Домбі і син - Діккенс Чарлз

В цілому будинку нема кутика, де б вони не заглянули. Пелехаті, пропахлі табакою зайди з однаковим інтересом зазирають і під кухонну плиту, і в комод для білизни на піддашші. Огрядні чоловіки в поношених капелюхах виглядають із вікон спальні й жартують із приятелями на вулиці. Спокійні, меркантильні люди усамітнюються в гардеробних кімнатах зі списками в руках і огризками олівців мусолять на берегах позначки. Два маклери видираються навіть на пожежну драбину і милуються з даху панорамою міста. Шум та метушня, ходіння вгору та вниз не припиняється кілька днів підряд. "Показ першокласних сучасних меблів та ін." триває.

Потім у найкращій вітальні зі столів споруджують загороду, на першокласних обширних, іспанського червоного дерева і шелачної політури, розкладних обідніх столах зводять поміст для аукціонера, і юрби пообшарпуваних вампірів, християн та іудеїв, пелехаті, пропахлі табакою зайди й огрядні чоловіки в поношених капелюхах розсідаються довкола на чому можна сісти, з камінними полицями включно, і починають накидати ціну. В кімнатах цілий день душно, галасливо й курно, і понад духотою, галасом і курявою — не вгавають голова, плечі, голос і молоток аукціонера. Люди в повстяних кепках нервують і зляться, тягаючи туди-сюди чергові речі на продаж, а речі все прибувають, виставляються, виносяться і знов прибувають. Подеколи чути жарти й вибухи сміху. Це триває цілий день і ще три дні поспіль. "Першокласні сучасні меблі та ін." продаються.

Тоді знову з'являються старомодні бідарки й фаетони, а з ними ресорні вози та фургони та армія носіїв з наплічними подушками. Цілий день люди в повстяних кепках орудують викрутками та кліщами або скопом заточуються на сходах, зносячи тягарі, чи підважують у фаетони, бідарки, на вози й фургони достеменні гори червоного й рожевого дерева та дзеркального скла. Найрізноманітніші вантажні перевізні засоби — від фургона до тачки — чекають черги. Ліжечко маленького Поля забирає візок з двома ослами, запряженими цугом. "Першокласні сучасні меблі та ін." майже тиждень вивозяться.

Нарешті все вивезено. У будинку не залишається нічого — тільки порозкидувані аркушики списків, розтрушені жмутки сіна та соломи й батарея кварт за вхідними дверима. Люди в повстяних кепках складають свої кліщі та викрутки в датґтухи, завдають їх собі на плече й відходять. Один із ручко-чорнильних джентльменів, у вияві останнього знаку уваги, обходить будинок, наліплюючи на вікнах оголошення про винайм цього омріяного родинного помешкання та зачиняючи віконниці. Врешті і він зникає слідом за людьми в повстяних кепках. Дім уже руїна, і щурі втікають з нього.

Апартаменти місіс Піпчін, як і замкнені кімнати на першому поверсі, де спущено жалюзі, уникли загального спустошення. Під час усієї процедури місіс Піпчін, сувора й камінна, не покидала свого покою, і лиш зрідка навідувалась у зал — подивитись, який виторг дає розпродаж, та виставити ціну за один фотель. Місіс Піпчін виставила за фотель найвищу ціну й сидить на своїй власності, коли її відвідує місіс Чік.

— Як там мій брат, місіс Піпчін? — питає місіс Чік.

— А дідько його знає, — відповідає місіс Піпчін. — Я ніколи не маю честі з ним розмовляти. Він каже собі класти їжу й питво у першій кімнаті, а їсти, то виходить та їсть лиш, як там нікого нема. Шкода мене й розпитувати. Я про нього не більше знаю, як той дядько з гарячих країв, що обпікся холодною кашею.

При цих словах жовчну Піпчін пересмикує.

— Але, боже ж мій милий! — скромно ойкає місіс Чік. — Скільки це тривати може! Що з нього буде, місіс Піпчінг, як він не зробить зусилля? Гадаю, він досить уже набачився того, що буває, коли не зробити зусилля, і міг би уникнути цієї фатальної помилки.

— Тринди-ринди! — потираючи носа, каже місіс Піпчін. — По-моєму, забагато галасу знічев'я. Нічого тут надзвичайного нема. І колись люди лиха зазнавали та мусили розпрощатися зі своїм майном. Так і зі мною було.

— Мій брат, — глибокодумно веде місіс Чік далі, — особливий… такий чудний чоловік. Я такого чудного ще зроду не бачила. Чи повірить же хто, що коли він довідався про заміжжя та від'їзд отої нелюдської дитини… тішу себе згадкою, як я завжди казала, що в ній є щось ненормальне, тільки ніхто ніколи мене не слухає… Хто, кажу, пойме віри, що він тоді напустився на мене й сказав, ніби думав, що вона живе в мене вдома? Чи чувано ж таке? І хто повірить, що коли я запросто сказала йому: "Полю, я, може, й дурна, і навіть напевне дурна, але для мене незрозуміло, як твої справи могли дійти до такого", — то він буквально накинувся на мене й заявив, щоб я не приходила до нього, аж він мене сам покличе! Чи ж бачено таке?

— Ах! — каже місіс Піпчін. — Шкода, що він не мав діла з копальнями. То була б добра проба характеру.

— І чим усе це скінчиться? — зітхає місіс Чік, пускаючи повз вуха зауваження місіс Піпчін. — Ось що мені хочеться знати. Що збирається робити мій брат? Адже він мусить щось зробити. Який сенс сидіти отак у затворництві? Справи самі до нього не прийдуть. Ні! Він мусить іти до них. Думаю, він, як людина діла, знає, куди йти. Гаразд. То чого ж не йде туди?

Склепавши докупи цей нерозривний ланцюг міркувань, місіс Чік хвилину мовчить, милуючись ним.

— До того ж, — з переконливим виглядом додає розсудлива дама, — чи ж бачено таку впертість — сидіти отут затворником під час усіх цих страшних неприємностей? Ніби йому нема куди податися. Звичайно ж, він міг прийти до нас. Гадаю, він знає, що то його рідний дім? Містер Чік геть надокучив мені з цим, а я ж сама, власними вустами, казала: "Ти ж не-думаєш, Полю, що коли твої справи дійшли до такого, то ти став менше свій для таких близьких родичів, як ми? Ти ж не думаєш, що ми такі, як всі решта в світі?" Але ні! Він сидів і сидить тут. А коли будинок винаймуть? Що він тоді робитиме? Він же не зможе тут лишатися. А якщо захоче лишитися, — почнуться позови до суду, виселення та все таке інше, і він буде змушений виїхати. Чому ж тоді не виїхати відразу. От я й знов повертаю до того, з чого почала, і питаю — чим же це все скінчиться?

— Чим воно скінчиться для мене, я знаю, — відповідає місіс Піпчін, — і мені цього досить. Я звідси забираюся в один мент.

— В один що, місіс Піпчін? — перепитує місіс Чік.

— Мент! — відрубує місіс Піпчін.

— А! Ну що ж? Не можу вам за це дорікати, місіс Піпчін, — щиросердо зізнається місіс Чік.

— А мені однаковісінько, якби й могли, — відказує сардонічна Піпчін. — Я в будь-якому разі від'їжджаю. Не можу я тут бути. Я помру за тиждень. Вчора мені довелося самій собі смажити товченика, а я до цього не звикла. Моє здоров'я не витримає. До того ж у Брайтоні, коли я сюди їхала, в мене були дуже хороші зв'язки — одна лиш маленька Панкі давала добрих вісімдесят фунтів щорік — і я не можу ними понехтувати. Я написала своїй небозі, і вона вже чекає мене з дня на день.

— А моєму братові ви сказали? — питається місіс Чік.

— Легко говориться — "сказала"! — відповідає місіс Піпчін. — Але як воно зробиться! Я викричала йому вчора через двері, що користі з мене тут ніякої і що краще я пошлю по місіс Річардс. Він щось пробурчав, ніби згоден, і я послала по неї. А так — пробурчав! Був би це містер Піпчін, побурчав би він у мене! Ні! Мені вже ввірвався терпець.

Тут ця зразкова жінка, що почерпнула стільки сили духу й чеснот з глибин Перуанських копалень, підводиться зі своєї вистеленої подушками власності й відпроваджує місіс Чік до дверей. Місіс Чік, до останньої хвилини оплакуючи чудну вдачу свого брата, виходить безгучно, поринувши у власні мудрі та тверезі мізкування.

Смерком, вільний од служби, приїздить містер Тудл, разом з Поллі та скринею, і залишає їх, разом з лунким поцілунком, у холі порожнього будинку, спустошений вигляд якого вельми засмучує містера Тудла.

— Знаєш що, Поллі, душко, — скаже містер Тудл. — Тепер, коли я машиніст і гараздую, я нізащо не дозволив би, щоб ти ниділа тут, якби не старі добрі стосунки. Добрих стосунків, Поллі, забувати не можна. А поза тим, твоє личко для тих, хто в біді — чистий бальзам. Дай-но, я ще раз його поцілую, душко. Я знаю, ти просто хочеш зробити добре діло, і, по-моєму, зробити його треба і слід. На добраніч, Поллі!

Тим часом місіс Піпчін сновигає чорною тінню у своїх чорних шовкових спідницях, чорному чепчику і шалі. Її особиста власність уже спакована, а її фотель (колись улюблений фотель містера Домбі, а тепер куплений за безцінь на аукціоні) стоїть наготові коло парадних дверей. Вона чекає тільки на однокінний фургон, що їде вночі до Брайтона на чиєсь приватне замовлення і має, як домовились, заїхати за нею.

Ось і фургон. Спершу в нього заносять і укладають манатки місіс Піпчін, потім у нього заносять фотель місіс Піпчін і ставлять його у куточку між кількох оберемків сіна, бо ця мила жінка має намір відбути дану подорож у фотелі. Далі туди ж заносять і саму місіс Піпчін, і вона твердо займає своє місце. Її жорстке сіре око поблискує гадючою радістю, немов у передчутті грінок з маслом, гарячих товчеників, терзань і утисків юних вихованців, сікання до бідолашної Бері та інших насолод, доступних у замку Яги. Місіс Піпчін замалим не регоче, коли фургон рушає, розправляє свої чорні спідниці та вмощується зручніше між подушок свого фотеля.

Будинок став такою руїною, що всі щурі з нього повтікали і не лишилося й жодного.

Одна Поллі, справді одна в безлюдному домі, — бо то ж не товариство в зачинених кімнатах, де прихилив голову донедавній господар, — але одна вона недовго. Заходить ніч. Поллі сидить за роботою в колишній кімнаті економки, намагаючись не думати, який самотній цей дім і як він таким став, коли лунає стукіт в парадні двері — лунає, як може лунати будь-який стукіт у такому порожньому будинку. Одчинивши двері, Поллі іде назад крізь лункий хол, а поруч неї — жіноча постать у чорному тісному капелюшку. Це міс Токс, і очі в міс Токс червоні.

— Ох, Поллі, — каже міс Токс, — я тільки-но заходила до вас позайматися з дітьми, прочитала вашу записку і, щойно отямилась трохи, побігла сюди. Тут нікого немає крім вас?

— Ані живої душі, — каже Поллі.

— Ви його бачили? — шепоче міс Токс.

— Бог з вами, — відказує Поллі.