, почесні обов'язки якої вершив укупі з леді Скетлз, на превелику втіху власних земляків та землячок, що вважалося ледве не чудом. Містер Тозер — тепер уже височенький юнак у високих чоботях — так був переповнений античністю, що майже зрівнявся із справжнім давнім римлянином у знанні англійської мови, — тріумф, що сповнював серця його коханих батьків найніжнішими почуттями, а батьків містера Брігса (знання якого, мов зле спакований багаж, були так тісно втрамбовані, що він анічогісінько з них видобути не міг) змусив ховати принижені їхні голови. Плоди, що їх цей джентльмен працьовито поназбирував з дерева знань, були піддані такому сильному тиску, що перетворились на своєрідні інтелектуальні брикети сушні норфолкського виробництва, втративши і свій первісний вигляд, і смак. А містер Бісерстон, на якому дія пресувальної системи позначилася у той щасливіший і не такий уже й рідкісний спосіб, що не зосталося ніякого сліду, коли прес зупинили, був у набагато вигіднішому становищі, і на борту корабля, який тримав курс на Бенгалію, виявив, що забуває усе з такою дивовижною швидкістю, при якій годі було сказати, чи він пам'ятатиме відмінювання іменників бодай до кінця подорожі.

Коли у день прощальної вечірки доктор Блімбер, за звичаєм, мав би сказати: "Джентльмени, відновимо наші заняття двадцять п'ятого наступного місяця", — він відбіг від звичаю і сказав: "Джентльмени, коли наш друг Цінціннат пішов у відставку й подався до себе на село, він не представив сенатові жодного з римлян, кого бажав би назначити своїм заступником. Але ось римлянин, — доктор Блімбер поклав руку на плече містера Пастира, Б.Г.Н., — "adolescens imprimis gravis et doctus"[5] джентльмени, якого я, Цінціннат у відставці, хочу представити моєму маленькому сенатові як їхнього майбутнього диктатора. Джентльмени, ми поновимо наші заняття двадцять п'ятого наступного місяця під егідою містера Пастира, Б.Г.Н.". Цю новину (яку доктор Блімбер заздалегідь розніс по батьках, чемно роз'яснивши) було зустрінуто схвальними вигуками, і містер Тозер, від імені всіх, тут же підніс докторові срібного каламаря й виголосив промову, в якій було обмаль слів рідною мовою, зате аж п'ятнадцять латинських і сім грецьких цитат, і яка в наймолодших юних джентльменів викликала невдоволення і заздрощі. "О! А!" — казали вони. "Все це дуже добре для старого Тозера, але ж не на те, здається, вони гроші збирали, щоб старий Тозер міг попишатися, правда? Чого старому Тозерові більше за всіх треба? То ж не його каламар! Чого він розпоряджається спільним майном?" — буркотіли вони, даючи вихід своєму невдоволенню і в інших виразах, серед яких прізвисько "старий Тозер", схоже, приносило їм найбільше полегшення.

Юним джентльменам нічого не було сказано — ні слівця, ні натяку не зронено — про щось таке, як сподіваний шлюб містера Пастира, Б.Г.Н., з чарівною Корнелією Блімбер. Доктор Блімбер, зокрема, з усіх сил удавав, ніби така подія була би для нього величезною несподіванкою, та однаково всі юні джентльмени були в курсі справи і, прощаючись, благоговійно тиснули руку містеру Пастирові.

Найромантичніші мрії містера Пастира сповнились. Доктор вирішив помалювати будинок знадвору, капітально відремонтувати його і збути свій заклад, а заодно і Корнелію. Малювання та ремонт розпочалися ще в день від'їзду юних джентльменів, а ось настав і день весілля, і Корнелія в нових окулярах чекає, коли її поведуть перед вівтар Гіменея.

Доктор Блімбер на своїх учених ногах, місіс Блімбер у бузковому чепці, містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук з його довгими пальцями і щетинистою головою, й брат містера Пастира, превелебний Альфред Пастир, магістр гуманітарних наук, що мав правити службу божу, зібрались у вітальні. Корнелія — при флердоранжі й дружках, як завжди, піснувата на вигляд, але все ж таки чарівна, — саме спустилася сюди, коли відчинилися двері, і підсліпуватий парубок голосно сповістив:

— Містер і місіс Тутси!

Після чого у вітальню вступив містер Тутс, який надзвичайно погладшав, і під руку з ним — дуже зі смаком і до лиця вдягнена леді з дуже бистрими карими очима.

— Місіс Блімбер, — мовив містер Тутс, — дозвольте представити вам мою дружину.

Місіс Блімбер була щаслива познайомитись. Місіс Блімбер була дещо поблажлива, але напрочуд мила.

— І, оскільки ви знаєте мене з давніх-давен, — сказав містер Тутс, — дозвольте запевнити, що це одна з найвидатніших жінок на світі.

— Голубчику! — запротестувала місіс Тутс.

— Слово честі, це правда! — настоював містер Тутс. — За… запевнюю вас, місіс Блімбер, — це найнезвичайніша жінка.

Місіс Тутс весело засміялася, а місіс Блімбер підвела її до Корнелії. Містер Тутс, вклонившися в тому напрямку й привітавши свого колишнього наставника, що, натякаючи на його подружній стан, сказав: "Ну й Тутс! То тепер і ви з нашого табору, Тутсе?" — усамітнився разом з містером Пастирем, Б.Г.Н., біля вікна.

Містер Пастир, Б.Г.Н., був у чудовому гуморі і, зробивши випад, ловко штовхнув містера Тутса в груди.

— Ну, старий! — засміявся містер Пастир. — Ну! Ось ми як! Попалися та й пропали? Га?

— Пастире, — відповів містер Тутс. — Віншую. Якщо ти у шлюбі будеш такий… такий безконечно щасливий, як я, то більшого й бажати годі.

— Бачиш — я своїх старих друзів, Тутсе, не забуваю, — сказав містер Пастир. — Я їх запрошую до себе на весілля.

— Пастире, — серйозним тоном одповідав містер Тутс, — річ у тім, що є певні обставини, які не давали мені змоги зв'язатися з тобою до того, як я відсвяткував своє одруження. По-перше, я наговорив тобі різних дурниць щодо міс Домбі і був певен, що, діставши запрошення на моє весілля, ти, природно, вважав би, що я женюся з міс Домбі. Все це вимагало б пояснень з мого боку, а я тоді, слово честі, був у такому кризовому стані, що вони остаточно мене доконали б. По-друге, весілля наше відбулося дуже конфіденційно — гостем був один тільки приятель мій і місіс Тутс — капітан… капітан не знаю чого саме, — сказав містер Тутс, — але то пусте. Сподіваюся, Пастире, написавши тобі про те, що передувало нашій із місіс Тутс весільній подорожі, я повною мірою виконав свій приятельський обов'язок.

— Тутсе, хлопче, — тиснучи йому руку, сказав містер Пастир, — я пожартував.

— А тепер, Пастире, — мовив містер Тутс, — я був би радий дізнатися, якої ти думки про мій вибір.

— Розкіш! — відповів містер Пастир.

— Думаєш, розкіш, так, Пастире? — врочисто спитав містер Тутс. — То що ж то за розкіш тоді для мене! Ти ж бо й уявити собі не годен, яка це надзвичайна жінка!

Містер Пастир хотів був визнати це за факт безперечний, але містер Тутс похитав головою і навіть чути не хотів, що таке можна собі уявити.

— Бачиш, — сказав містер Тутс, — чого я шукав у дружині, то це… — це розуму. Гроші, Пастире, є і в мене самого. А от розуму… розуму, власне, не було.

— Та ні, був, був, Тутсе, — пробурмотів містер Пастир.

Однак містер Тутс не погодився.

— Ні, Пастире, не було. Навіщо приховувати? Не було. А там, я знав, — містер Тутс простягнув руку в напрямку дружини, — там його цілі гори. Щодо соціального статусу, то ніхто з родичів не мав претензій чи заперечень, бо родичів у мене нема. І ніколи не було нікого з близьких, тільки опікун, а його, Пастире, я завжди мав за пірата й корсара. Тож навряд чи став би, — мовив містер Тутс, — удаватися до нього за порадою.

— Звісно, — ствердив містер Пастир.

— Отже, — провадив далі містер Тутс, — я вчинив на власний розсуд. Знаменний той день, коли я так вчинив! Пастире! Ніхто так, як я, не скаже, яка сила глузду в тої жінки. Якщо питання жіночої рівноправності і всякого такого колись буде поставлено на належний рівень, то тільки завдяки її великому розумові. Сюзанно, голубко, — мовив містер Тутс, раптом виткнувшись з-поміж віконних завіс, — будь ласка, не перевтомлюйся.

— Я всього лише розмовляю, серце, — відповіла місіс Тутс.

— Але не перевтомлюйся, люба, — сказав містер Тутс. — Тобі конче треба берегти себе. Не втомлюйся, прошу тебе, Сюзанночко. Вона дуже легко піддається збудженню, — пояснив містер Тутс, звертаючись до місіс Блімбер, — і цілковито забуває про поради медика.

Місіс Блімбер саме заходилась доводити місіс Тутс потребу берегтися, коли містер Пастир, Б.Г.Н., запропонував їй руку й повів до карет, які мали відвезти їх до церкви. Доктор Блімбер ескортував місіс Тутс. Містер Тутс ескортував чарівну молоду, довкола блискотливих окулярів якої пурхали, наче метелики, дві серпанковиді дружки. Містер Альфред. Пастир, М.Г.Н., вже поїхав раніше, щоб підготуватися до своїх богослужбових обов'язків.

Церемонія пройшла прекрасно. Корнелія, вся в дрібних кучериках, "виступила", як сказав би Бойове Курча, з великим самовладанням, а доктор Блімбер віддав її заміж з виглядом цілковитої до цього готовності. Найдіткливіше, здається, пережили цю подію серпанковиді дружки. Місіс Блімбер була зворушена, проте доволі помірно, і по дорозі додому сказала велебному Альфредові Пастиру, М.Г.Н., що якби їй дано ще побачити Ціцерона в його Тускулумі, то всі до одного її бажання були б справджені.

Потім для того ж таки невеличкого товариства був влаштований сніданок, за яким гарний настрій містера Пастира, Б.Г.Н., зріс так незмірно і настільки впливав на місіс Тутс, що кілька разів було чути, як містер Тутс застерігав її через стіл: "Прошу ж тебе — не втомлюйся, Сюзанночко!" Та найзнаменнішим було те, що містер Тутс визнав за свій обов'язок виголосити промову і, незважаючи на численні телеграфні знаки застережного характеру з боку місіс Тутс, вперше в житті самостійно встав і сказав:

— Я не можу у цьому домі, де, хай там що часом роблять, щоб забити мені… памороки… хоч то й пусте, і я нікого не звинувачую… зі мною завжди поводились по-родинному, і я довгий час мав свою власну парту… Не можу… дозволити… моєму другові Пастиру о…

— Одружитися, — підказала місіс Тутс.

— Може, це й невідповідно до нагоди, — мовив містер Тутс з розпашілим обличчям, — і взагалі нецікаво, коли я зауважу, що моя дружина — найнезвичайніша жінка й могла б це зробити багато краще за мене… дозволити моєму другові Пастиру одружитися… і саме з.

— З міс Блімбер, — підказала місіс Тутс.

— З місіс Пастир, серце! — тихенько, в тоні приватної розмови, виправив містер Тутс. — "Кого бог спарував", знаєте, "людина нехай не"… не знаєте? Я не можу дозволити моєму другові Пастиру одружитися… і саме з місіс Пастир… без того, щоб… щоб не виголосити за них тост, то хай же, — сказав містер Тутс, втупивши очі в дружину, немов шукав у ній натхнення для злету, — хай же смолоскип Гіменея буде їм маяком радощів, а квіти, що ними сьогодні стелили ми їхню стезю, — го… гонителями… смутку!

Докторові Блімберу, що кохався в метафорах, вельми сподобався цей тост і він сказав: "Дуже добре, Тутсе.